Кам’янський заповідник

Урочисте відкриття алеї оновлених дерев’яних скульптур садово-паркового мистецтва Бориса Плаксія, яскравого представника українського андеґра́ундного мистецтва, «художника тисячоліття», неперевершеного живописця, монументаліста, скульптора, портретиста, ілюстратора, графіка, філософа, заслуженого художника України, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка відбулося 9 листопада, у подвійне свято – Всеукраїнський День української писемності та мови і працівників культури та майстрів народного мистецтва. Реставровані творіння відомого митця були перенесені з міського, нижнього парку, на початок алеї набережної річки Тясмин, найулюбленішого місця відпочинку кам’янчан та гостей міста, яке веде до каньйону – місця сили, краси і натхнення.

Скульптури були створені Борисом Плаксієм в Кам’янці за два літньо-осінніх сезони 1989-1990 років із допомогою майстра Петра Гуртового. В них автор відтворив міфологічну, шевченківську й українську національну, козацьку тематику.

На жаль, з плином часу скульптури зруйнувалися і потребували нагальної реставрації. У тяжкий військовий час ентузіасти, люди, залюблені у свій рідний край, вирішили врятувати безцінні творіння митця. Варто згадати їх – це завідувач музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника Олександр Мушта, начальник відділу освіти, культури, молоді та спорту Анатолій Могилка, викладач художньо-естетичного, науково-технічного центру учнівської молоді Олег Козаченко, заступник міського голови Олександр Потапенко, керівники та працівники благоустрою, дитячих садочків, заповідника, громадськість міста за беззаперечної та вагомої підтримки міського голови Володимира Тірона.

Орієнтовно зі сорока творів вдалося «реанімувати», в повному розумінні цього слова, лише чотирнадцять. Відкривається галерея скульптур Бориса Плаксія міфічним героєм – Прометеєм, віщим і добрим сином титана Япета й німфи Клімени Фетіди, який викрав вогонь з Олімпу, взявши його від сонячної колісниці (або кузні Гефеста) і приніс людям у тростинці та врятував від голоду й холоду. З часом люди стали могутніми і майстерними в різних справах. За свій вчинок Прометей був увʼязнений богами. Зевс звелів прикути його до однієї зі скель Кавказу і пробити йому списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гострим дзьобом рвав печінку. За ніч печінка відростала, а вранці орел прилітав знову, щоб карати титана. Багато тисячоліть терпів Прометей тяжкі муки, аж поки Геракл (за згодою Зевса, який бажав прославити свого сина) убив орла й визволив титана.

Борис Плаксій ототожнював себе з образом Прометея, якого скував і прирік на поневіряння тоталітарний, існуючий на той час, режим. Закутий в кайдани заборон, митець впродовж свого життя намагався від них звільнитися і звільнився, як той Прометей, не зважаючи на поневіряння та забуття.

Майбутній скульптор народився 21 серпня 1937 року в селі Гречківка Смілянського району. Навчався у Смілі. Рано залишився без батька, який, пройшовши фронтами Другої світової війни, через тяжкі рани та захворювання рано помер. Втрата батька відчутно вплинула на долю родини. Саме тому Борис після закінчення школи переїхав до Києва, оселився у свого дядька і почав працювати токарем на київському заводі “Головмашмед” і одночасно відвідувати художню студію при машинобудівному заводі. Адже не міг себе уявити без олівця і пензля, які потрапили до його рук у п’ятилітньому віці, коли хлопець захворів на тиф і лежав у лікарні.

Борис Плаксій мріяв і пробував двічі вступати до Київського художнього інституту. Та марно. Згодом був призваний до війська. Служив у Кронштадті моряком-радіотелеграфістом.

Демобілізувавшись зі служби, Борис Іванович вступив до Дніпропетровського художнього училища. На третьому курсі він став кращим портретистом і, за визнанням викладачів, значно переріс їх у майстерності, тому полишив училище і вже з третьої спроби у 1960 році вступив до омріяного Київського художнього інституту, де впродовж найкращих 5 років фахово вивищувався в живописі, мозаїці, скульптурі, графіці тощо.

Його дипломною творчою роботою стала картина “Спрага”, в якій художник зобразив потомлених і виснажених радянських солдатів, котрі після бою з нацистами, пили воду з болота. Таке реальне зображення сцени не сподобалось регламентованим радянською системою керівникам інституту і митцю не видали диплома. І лише захоплення цією роботою високопоставленого начальника з Москви та відбір її на виставку, дало можливість Борису Плаксію заднім числом отримати диплом.

Кінець 60 – початку 70-х років ХХ століття став успішним розквітом його творчості. Працюючи на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва художнього фонду СРСР, він разом з іншими художниками – Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Опанасом Заливахою виконував різні творчі замовлення в Києві та інших містах: розписував кафе “Пролісок”, “Полтава”, “Вітряк”, створив ескізи для історичного факультету Київського університету, працював над мозаїчним панно «Прапор перемоги» для музею у Краснодоні (Луганщина), малював фрески у столичному Володимирівському соборі, Горянській ротонді в Ужгороді тощо. У цей час Борис Плаксій був одним з найпопулярніших і найперспективніших молодих художників-монументалістів. Він мав тріумфальний успіх. Про нього писали газети і журнали, через його роботи сперечалися. Борис готувався до вступу в Спілку художників СРСР.

