ЇХ НАЗИВАЛИ ОСТАРБАЙТЕРАМИ
11 квітня Україна разом із усією світовою громадськістю відзначає Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів, що запроваджений 1991 року згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Ця дата була встановлена в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд. Дізнавшись про підхід союзних військ, в’язні Бухенвальда обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони та впродовж двох діб тримали у своїх руках керівництво табору, доки до них не дісталися американські війська, які знаходилися поблизу. 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов із воріт Бухенвальда, після цього хвиля звільнень досягла інших концтаборів – Дахау, Освенціма, Майданека.
Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів було встановлено з метою збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування. Разом із колишніми нацистським в’язнями ми вшановуємо і тих, кого примусово було вивезено на каторжні роботи до Німеччини та Австрії.
Однією з мільйонів українських остарбайтерів була наша землячка родом із Тимошівки ВАРВАРА ГРИГОРІВНА СИДОРЕНКО (у шлюбі ШУЛЬЦ). В родині, де народилася Варвара, було троє дітей. Коли розпочалася німецько-радянська війна і німці почали забирати юнацтво на роботу до Німеччини, вона із сестрою переховувалася у погребі. Впродовж кількох тижнів цілими днями дівчата сиділи в пітьмі і лише на ніч поверталися до хати. Так якийсь час їм вдавалося вберегтися. На Різдвяні свята 1943 року по селу знову ходили «яструбки» з поліцаями, забираючи молодь «на Германію». Серед 130 осіб, які тоді потрапили в облаву, була й 18-річна Варя Сидоренко разом із сестрою та двоюрідним братом.
Спочатку їх привезли до Кам’янки , через три дні українські невільники були вже в Перемишлі, а на п’яту добу прибули на пункт призначення. Далі було щось схоже на невільницький ринок: новоприбулих рабів зі сходу виставили як на торгах; німецькі бауери (фермери) вибирали собі робітників. Варвару ніхто не обрав, і її разом з іншими дівчатами відправили працювати на фабрику у Веймар. У другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. це місто було одним із центрів німецького Просвітництва. Тут у різні роки проживали Й. Гете, Ф. Шиллер, Й. Бах. В період Другої світової війни Веймар «прославився» тим, що недалеко від нього знаходився один із найбільших нацистських концтаборів – Бухенвальд. Фабрика, на якій Варварі довелося пропрацювати два з половиною роки, до війни випускав посуд, тепер же її завданням було безперебійно забезпечувати патронами збройні сили Третього рейху.
Жили українські робітниці-невільниці у таборі, оточеному дротом під напругою. Охорона – наглядачі з нагайками і спеціально навченими вівчарками постійно принижувала дівчат і всіляко знущалася з них. Барак, у якому поселили Варю, складався з чотирьох кімнат. У кімнаті разом з Варварою жило ще двадцять троє дівчат, були тут і землячки із сусіднього села – Осоти. Бараки не мали стелі, тільки дірявий дах, крізь який було видно небо. Через великі щілини у стінах і дверях заходив холод, протяги дули постійно. Коли дув вітер, особливо коли йшли дощі, дівчата дуже страждали від холоду. За ліжка їм служили двоповерхові нари з матрацами, набитими тирсою, укривалися старими витертими байковими ковдрами. Спали роздягнутими, в одних сорочках. Кожного вечора перед сном наглядачі примушували зняти верхній одяг і слідкували, щоб усі роздягнулися, а потім робили перекличку. Босі, напівроздягнуті жінки й дівчата стояли на холоді й вітрі доти, доки не перевірять усіх за списком. Іноді ця процедура могла тривати до двох годин.
Дуже дошкуляв голод. Варвара Григорівна згадувала, що за весь час перебування в таборі їм жодного разу не давали їсти зранку. В неділю годували лише один раз, а потім – аж у понеділок, о 2-й годині, давали баланду. Хліба отримували тільки раз на день, увечері, по 250 грамів. Основною їжею була баланда, шпинат і бруква.
Піднімали вранці о 6-й годині, бо до фабрики треба було йти 3 години пішки. Ішли колоною в 10 рядів по 6 осіб, а поряд – жандарм із собакою та нагайкою в руках. Взимку бранок взували в «шуги» – таке взуття, халявки якого виготовляли із тканини, подібної на мішковину, а підошва була дерев’яна. Це було дуже незручне і важке взуття. Часто полонені перечіпалися й падали, решта – за ними зверху, отримуючи за це батогом від наглядачів.
Кожен раб зі сходу на грудях носив нашивку, на якій була написана його національність. У поляків, наприклад, літера «Р», нашим же чіпляли сині нашивки з написом «оst». Варвара Григорівна по-своєму розшифровувала це слово, як абревіатуру: «остерігайтесь совєтського товаріща». В усіх остарбайтерів (до речі, це слово походить від німецького «східний робітник») брали відбитки пальців, на зап’ясті вони мали номер. «І шо інтересно, скільки ж оце там нас було у томі таборі: і поляки, і хорвати, і бельгійці, і греки, і французи, а наші окремо. То усі ходять розконвоїровані, а ми під конвоєм. І поляки жили коло нас, їхній лагер був найближче. То вони теж ходять розконвоїрувані. Вони в каждий магазин можуть зайти. Українці – ні в який магазин. І їм найхуже були українці, руські даже не такі».
Листи рідним із табору відправляти не дозволялося, кожен лист брали на експертизу. Писати про нелюдські умови, в яких жили і працювали наші дівчата, заборонялося. Від Варі за весь час її перебування в Німеччині рідні отримали лише одну вісточку. Великою радістю для наших дівчат були посилки з дому. Посилка мала бути не важчою, ніж 250 грамів. Одного разу Варина мама прислала доньці домашнього коржа, якого поклала в маленьку торбинку. Отримавши цю дорогоцінну передачу від рідних, дівчата порізали корж на тоненькі смужечки і розділили на всіх двадцятьох чотирьох, щоб кожна спробувала цей шматочок дому, який пахнув батьківщиною.
Залишилися у пам’яті Варвари Григорівни і спогади про табір смерті, що був неподалік: «Це ж ті лагеря, що лежало тих мертвих – штабелі, так, як ото у лісі дрова. І ото палять їх. І до нас доходив той дим, такий, шо немає чим дихать, як вітер повернеться… І там, на тому дубі, душ 150 повішених, отак один коло одного, вкругову…»
Незадовго до визволення в’язнів військами союзників місто дуже бомбили. Під час бомбардувань полонених вигонили з бараків надвір і заганяли в підвал. Люди не хотіли ховатися, бо в таборі, як розповідала Варвара Григорівна, жити ніхто не хотів. Багато українців і померло на чужині. Коли вже розбили Веймар, перед тим, як увійшли німецькі війська, усі німці втекли, залишився тільки комендант табору. Його потім убили наші ж хлопці. А коли вже полонених звільнили американці, приїхали радянські військові і сказали, що почнуть вивозити усіх по черзі. Але це тривало дуже довго.
Додому добиралися півтора місяці, і за цей час людей ніхто не годував. « А шо ж ми їли? Оце проїхали 10 км, паровоза одчепили од нас, і ми стоїмо. І ті хлопці з поїзда – у степ. Уже молода картошечка була, то набирали тієї картошечки. А дров хватає, бо вагони розбиті. І ото, як ті цигани коло вагона…»
Після повернення на Батьківщину тих, хто був у Німеччині, часто не хотіли брати на роботу, нібито через неблагодійність. Варвару через деякий час все ж взяли на роботу на цукровий завод, на обробку буряків, бо почався сезон, а робочих рук не вистачало. Але робота була дуже важкою і вважалася некваліфікованою: там працювало багато тих, хто навіть початкової школи не закінчив, не вмів підпису свого поставити. Пізніше Варвара Григорівна працювала в лабораторії. Як згадувала жінка, уже під кінець війни, у 1945 році, до колишніх остарбайтерів почали ставитися трохи краще, розуміючи, що вони не добровільно поїхали до Німеччини, хоча тавро «вона була в Германії» трималося ще дуже довго.
Таких, як Варвара Григорівна Шульц (Сидоренко), в Україні було дуже багато, адже близько 2,5 мільйона українців за роки Другої світової війни були вивезені з окупованих територій на примусові роботи до Німеччини. На жаль, Варвара Григорівна вже пішла з життя, але її спогади про минуле залишаться для наступних поколінь.
До Дня визволення в’язнів нацистських концтаборів в історичному музеї Кам’янського ДІКЗ організовано виставку «ЇХ НАЗИВАЛИ ОСТАРБАЙТЕРАМИ». Виставка присвячена нашим землякам, які віддали найкращі роки свого життя примусовому німецькому рабству.
Наталія Пугач, старший
науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