Кам’янський заповідник

Вічна слава безсмертю хоробрих,
Які кличуть на подвиг живих!
Іван Нехода

Час не стоїть на місці. Ще ніби вчора він був серед нас, телефонував, жартував, підтримував. Пройшов рік болю, смутку, страждань, розпачу для рідних Романчі Владислава Сергійовича. 26 вересня 2022 року він пішов за межу вічності, доєднавшись до війська небесного легіону.

Народився Владислав Сергійович Романча 18 квітня 1991 року в селі Ребедайлівці на Кам’янщині. Ріс веселим, кмітливим хлопчиком. Дуже рано залишився під опікою бабусі Оксани та дідуся Івана. Мама Валентина Іванівна померла, коли хлопчикові було 6 років. У 1998 році пішов до 1 класу Ребедайлівської загальноосвітньої школи. Хлопчик був дуже компанійським. З ним дружили всі однокласники. Навчання давалось по-різному, якісь предмети – легше, якісь – важче. Класний керівник Зоя Степанівна Шевченко згадує: «Влад раніше від своїх ровесників подорослішав і був не по літах серйозним. Бабуся і дідусь вкладали в нього всю свою душу… Від природи хлопчик був добряком. Повагу і авторитет серед однокласників здобував чесністю, стриманістю, розсудливістю, дружелюбністю». Разом із дідусем Іваном Миколайовичем Влад вправлявся по господарству, допомагав бабусі Оксані Михайлівні. Дідусь та дядько Федір Іванович прищепили хлопцеві любов до техніки, розвинули вміння її ремонтувати. Після закінчення школи у 2008 році Владислав вступив до Кіровоградського технікуму механізації і сільського господарства, де здобував спеціальність механіка. 2005 рік – померла бабуся Оксана, і хлопець при кожній слушній нагоді поспішав додому до села, щоб підтримати та допомогти дідусеві Івану. В 2010 році за межу вічності пішов і дідусь. Родиною Влада залишилася сім’я дядька Романчі Федора Івановича і його дружини Тетяни Миколаївни, де він з дитинства був як син та молодший брат для двох своїх сестер.

Після закінчення технікуму, за порадою Федора Івановича, Владислав вступає до Кіровоградського державного технічного університету, який закінчує в 2014 році та розпочинає службу в Олександрівському виправному центрі №104 на посаді молодшого інспектора. Щоденно зранку він їхав на роботу до смт. Олександрівки, пізно ввечері повертався додому. В селі Влад користувався повагою односельців, сусідів, друзів, знайомих. Був прямолінійним, відповідальним, товариським. Його друг і однокласник Богдан Петренко згадує: «Клас у нас був дружній. Влад буд добряком, всім за потреби допомагав, однокласники з ним дружили. Більше полюбляв точні науки, був вихованим учнем». Після закінчення школи, коли роз’їхалися на навчання в різні куточки України, хлопці здружилися ще більше. Третім із друзів був Ковальчук Віталій. Коли хлопці з’їжджалися на вихідні до села, то обов’язково зустрічалися у Владислава, який жив сам, але як справжня господиня, накривав стіл до їх приходу. А ще Богдан розповідає, що Влад був дуже хазяйновитим: сам робив консервацію на зиму, утримував в належному порядку обійстя, що залишилося йому після дідуся і бабусі, вправлявся на огороді.

На службі в Олександрівці Владислав зустрів свою долю – чарівну дівчину Катю, яка працювала в бухгалтерії цього закладу. З часом молоді люди почали зустрічатися, а в червні 2018 року одружилися. Владислав був найщасливішим чоловіком та батьком. Разом із дружиною Катею ростили та виховували чудову донечку Соломійку. Для своєї дівчинки тато був усім світом – міцним щитом, що захищав від усіх життєвих вітрів, теплим променем сонця, що зігрівав в найхолодніші дні, а також надійною опорою та підтримкою для своєї коханої дружини Каті. Майже кожні вихідні молода сім’я вирушала на прогулянку до чергового дитячого майданчика, таким чином знайомлячи свою маленьку донечку з новими людьми та зі світом навколо неї. Жили дружно, підтримуючи та піклуючись один про одного. Саме такими спогадами з мирного життя родини ділиться Катерина Романча.

Владислав Романча не планував і не хотів ставати Героєм, він чесно виконував свій громадянський обов’язок та військову присягу. На початку повномасштабного наступу росії на нашу країну Влад вступив до тероборони Олександрівки та разом з іншими чоловіками створював блокпости навколо селища. Читаючи новини з фронту, дивлячись телевізійні марафони в перші дні та тижні війни, часто говорив дружині, що його місце там, на війні, а не тут, в тилу. Бути дома він не зміг, хоча й мав бронь та чин капітана внутрішньої служби. Він не міг спокійно дивитись, як гинуть українські діти, молоді хлопці, мирні українці. В березні 2022 року під час чергової телефонної розмови з Богданом, який на той час вже був бійцем ЗСУ, Влад повідомив другу, що ходив до військкомату і записався у добровольці. На що той, у свою чергу, запитав:« Навіщо це тобі потрібно? У тебе ж бронь?» Владислав відповів: « Не можу спокійно дивитись, як гинуть наші українські діти. Я не хочу передати цю війну своїй донечці».

4 червні 2022 року Владислава Романчу було мобілізовано до лав ЗСУ рядовим. Дружина Катерина згадує: «Влад від початку повномасштабного вторгнення вирішив іти захищати Батьківщину. Говорив мені, якщо я навіть його не відпускатиму, все рівно піде. Був сильно за справедливість. В березні пішов до військкомату. «Хай мене не візьмуть, але я чесно повинен заявити, що готовий захищати країну» – його слова. 4 червня зателефонували з військкомату. Влад до цього часу потроху збирав речі, тож дзвінок несподіваним не був. Він зібрався і пішов… Навчання проходив у Львівській області на механіка-водія роти вогневої підтримки. Воював у третьому парашутно-десантному батальйоні 25 Січеславської бригади на Ізюмському та Краматорському напрямках. Розповідав, що коли визволяли Харківщину, люди дуже їм раділи, зустрічали тепло, зі сльозами радості. Ніколи ні на що не жалівся. Завжди при можливості телефонував чи писав повідомлення. Про службу говорив мало, казав: «Дивіться новини»». Остання переписка з дружиною була 24 вересня. А потім – гнітюча тиша…

28 вересня представники Кам’янського військкомату приїхали на роботу до Катерини Романчі та повідомили, що її чоловік Владислав Сергійович Романча загинув. Побратими його згадують, як життєрадісного, позитивного товариша, який все робив правильно.

4 жовтня 2022 року у селі Ребедайлівці на Кам’янщині рідні, друзі, однокласники, вчителі, односельці, сусіди проводжали в останню земну дорогу свого захисника, мужнього воїна, сина-героя Романчу Владислава. Йому назавжди залишилося 31… Заради доньки, заради кожної української дитини він стійко та мужньо виконав усі бойові завдання та свій військовий обов’язок, надійно тримаючи оборону до останнього подиху.

21 квітня 2023 року в м. Одесі біля Управління забезпечення діяльності в південному регіоні Департаменту з питань виконання кримінальних покарань відкрито Пам’ятний знак загиблим героям служби ДКВС, які віддали своє життя за рідну землю, за Україну. Серед прізвищ співробітників служби – Героїв, які віддали своє життя за вільну, єдину, незалежну Україну, на граніті викарбуване й прізвище нашого земляка-захисника Романчі Владислава Сергійовича.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника