Кам’янський заповідник

«Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе»
В. Симоненко

3 вересня минає рік відтоді, як наша родина отримала трагічну звістку, що розділила наше життя на «до» і «після». Під час виконання бойового завдання в населеному пункті Волохів Яр Харківської області загинув мужній захисник України, справжній патріот Сергій Васильович Драган.

Сергій народився 6 липня 1980 року в місті Кам’янці, у люблячій родині Василя Петровича та Валентини Олександрівни. «Він був моїм сонечком, моїм первістком. Серьожа ріс спокійною та слухняною дитиною, ніколи не конфліктував, легко знаходив друзів і завжди був надійною підтримкою. Був турботливим братом для молодшої сестрички Альони, завжди оберігав її, захищав… Усміхнений, щирий та життєрадісний», – згадує мама.

Оскільки батьки багато працювали, Сергій проводив свої дитячі та юнацькі роки здебільшого в селі Лузанівці, у бабусі Олени Федотівни. «Був допитливим, кмітливим, грайливим наш красунчик, але мав характер. В юнацькі роки Сергій навіть допомагав мені доїти корів на фермі. Він завжди готовий був допомогти кожному, хто звертався, і нікому не міг відмовити. Щоб мати сили для роботи, любив добре поїсти. Його улюбленою їжею був суп. Я завжди знала, що коли приїжджає онук, ця страва обов’язково повинна бути на столі», – зі слізьми на очах згадує бабуся.

У 1987 році Сергій пішов до першого класу Кам’янської школи І-ІІІ ступенів №2, яку закінчив у 1997 році. Під час навчання він активно брав участь у різноманітних спортивних заходах, де виборов багато призових місць. Також відвідував гурток танців. Його навчальні роки були різноманітними та безтурботними. Після школи він вирішив навчатися на тракториста, здобув посвідчення і планував працювати на землі.

25 листопада 1998 року Сергія призвали на строкову службу. Військову присягу він склав 8 січня 1999 року, спочатку займав посаду водія, а вже 30 грудня був переведений на посаду командира відділення спеціальних машин. У квітні 2000 року демобілізувався у запас, а з червня 2002 року став курсантом Миколаївського військового автомобільного коледжу, де отримав звання прапорщика (1 жовтня 2020 року звання прапорщика було замінене на штаб-сержанта). Після цього Сергій був направлений до військової частини в селі Дубіївці Черкаської області, де продовжив службу.

Одружившись уперше, Сергій став батьком донечки Каріни. Мрія про виховання дітей є бажаною для багатьох батьків, але реалізувати її лише за рахунок доходу одного з них виявилося складно. Зарплата військового була невеликою, тому Сергій вирішив залишити службу і спробувати себе в будівництві. Після розлучення він повернувся до рідної Кам’янки, але не зміг залишитися в місті і переїхав жити до бабусі в село.

Саме тут розпочалася наша історія кохання. Це сталося у 2011 році, коли я зустріла свого коханого чоловіка. Відтоді ми були разом.

У 2016 році наше життя змінилося – ми стали сім’єю, і з цією новою роллю прийшли спільні плани та мрії. Вибір того, чим ми будемо займатися, був для нас очевидним. Мій чоловік завжди мріяв працювати на землі. Це заняття приносило йому справжнє задоволення, а я, у свою чергу, прагнула створити власне господарство. Ці два бажання об’єднали нас у спільному прагненні до розвитку нашої родинної справи.

З появою на світ нашого першого сина Тимура стало зрозуміло, що настав час втілювати мрії у життя. Сергій прийняв рішення орендувати землю. Цей крок був непростим: ми не мали власної техніки, і кожен етап розвитку вимагав великих зусиль. Проте, незважаючи на труднощі, він невпинно працював, щоби забезпечити майбутнє для нашої родини. Він любив саджати квіти, напевно, вони його теж, бо кожна квіточка, посаджена його руками, приживалася та радувала всіх нас.

Коли народився наш другий син Назар, перед нами постало нове випробування: оренда техніки для обробітку землі стала непосильним тягарем. В цей важкий час мою підтримку Сергій отримав від моєї мами, Сільвії Георгіївни. Вона вірила в його здібності і вирішила допомогти, купивши трактор. Це рішення стало справжнім благословенням: Сергій був невимовно щасливий, адже власна техніка відкрила безмежні можливості для його роботи. Він працював з ранку до вечора, вкладаючи всю свою любов і зусилля в землю, яку так палко обробляв. Щоб зимою не сидіти без діла, він почав працювати кочегаром у місцевій школі.

Ці роки були наповнені щастям і задоволенням. Вони стали справжнім світлом у нашому житті, коли кожен день приносив нові радості та досягнення. Але почалася війна – найстрашніше, що вигадав людський розум. Вона завжди приходить непрошеною, без попередження, забираючи все, що зустрічає на своєму шляху. 24 лютого 2022 року, цей ранок, як і більшість українців, я не забуду ніколи. Пролунав дзвінок на мій телефон, і коли я взяла слухавку, почула:
– Де Сергій? Повна бойова готовність…

Я повідомила Сергію про дзвінок, і він миттєво зібрався і того ж дня разом з товаришами вирушив до військкомату. Там їм сказали: «Хлопці, чекайте, всіх зразу не можемо». Але чекати – це не для Сергія. Спочатку він патрулював вулиці рідного села та громади, потім стояв на місцевих блокпостах у складі добровольчого формування Кам’янської територіальної громади, але зрозумів, що його місце на фронті. Записався добровольцем до Черкаської тероборони. Після навчань 13 липня 2022 року чоловік був направлений у район бойових дій під м. Бахмут у складі 118 окремої бригади територіальної оборони (118. ОБр ТРО).

