Кам’янський заповідник

На жаль, сучасна повномасштабна російсько-українська війна, яка триває вже рік, забирає найкращих – розумних, світлих, добрих, талановитих, тих хто народжується раз на століття і покликаний був сповна виконати свою місію – зробити життя кращим, достойним, полишити у спадок майбутнім поколінням свій довголітній досвід і свою мудрість.

Не судилося прожити довге і щасливе життя нашому землякові, захисникові святої української землі, лейтенантові поліції, спецпризначенцю Дяченку Станіславу Вікторовичу. Йому назавжди залишиться 37… Захищаючи Батьківщину від рашистських загарбників до останнього подиху, він віддав своє молоде життя за волю і незалежність держави. І не знайдеться слів, щоб висловити горе, біль, сум, розпач через непоправну втрату. У нашій пам’яті Станіслав залишиться чесною, принциповою, відповідальною, щирою, доброю людиною, люблячим сином, батьком, чоловіком, вірним, добрим другом та надійним колегою.

Станіслав народився 6 квітня 1985 року у нашому мальовничому місті Кам’янка у трудолюбивій і порядній родині Віктора Петровича й Людмили Альбертівни Дяченків. Зростав хлопчина в доброзичливій сімейній атмосфері, де панували любов, турбота і повага. З дитинства мріяв боротися зі злом, несправедливістю, внутрішнім і зовнішнім ворогом, захоплювався військовою справою та мріяв стати офіцером. Тому і готував себе до складного життя, загартовувався спортом.

Мама зі слізьми на очах розповідає про свого дорогого синочка, який сам собі прокладав шлях у житті: «Мій синочок… Для кожної мами її дитина найкраща у світі… Він – моя любов, радість, гордість, надія. Проклята війна забрала його у нас, лишила надії».

Навчався улюбленець батьків у Кам’янській загальноосвітній школі № 1. «Зі Станіславом у школі не було ніяких проблем. За одинадцять років навчання, – говорить Людмила Альбертівна, – мене лише один раз викликали до школи. Щоправда, у навчанні особливих зірок з неба мій син не знімав. А якщо і траплялося, що «відставав» з якогось предмету, то неодмінно «наздоганяв», вирівнював оцінки без репетиторів чи якоїсь іншої сторонньої допомоги. Улюбленими предметами Станіслава в школі були історія і географія. Настільки любив ці предмети, особливо історію, що на літніх канікулах читав підручники як художню літературу. Був товариським, безконфліктним, толерантним у стосунках як з учителями, так і з однолітками. Мабуть, як і всі хлопчики, любив поганяти м’яча, мріяв стати футболістом.

Завжди допомагав нам у всьому. У нього було так: спочатку допомогти вдома, а потім іти гуляти. Умів і молоток в руках тримати, і їсти зварити, і чистоту та порядок підтримувати».

Вчителька історії Марина Віталіївна Поліщук так говорить про свого учня: «Молодим педагогом прийшла я в клас, де навчався Станіслав Дяченко. Всією душею прагнула передати свою любов до одного з найцікавіших предметів, що вивчає минуле людства і поділитися своїми знаннями з учнями. Мабуть діти відчували мою щирість і відповідали зацікавленістю та бажанням учитися. Станіслав, як і всі його однокласники, був думаючим, ерудованим, вихованим, дисциплінованим, відповідальним і активним учнем. Усе ж він вирізнявся з-поміж інших широким діапазоном знань з історії. Відчувалося, що хлопець був закоханий в історію і прагнув знати більше від шкільної програми, багато читав, запам’ятовував всі дати і називав їх з абсолютною точністю, добре орієнтувався в поточних політичних ситуаціях, міг, самостійно аналізувати й давати глибоку оцінку історичним подіям і фактам.

Пригадаю випадок: якось Станіслав прийшов до мене з тестами, рекомендованими Міністерством освіти і сказав, що в них допущені помилки. Проаналізувавши, зрозуміла, що мій учень був правий. Згодом в ЗМІ на спеціальному каналі повідомлялося про вказані ним помилки».

Після закінчення школи Станіслав Вікторович Дяченко вступив до Миколаївського військового автомобільного коледжу та успішно його закінчив у 2005 році. Він цілеспрямовано продовжував іти до своєї мрії – стати захисником України. Спочатку відслужив у Збройних силах України в зенітно-ракетному Білоцерківському полку, а потім перейшов у правоохоронні органи.

З 2006 року був призначений у взвод забезпечення громадського порядку та супроводу потягів станції ім. Т.Г. Шевченка Лінійного управління Одеської залізниці.

«Одного разу, – пригадує мама розповідь колеги сина, – під час супроводу Станіслав познайомився з поляком і мова зайшла про географічне положення й деякі історичні аспекти України, то син ґрунтовними фактами аргументував співрозмовнику свою точку зору, а супутник був надзвичайно здивований ерудицією поліцейського».

Фізично загартований чоловік захоплювався спортом і брав участь у всіх змаганнях, що відбувалися в правоохоронних органах. Разом із тим він постійно підвищував свій професійний рівень. У 2014 році здобув вищу освіту в Академії внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та отримав спеціальність «Автомобільний транспорт».

Працюючи в поліції, прагнув стати спецпризначенцем. Після проходження складних етапів відбору, почав службу бійцем батальйону поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Черкаській області.

У цьому підрозділі Станіслав зарекомендував себе справжнім професіоналом, який мав найкращі результати. З 2014 року спецпризначенець одним із перших брав участь у проведенні антитерористичної операції на території Луганської та Донецької областей. Він п’ять разів був у відрядженнях в зоні бойових дій.

Мужній, загартований боями та спецопераціями, боєць у 2018 році успішно подолав усі етапи жорсткого відбору до корпусу оперативно-раптової дії, який був створений для вирішення надзвичайних, надскладних ситуацій для оперативного реагування та оперативно-розшукових дій, показав високий рівень спортивно-фізичної підготовки. Йому довелося відточувати стрілецьку і тактичну бойову майстерність на полігонах та у навчальних центрах підготовки.

Мама пригадує, що відбір був дуже складним і від фізичного навантаження у сина тріскала шкіра, злазили нігті, болів кожен м’яз, але він прагнув бути найкращим і він ним став.

Отримавши сертифікат Міністерства внутрішніх справ України та Посольства Сполучених Штатів Америки, Станіслав з гордістю почав носити шеврон КОРДівця.

Станіслав Дяченко присвятив службі в органах внутрішніх справ 16 років свого життя. Під час виконання службових обов’язків зарекомендував себе як дисциплінований та надзвичайно відповідальний поліцейський. За сумлінну працю, відданість професії, бездоганне виконання службових обов’язків, особисту мужність і героїзм, професійну майстерність та особистий внесок у справу протидії злочинності був нагороджений багатьма нагородами й відзнаками, серед яких і відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції». Має також і посмертні нагороди.

У 2020 році в особистому житті Станіслава відбулася надзвичайно щаслива подія – він одружився зі своєю коханою Юлею, яку знав ще з дитинства. Юля часто приїжджала до Кам’янки до своєї бабусі і дружила з його молодшою сестрою. Пані Юлія у фільмі про чоловіка «Дяченко Станіслав Вікторович – назавжди в строю», який відзняли колеги і друзі після його загибелі, зворушливо розповідає історію їхнього кохання: «Це була доленосна зустріч, тому що ми знайомі з самого дитинства. Через багато років ми знову зустрілися і вже вирішили не розлучатись ніколи».

Через рік у молодої пари народився, синочок Тимофійчик, як говорить його бабуся і батькові друзі, – таткова копія. У щасливому шлюбі подружжя виховувало ще й донечку Софійку. Батько мріяв виховати свого синочка справжнім чоловіком і віддати всю свою любов. Але…

Мама зібрала в тацю всі батькові посвідчення, подяки, нагороди, форму, зняла кліп і передасть синові у спадок. Як справжній чоловік, Станіслав ще на початку повномасштабної війни росії з Україною вступив у зведений полк спеціального призначення Національної поліції «Сафарі» та звільняв від російських окупантів Київщину і Харківщину.

Дружина говорить: «Став на захист країни. Просто стиснувши кулаки, сказав, що мусить це витримати й усіх захистити. У нього такий характер — якщо він собі поставив за мету, то значить відмовок не буде».

Загинув лейтенант Дяченко С.В. 22 травня під час авіаракетного удару в Запорізькій області, віддав своє життя за захист не лише України, а й кожного з нас, наш край, нашу свободу і незалежність.

Колеги, друзі згадують Станіслава найкращими словами вдячності і гордяться такою незвичайною людиною, готовою до жертовності заради щастя дорогих людей у вільній українській державі. Всі вони уклінно дякують батькам за виховання сина.

21 червня 2022 року на своїй сторінці у фейсбуці, через місяць після загибелі Станіслава, мама написала: «Любий мій, дорогий синочок, рівно місяць як ми з тобою розмовляли по відеозв’язку. Над твоєю головою світило сонечко, смуток був у твоїх очах, адже війна. Я навіть подумати не могла, що на другий день тебе не стане, що 22 травня в нашому домі оселяться горе, біль, смуток і печаль. Із цього дня моє життя стало іншим, просто минув день, просто минула ніч, ранок омиває мої очі сльозами. Приходить вечір – тяжка туга огортає моє серце і мою душу, вірніше те, що від неї там залишилося. Кожен день прошу у тебе вибачення за мої сльози. Ти, мій соколе, не винен, винні ті, хто забрав тебе у мене.

Я ніколи в житті нікого не проклинала, а тим більше не бажала смерті. Зараз я проклинаю цю нечисть, що топче нашу землю, проклинаю їхніх матерів, які кричать і б’ють себе в груди, що їхні діти патріоти. Це наші діти патріоти!!! Це наші діти захищають свою землю, свій дім, своїх рідних. Я проклинаю тих українців, які здають позиції наших захисників.

Я дякую Богу за те, що у мене був такий прекрасний син. Я молю Бога за всіх наших дітей, які зараз воюють, щоб скоріше закінчилась ця проклята, нікому не потрібна війна, щоб наші сини і дочки повернулися живими додому. Щоб жодна мати не плакала від горя, змогла обійняти свою дитину».

Галина Таран, директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника