Кам’янський заповідник

Куценко Павло Якович (01(14). 11. 1908, Кам’янка, нині місто Чер-каської обл. – 30. 06. 1983, Київ) – заслужений художник України, графік.

Навчався в Київському художньому інституті (1931-1936). Його викладачами були З.Толкачев, І.Плещинський, С.Нелепінська-Бойчук, Ф.Кричевський, П.Волокідін, І.Штільман, С. Григор’єв.
Творчість П.Куценка формувалась у середині 30-х років ХХ ст. Твори художника високохудожні та досконалі в технічному виконанні. Павло Якович – талановитий український графік, майстер офорту, який також працював у різних трудомістких техніках (меццо-тинто, резерваж, лавіс, гравюра на картоні та ін). Протягом свого творчого життя П.Куценко залишається вірним прихильником ліричного пейзажу. Його елегійні пейзажі вирізняються щирістю, природністю мотиву, спонукають до роздумів.

Твори Павла Куценка представлені у 37 музеях України. У фондах Кам’янського ДІКЗ зберігається 78 творів художника. П.Я.Куценко більшу частину свого життя прожив у Києві і любив це місто, але Кам’янка – місто дитинства – назавжди залишилася найдорожчим місцем. Тут він черпав натхнення, сили для життя і творчості. В здобутку автора є ціла серія робіт «В краю мого дитинства» (1975р.), серед яких «У Кам’янці» (резерваж), «Шумлять верби» (резерваж), «Кам’янка. Ставок» ( резерваж), «»У лузі» (друкована графіка), та ін.

З автобіографії КУЦЕНКА ПАВЛА ЯКОВИЧА:
«Народився я 1 листопада (за старим стилем) 1908 року у містечку Кам’янка Чигиринського повіту на Київщині в робітничій сім’ї. батько працював поваром, мати – домробітницею.
У 1916 році вступив до початкової школи села Грушківки того ж Чигиринського повіту, де мати працювала куховаркою в керуючого маєтком графа Бобринського. Батько в цей час перебував на фронті, куди він був мобілізований на початку першої імперіалістичної війни. У 1918 році мати з сім’єю переїздить до Кам’янки, де я продовжив своє навчання. Повернувшись з війни, батько одержав наділ при розподілі поміщицької землі і до 1924 року вся сім’я займалася сільським господарством. Коли у 1924 році у Черкасах (Соснівка) було відкрито перший санаторій, батька запрошено на посаду повара, де він працював до дня його смерті. Вся сім’я залишалась у Кам’янці, займалась сільським господарством, спочатку індивідуальним, а згодом, після організації колгоспу – у колгоспі «Нове життя».

Навчаючись у Кам’янській семирічній райтрудшколі, я влітку працював на сільськогосподарських роботах у Кам’янському радгоспі, а в 1924-1925 роках – підпаском громадської череди.
Захопившись фізичною культурою та роботою гуртка образотворчого мистецтва, я відмовився приймати участь у драматичному гуртку, за що у 1926 році був виключений з ЛКСМУ.

Закінчивши семирічку у 1926 році, вступив до Черкаської професійно-технічної школи на столярний відділ. Провчившись рік, захворів і вимушений був покинути навчання. Повернувся у Кам’янку і пішов працювати столяром на Кам’янський цукровий завод. Працював також на Кам’янському та Косарському спиртових заводах на сезонних роботах. Приймав участь в організації першого у Кам’янці радіотрансляційного вузла, а в 1930 р. на районному з’їзді фундаторів мене було обрано до Правління кіно-кооперативного товариства (товариства по кінофікації району).

Восени 1931 року вступив на навчання до Київського художнього інституту на графічний відділ. Закінчивши три курси, у 1934 році у зв’язку з реорганізацією художньої освіти в Україні і закриттям графічного відділу, вступив на живописний факультет Київського державного художнього інституту, а у 1936 році був переведений на десятимісячні курси викладачів малювання та креслення для середніх шкіл, які були організовані при аспірантурі. Після закінчення курсів працював лаборантом графічної майстерні та художнього кабінету Київського інженерно-будівельного інституту. Тут працював до вересня 1939 року, дня мобілізації до Червоної армії. В армії був розвідником-зв’язківцем 150 гаубічного артилерійського полку. 11 лютого під Виборгом мене було поранено у праву руку з роздрібненням плечової кістки. Після шестимісячного лікування повернувся до Києва і на комісії ВТЕК отримав інвалідність другої групи. Перші дні ВВВ працював у Спілці з бригадою художників по виготовленню агітплакатів. Після оголошення загальної мобілізації був направлений до м. Лубен, де ВЛК визнала мене непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку. Повернувшись до Києва, згодом із сім’єю сестри виїхав до ст. Чу Джамбульської обл. Казахської РСР. Там працював художником в клубі залізничників. У 1943 році переїхав до м. Тули, згодом до Тамбова, звідки був викликаний Управлінням в справах мистецтв при раді міністрів УРСР до Києва. Повернувшись до Києва у березні 1944 року, працював завідуючим графічною майстернею Українського відділення художнього фонду СРСР та лаборантом графічної майстерні Київського державного художнього інституту, а потім старшим художнім редактором Державного учбово-педагогічного видавництва «Радянська школа».

Учасник республіканських та багатьох всесоюзних художніх виставок. У 1940 році приймав участь у виставці в Америці, після війни у виставці української графіки в Польській народній республіці. Мої твори є в музеях України та союзних республік. Член спілки художників… З 1954 по 1956 роки – голова правління художнього фонду України, згодом відповідальний секретар правління Спілки художників України».

Лариса Висоцька, старший науковий співробітник картинної галереї КДІКЗ