Будучи старшим розвідником у складі роти розвідки, він мужньо служив і боронив нашу неньку Україну. Після кожного виїзду з позицій Сергій завжди дзвонив, щоб розповісти про фронтове життя, «рапортував», що все гаразд, і заспокоював, що з ним усе в порядку. Восени їх вивели на ротацію, і тоді стало легше – зменшилося хвилювання, і вся сім’я могла бути разом.

…У січні 2023 року все розпочалося заново. Бригада, до складу якої входив Сергій, знову вирушила на Схід. «Потрібно замінити хлопців, їм там важко, їм потрібен відпочинок», – говорив він. Сергій мужньо разом із побратимами тримав оборону біля населеного пункту Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області. Для своїх побратимів він був символом мужності і відваги, прикладом того, як потрібно виконувати свій військовий обов’язок.

Про Сергія згадує його побратим Мирон: «Я познайомився з Сергієм ще в Черкасах. Він справив враження підтягнутого, веселого та доброго чоловіка. Коли ми вирушили на фронт, мені пощастило пізнати його як справжнього воїна, і я зрозумів, яким він був насправді: трудівником, солдатом з надзвичайним чуттям, що дозволяло йому відчувати те, що я не міг, дуже чесною і порядною людиною, яка глибоко любила свою сім’ю: дружину, дітей, батьків.

Сергій обожнював українську землю, культуру і історію. Був справжнім козаком, відданим захисником Батьківщини. Коли він показував відео своїх синів, його очі сяяли, як сонце. Він був щасливий. Сергій дбав про своїх побратимів і про мене. Для мене став сім’єю, братом, ангелом-охоронцем. У яких би ситуаціях ми не опинялися, молитва і те, що він був поряд, робили мене кращим і сильнішим. Сергій співав пісні козаків, завжди жартував і мужньо переносив усі труднощі війни. Ми цінували його насамперед як надійного і порядного воїна. Його відхід залишив велику порожнечу, і я втратив частину себе. Перед очима завжди стоїть його світла усмішка. Навіть важко знайти слова, щоб описати, яким він був воїном. Про Сергія можна написати книгу, але він би сказав: «Не чуди». Драган Сергій Васильович, «Прапор», дякую тобі, брате, за все».

…Він так багато міг би зробити, якби на заваді не стала ця жахлива війна. Його ненависть до ворогів була такою ж великою, як і любов до України та своїх рідних. У цьому була його сила…
1 вересня Сергія відпустили додому. Наш старший син Тимур йшов до першого класу. Дізнавшись, що татко поведе його до школи, був на сьомому небі від щастя. Але святковий день закінчився не так, як ми сподівалися. Серьожу терміново викликали на допомогу побратимам, потрібно було повертатися на службу. Чоловік поїхав. Усе відбулося так швидко, що навіть не встиг попрощатися з Тимуром. Він говорив нам: «Я скоро повернуся, два-три дні – і буду вдома». Знаєте, він приїхав, але не так, як ми чекали, не так…

2 вересня Сергій зателефонував востаннє. Я добре пам’ятаю цю розмову: він говорив, як сильно любить нас, попросив поцілувати міцно-міцно його маленьких козаків, щоб я не переживала, бо з ним усе добре і завтра подзвонить чи напише. Коли наступного дня я почула сигнал смс, я з посмішкою побігла до телефону, але те, що я побачила, перевернуло весь мій світ. Земля наче посунулася з-під ніг, я не розуміла, що відбувається, я не вірила в те, що прочитала… Мій Серьожа загинув.

Штаб-сержант Драган Сергій Васильович, старший розвідник розвідувального взводу розвідувальної роти з позивним «ПРАПОР», загинув 3 вересня 2023 року на Харківщині. 5 вересня 2023 року «на щиті» Герой повернувся на рідну землю. 6 вересня нашого сина, чоловіка, тата з почестями поховали в рідному селі Лузанівці, в селі, яке він дуже любив, у якому відчував себе вдома.

На жаль, він більше ніколи нас не обійме, не побачить, як виростають його синочки, не побачить, як вони будуть робити самостійні кроки в доросле життя, не порадіє їхнім успіхам та не розрадить у час невдач… Не судилося…

Діти ні на хвилину не забувають про нього. Відлетить пташка, і вони кажуть: «Це наш тато полетів. Це наш тато». Так боляче дивитися на такі моменти. Але ти повинна бути сильною, щоб виховати їх справжніми чоловіками – такими, як тато. Сергій був хорошим батьком та дбайливим чоловіком.

Серед великої кількості людей, які зібралися, щоб провести Сергія в останню путь, були односельчани, близькі, друзі та бойові побратими. Молоді чоловіки не соромилися сліз, їхні серця не могли прийняти втрату людини, яка завжди була готова прийти на допомогу. Вони не могли повірити, що більше не побачать його світлу усмішку і не відчують його підтримки. Сергій залишиться в нашій пам’яті, як усміхнений, життєрадісний, компанійський, світлий і добрий чоловік. Його енергія та тепло на завжди залишаться в наших серцях.

За особисту мужність і самовідданість мій чоловік Драган Сергій Васильович був удостоєний нагрудного знака «Золотий хрест» та нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Ці відзнаки не можуть замінити його присутність, але вони свідчать про його героїзм і відданість своїй родині, своєму народову, своїй державі.

Вічна і світла пам’ять нашому Герою.

Інна ДРАГАН, дружина загиблого
захисника України
Драгана Сергія Васильовича