На жаль, романтична епоха «шістдесятництва» швидко минула. У 1964 році влада почала згортати всі опозиційні вільнолюбиві мистецькі проекти і Борис Плаксій потрапив під коток тоталітарної системи. Митець відчув жорстку владну руку, коли був звільнений з викладацької роботи за те, що вмикав студентам запис віршів, які читав переслідуваний поет Василь Симоненко. Кульмінацією протистояння художника та влади став 1968 рік. Борис разом з іншими 139 митцями підписав лист-протест проти відновлення сталінізму в Україні. Йому пропонували відмовитися від «автографа», але він і Алла Горська не погодилися. Через деякий час Плаксію довелося платити за свою непоступливість тим, що перестали виставляти його роботи.

У 1971 році був знищений його розпис площею 90 квадратних метрів у київському кафе «Хрещатик», що відтворював історію України від часів Київської Русі до сучасності із зображенням портретів Тараса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана та багатьох інших.

Твір збили зі стін, а ім’я художника на довгі роки зникло з офіційного мистецького життя.. Через політичну позицію Бориса Івановича не прийняли до Спілки художників, а це обмежувало його в мистецькій сфері: був позбавлений права мати майстерню, навіть фарби й обладнання не міг придбати. Водночас він втратив роботу на комбінаті, що була для нього чи не єдиним джерелом засобів до існування. Не маючи ні житла, ні майстерні, ні замовлень, художник виїхав до Тюмені, де працював близько 7 років, заробляючи кошти на квартиру в Києві.

Лише в 1978 році митець повернувся до столиці, поновив роботу на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, виконував замовлення з оформлення Київського молодіжного театру, заводів, наукових установ, дитячих садків тощо. Працював у техніці різьблення по дереву над великою монументально-декоративною композицією для Чернігівського меморіального музею Михайла Коцюбинського.

Через 14 років знову спробував вступити до спілки художників УРСР. Та й цього разу на заваді стала історія з листом протесту. Відмовившись вчергове відкликати свій підпис, Борис Плаксій знову позбавив себе можливості не лише працювати у власній майстерні, але й експонувати свої твори на виставках.

Перша персональна виставка художника відбулася лише у 1987 році в Інституті фізики Академії наук України, а за межами України – в 1991 році в галереї Канадсько-української мистецької фундації у Торонто.

У 1999 році Борис Іванович отримав звання заслуженого художника України. 2001 року йому запропонували вступити до спілки художників України, на що митець відповів: «Шістдесят років прожив без спілки і ще проживу».

У 2007 році художник здобуває звання лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка за портретний цикл «Творці незалежності», над яким працював із 1999 року.

Останні роки, особливо після смерті дружини, Борис Іванович Плаксій жив усамітнено і дуже багато працював. Відвідувачі його квартири-майстерні на Оболоні були вражені кількістю картин, що її наповнювала. 19 грудня митець помер. Похований у Києві.

Кілька відреставрованих і збережених робіт Бориса Плаксія, присвячені шевченківській тематиці. Це перш за все улюблений образ Катерини з однойменної поеми. Нещасна героїня, зраджена москалем, блукає з новонародженою дитиною по світу, шукаючи коханого. Розглядаючи скульптуру, приходять на думку рядки Тараса Шевченка:

Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.

Ще один шевченківський образ, виконаний рукою майстра, вражає своєю досконалістю – «Козак-бандурист» або ж «Перебендя» – співець-історик, носій славетної козацької минувшини українського народу:
Перебендя старий сліпий –
Хто його не знає.
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.

Композиція української тематики «Козацька пісня» продовжує шевченківську. В ній автор зобразив трьох козаків з традиційною для запорожців зачіскою, які символізують українське воїнство – оборонців рідної землі. Скоріше всього козаки співають сумну, невеселу пісню, таку співзвучну нашому часові. Хтось почує народну пісню «Було колись в Україні гармати гриміли», інший – «Козака несуть і коня ведуть», ще хтось відтворить в уяві думу «А вже років двісті як козак в неволі», а чи «Всі покою щиро прагнуть»…

Чотири жіночі фігури ансамблю символічно відображають різні пори року. Жінка з квітами та щедрими кетягами природних багатств – втілення весни. Постать жінки зі закинутою за голову рукою, яка показує свою втому від літньої спеки, відображає літо. Алегорія осені сповнена щедрими дарами природи. Жінка зі сніжинкою і короною на голові, на якій зображено тризуб, – снігова королева, символ зими.

Прогулюючись алеєю скульптур, можна побачити бога Зевса, мислителя, лісовика, шевченківську Тополю, героїв пушкінської казки «Про рибалку і золоту рибку», фантасмагоричних героїв, створених уявою скульптора.

Тож, милуйтеся врятованими шедеврами Бориса Плаксія, вдивляйтеся в його рукотворних героїв, відчувайте, слухайте кожен своє, адже в цьому і є суть справжнього мистецтва.

Галина Таран,
директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника.