Кам’янський заповідник

Згадуючи найвидатніші постаті українського державотворення, не можна оминути ім’я Євгена Чикаленка – відомого в Україні та поза її межами громадського діяча, мецената, науковця, видавця, публіциста, агронома і просто людини, для якої Україна була суттю власного існування, а українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям. Це була постать абсолютно унікальна, здатна об’єд¬нувати й примирювати навіть украй нетерпимих.

Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 (21) грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині (нині Подільський район Одеської області) в родині секретаря Ананіївського повітового суду Харлампія Івановича та його дружини Олени. Його дід – Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко – служив урядником Бузького козацького війська. Мати походила з польсько-української родини дворянина Каєтана Краєвського та Варвари Давидівни Горієнко.

Дитинство провів серед простих українських селян, в атмосфері живих народних традицій. Перші ази освіти здобув у місцевого священика, а потім – у пансіоні в Одесі. Про роки перебування у пансіоні Євген писав у своїх «Спогадах», згадуючи, що крім «мужицькою», тобто українською мовою, малий Євген більш ніякою говорити не вмів. Ця обставина стала причиною дошкульних глузувань з нього школярів та вчителів. Переборюючи ці глузування, він формував свій світогляд і характер. Далі було Єлисаветградське вище реальне училище І-го розряду, яке мало репутацію одного з кращих освітніх закладів краю. В цьому училищі за однією партою з Євгеном сидів Панас Тобілевич (майбутній артист Панас Саксаганський). У родині Тобілевичів юний перешорець стає своєю людиною і, таким чином, опиняється в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста і проводить у колі української інтелігенції цілих шість років аж до свого від’їзду в Київ. Саме в будинку Тобілевичів Євген знайомиться з Марією Заньковецькою, Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Миколою Садовським, подружжям Русових, Олександром Тарковським, лікарем Панасом Михалевичем, людиною, близькою до Михайла Драгоманова. Усі ці знайомства відіграли неабияке значення у формуванні світогляду майбутнього суспільно-культурного діяча.

У 1881 році юнак намагався вступити до Київського університету на природничий факультет, однак на той час після реальних училищ в студенти найкращого університету країни не приймали.
1883 року Є. Чикаленко закінчує навчання на природничому факультеті (агрономія і зооветеринарія) Харківського університету. В університеті познайомився з курсисткою Марією Садик, родом із Лубенщини, 1883 року одружився з нею. У 1884 р. за зв’язки з національно налаштованою українською інтелігенцією потрапляє під п’ятирічний нагляд поліції і переїжджає до маєтку у Перешори, де займається сільським господарством. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях. Запроваджує найсучаснішу агрокультуру, застосовує машини, здійснює селекцію худоби. Набувши певного досвіду господарювання, Є. Чикаленко пройнявся ідеєю популяризації агрономічних знань серед селянства.

Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкає в Одесі. Тут він стає членом української Громади, бере активну участь у її діяльності. 1897 року в Одесі вийшла його перша книжка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава», яка мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 до 1918 року побачили світ шість таких книг: «Худоба: коні, скотина, свині, вівці», «Розмова», «Сіяні трави, кукурудза і бур’яни», «Виноград», «Сад», «Лад у полі». Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Спочатку вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу рублів, як премію за найкраще написану популярну історію України. Крім того, взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином відомих істориків і літераторів Б.Грінченка, Д.Яворницького, М.Коцюбинського та ін. Засновує фонд допомоги українським письменникам імені Д. Мордовця. У Перешорах заснував бібліотеку для селян, придбавши багато книг.

В1900 р. переїздить до Києва, де гуртувалася українська інтелігенція, та активно включається в громадське життя. Згодом про це він згадував: «В той час треба було мати багато мужності, віри у справу відродження української надії, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до незаконного сообщества», за яке загрожувало поселення в Сибіру.
Є. Чикаленко перераховував великі кошти на функціонування Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. У 1904 році фінансував літні університетські курси для галицьких студентів. У 1902–1904 роках, коли М.Грушевський закликав громадськість до збирання коштів на будівництво Академічного дому у Львові, Євген Чикаленко передав на це 25 тисяч рублів за умови надання там кімнат насамперед студентам із Наддніпрянської України.

Чудовою рисою Євгена Харлампійовича була здатність мирити непримиренні сторони, знаходити компроміси між ворогуючими людьми, політиками, партіями.
1905 року, під час російської революції, організував щоденну національну газету спочатку під назвою «Громадська думка», а пізніше –«Рада». На думку Є.Чикаленка, ця газета стала «єдиним щоденним часописом в Україні, який будить національну свідомість, і смерть видання була б для нас другим Берестечком». Для матеріальної підтримки газети доводилось продати частину землі у Перешорах, щоб виручені 10 тисяч рублів використати для видання газети. Часопис виходив до початку Першої світової війни. Євген Харлампійович говорив, що газета йому коштує 20 тисяч рублів щороку, а це доволі велика сума на той час. В одному з листів до Михайла Грушевського він пояснив це просто: «Легко любити Батьківщину до глибини душі, спробуйте любити її до глибини своєї кишені».

Восени 1914 року, побоюючись можливого арешту, Є. Чикаленко виїхав до Петрограду, а звідти – до Фінляндії, де тривалий час лікувався. Із початком Української революції 1917–1920 рр. він негайно повернувся до Києва. Саме Євген Харлампійович і його Товариство українських поступовців (ТУП) стали ініціаторами й дієвими рушіями скликання 4 (17) березня 1917 р. та проголошення у приміщенні українського клубу «Родина» на вулиці Володимирській, 42 у Києві нового загального керівного органу – Української Центральної Ради.

З огляду на участь у «національній ідеї», делегати спочатку вирішили обрати головою Української Центральної Ради саме Євгена Чикаленка, але через хронічну хворобу кандидат узяв самовідвід та рішуче відмовився на користь… Михайла Грушевського. За кілька днів саме Євген Харлампійович закликав Михайла Сергійовича терміново повернутися з Москви й очолити УЦР, хоча сам меценат участі в політичній діяльності ніколи не брав.

Хворий Чикаленко у січні 1919 року перебрався у Галичину. З 1920 року перебував у Австрії, а 1925 року переїхав до Чехословаччини, де працював Головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах.

У празькій Загальній лікарні 20 червня 1929 р. «будитель української нації», благодійник і меценат національної культури Євген Харлампійович Чикаленко ступив у вічність. Перед смертю він заповідав тлін піддати кремації, попіл перевезти із Праги в Україну, аби розвіяти на ланах побіля рідного села Перешори. З різних причин духівницю не виконали, хоча 25 червня 1929 р., за присутності сина Левка й двох зятів, що приїхали з-за кордону, та приятелів і знайомих, тіло Євгена Чикаленка було кремоване у крематорії Ольшанського цвинтаря в Празі.

Євген Чикаленко – автор «Спогадів» (у двох томах) та «Щоденника», написаних в еміграції. Вони додають багатий матеріал до історії українського руху XIX – початку XX ст. Євген Харлампійович вірив, що настануть часи, коли Україна буде вільною: «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українців».

Багатогранна громадська та благодійна діяльність Євгена Чикаленка і та самовідданість, з якою він пропагував українське слово, українську історію та культуру, є свідченням благородства, величі духу й патріотизму цієї Людини. Сьогодні ми з гордістю та вдячністю згадуємо Євгена Чикаленка як подвижника української культури, талановитого літератора, видавця, освітнього діяча, який лишив помітний слід в історії українського державотворення.

Тамара Боровко
науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