Кам’янський заповідник

В історичному музеї Кам’янського ДІКЗ відкрито виставку, присвячену 110-й річниці нашого земляка, заслуженого артиста України Федора Жарка. Народився Ф. Жарко 17 червня 1914 року в селі Михайлівці. Його батько, Аврам Миколайович, мав прекрасний голос, в армії був солістом військового ансамблю, часто виступав і особливо любив виконувати українські народні пісні. Коли повернувся до рідного села, створив там великий хор, у якому співав і малий Федько. В репертуарі хору були твори Леонтовича, Лисенка, Ніщинського. З Києва і Харкова у Михайлівку приїздили видатні композитори України – П.Козицький, Л.Ревуцький, В.Косенко, які працювали над кіносценаріями, записували українські народні пісні. Ці записи, зроблені П.Козицьким від Аврама Миколайовича, і зараз зберігаються в Київському інституті фольклору та етнографії.

Захоплення українською піснею і вміння гарно співати передалося від батька й малому Федькові. Навчаючись у Михайлівській семирічній школі, він грав на гітарі, мандоліні, балалайці. Був постійним учасником шкільного струнного ансамблю та сільського хору. Після закінчення педагогічних курсів вступив на фізико-математичний факультет Черкаського педінституту, де керував оркестром народних інструментів. Жаркові пощастило навчатися разом із учасником капели бандуристів із села Мордви (нині Красносілля), що на Чигиринщині, Кирилом Вусатим. Закоханий у народну пісню, Кирило організував капелу бандуристів і в рідному виші. На одній із світлин цієї студентської капели можна побачити й Федора Жарка.

Навчання в педінституті Ф. Жарко закінчив 1936 року. Працював учителем в селі Баришівці поблизу Києва, був хорошим педагогом, але завжди мріяв про сцену. Із великим задоволенням працював у гуртках художньої самодіяльності, був постійним учасником районних, обласних та республіканських олімпіад народної творчості.

В одному з інтерв’ю співак розповідав: «Велике враження справила на мене Українська державна капела бандуристів… Мріяв виступати як бандурист. Але війна перекреслила всі мої плани. Та свій намір я не залишив і там став членом військового ансамблю дивізіону, у його складі побував на всіх фронтах».

Колишній колега Федора Аврамовича по капелі бандуристів А.Хорошайло розповів: « Із Жарком я працював у «Думці» у 45-му році і жив з ним в одній кімнаті… Одного разу зустрів на Хрещатику Жарка, кажу йому, що відновлює роботу капела бандуристів. Запропонував йому влаштуватися туди. Уряд виділив нам під житло монастирський барак У Лаврі. Під час війни там був гуртожиток «Арсеналу». Ми той барак стали освоювать…

…Жарко інститут закінчив із військовим званням лейтенанта, бо там була військова кафедра. У нього була бронь. Коли почалася війна, його призвали в армію, і він жив і працював в райцентрі Рава-Руська. Його поставили технічним працівником, а потім призначили писарем цієї частини. А обов’язки на писаря покладалися такі: тримати в своїх руках касу, документи і прапор частини. Коли німці підійшли, частина без боїв почала відступати на Київ. У військових картах було написано, що з Києва на Харків є готова дорога. А насправді від Борисполя навіть ще й насипу не було. Їх там німці й оточили. Тоді вони з товаришами закопали прапор, військові документи і касу на маленькому острівці в болотах і добре замаскували…

Німці усіх оточених розстрілювали, добивали, брали в полон. Федора поранили в коліно. І він заліз в копицю сіна й там замаскувався. На ранок, коли німців уже не було, дядько з сусіднього села знайшов його й відвіз до Баришівки… Коли він виздоровів, при німцях не робив ніде. Німці забирали людей, що ніде не робили, вивозили в Німеччину. Щоб його не забрали, він поступив на роботу в сільпо. Оскільки він освічений, селяни обрали його председателем сільпо (був головою райспоживспілки –авт.). Там продавали й роздавали антирадянську літературу (брошурки і т.д.). Жарка там залишили, так як він був учителем…».

Після закінчення війни Федір Аврамович повернувся в рідну школу. Працював, знову виступав з концертами. 1946 року разом з хором київських залізничників він брав участь у всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності профспілок у Москві. Успіх був величезний, і за наказом наркома освіти Павла Тичини Федір Аврамович був переведений з педагогічної роботи на посаду соліста Державної капели бандуристів «Думка». Тут збулася його давня мрія – досконало оволодіти грою на бандурі. В репертуар артиста увійшли українські народні думи та пісні й думи літературного походження, зокрема «Дума про Кармелюка», «Про Богдана», «Про батька Хмеля», «Плач Ярославни», «Взяв би я бандуру» та інші.

Через деякий час Федір Жарко став солістом Державної заслуженої капели бандуристів України під керівництвом Олександра Міньківського, з нею почав гастрольні турне. У червні 1950 року був заарештований і в листопаді цього ж року засуджений військовим трибуналом Київського гарнізону за статтею 54-1 «б» карного кодексу (карна справа № 7959).

Товариш і колега Жарка Анатолій Хорошайло розповідав, що арешт відбувся незабаром після виступу в Москві: «… хтось із Баришівки його впізнав і в міліцію здав. І його судили скоро. Тройка у відкритому суді судила. Його звинуватили в тому, що він, маючи офіцерський чин, не пішов у партизани і не шукав можливості стрітися з нашими військами…»

Наприкінці 1955 року звинувачення з Федора Жарка були зняті, і 5 січня 1956-го в його трудовій книжці з’явився запис про зарахування його в Державну заслужену капелу бандуристів на посаду провідного соліста із попередньою зарплатою.

Цьому колективові бандурист присвятив 28 років свого життя, з ним гастролював багатьма містами України, колишнього Радянського Союзу, бував в Європі, США, Японії, Азії. Хоча той же Хорошайло розповідав дещо інше: «…Як розоблачили культ Сталіна, була амністія. Реабілітації треба було ждать рік-півтора, а він вирішив іти на амністію, не ждать, поки його реабілітують. Тому він ні разу з нами не їздив за граніцу, на воєнні об’єкти, в Севастополь. Його не пускали, бо він не реабілітований…».

Виступав співак і з сольними концертами, часто влаштовував виступи спільно з відомим українським артистом Анатолієм Паламаренком. В його репертуарі було близько 300 творів. В основному, це народні пісні: історичні, ліричні, жартівливі, думи. Федір Жарко – один з найкращих виконавців українських народних дум. Протягом багатьох років він виробив свій власний стиль їх виконання – експресивний, динамічний. Спів артиста чутливий і задушевний. Спеціалісти відзначали, що виконавське мистецтво Федора Жарка характеризується гармонійним поєднанням м’якого, багатого на темброві відтінки голосу, артистичного хисту і віртуозної техніки гри на бандурі.

Крім народних пісень, Ф.Жарко виконував і пісні літературного походження, серед яких – твори на вірші Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Максима Рильського. До 25 із них він написав власну музику («Печенізька облога Києва» Олександра Олеся, «Про Аскольда і Діра» О.Пархоменка, переклади з уривків зі «Слова о полку Ігоревім» – «З передсвіта до вечора» та «Плач Ярославни» Т.Шевченка та ін.).

Фірма «Мелодія» випустила 7 платівок з народними думами у виконанні бандуриста. У радіофондах залишилися сотні записів виконаних ним творів. З участю артиста поставлені фільми «Співуче дерево української бандури», «Дума кобзарева», «Дружба народів».

Федір Аврамович не лише виконував, а й збирав, записував та старанно вивчав найцінніші перлини української народної творчості. Найбільше його цікавили думи, бо, як він вважав, саме через думи найкраще можна передати глибокі людські переживання. Музикант залишив після себе кілька збірок народних пісень у супроводі бандури. В його обробці видано збірник «Українські народні пісні для голосу в супроводі бандури», «Українські народні пісні з репертуару Федора Жарка: Для голосу в супроводі бандури».

За багаторічну творчу працю Федору Аврамовичу Жарку в 1965 році було присвоєно звання заслуженого артиста України, відзначено медалями «За трудову доблесть», іншими нагородами, почесними грамотами Міністерства культури України. Не зважаючи на свою зайнятість, артист, як тільки випадала нагода, приїздив у рідне село Михайлівку, виступав з концертами, цікавився життям земляків.
З 1974 року, вже перебуваючи на пенсії, бандурист продовжував активну творчу і педагогічну діяльність у Київському товаристві охорони пам’яток історії та культури, часто виступав з концертами в трудових колективах Києва та області, в навчальних закладах. Саме він започаткував тематичні програми, у яких митець не обмежувався просто грою та співом: він попередньо робив інтродукцію – вступи, даючи слухачам цікаву інформацію. А оскільки добре володів словом, то «розмовна» частина виступу сприймалася з цікавістю, вона органічно впліталася в музично-вокальну канву, ґрунтовно доповнювала її.

Письменник і бандурист Іван Немирович згадував, що був свідком, коли в один із санаторіїв під Києвом Федір Жарко приїздив із гумористичною програмою: «Він вийшов на сцену, поставив до ніг бандуру й, не сідаючи на стілець, заходився просто і спокійно, зі знанням справи розповідати про джерела українського народного гумору. Час від часу сідав, ставив кобзу на коліна й ілюстрував свою розповідь такими жартівливими піснями, як «Удовицю я любив», «У сусіда хата біла», «Ще як був я молодим» тощо. Потім перейшов до сучасного гумору, давав короткі характеристики представникам цього жанру й виконував твори С. Олійника, П.Глазового, В.Івановича та інші, покладені на власні мелодії».

Життя артиста обірвалося 17 липня 1986 року. Поховано Федора Аврамовича Жарка у Києві на Байковому кладовищі. Матеріали про його життєвий та творчий шлях зберігаються у фондах Кам’янського державного історико-культурного заповідника.

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
співробітник історичного музею КДІКЗ