Кам’янський заповідник

Стати на захист рідної землі – це почесний обов’язок кожного. Сьогодні Україну боронять сотні тисяч чоловіків і жінок, яким не байдуже майбутнє нашої держави. Залишивши свої домівки, рідних та близьких, дітей та батьків, наречених та дружин, мужні Герої захищають Батьківщину від страшної навали російських окупантів. Багато воїнів віддали своє життя за суверенітет та територіальну цілісність України, і про їхній подвиг ми повинні пам’ятати вічно.

Хочу розповісти про свого дядька – Погорілого Євгенія Сергійовича. Євгеній народився 3 грудня 1994 року в мальовничому місті Кам’янці, в мікрорайоні Чмижина, у працьовитій сім’ї Людмили та Сергія Погорілих. Батько Євгенія, Сергій Васильович, усе життя пропрацював на Кам’янському машинобудівному заводі, а мама, Людмила Василівна – на Укрпошті.

Цю сім’ю у місті знають і поважають багато людей за їхню працьовитість, доброзичливість, шанобливе ставлення до навколишніх. Виховуючи свої дітей, Сергій Васильович та Людмила Василівна доклали всіх зусиль для того, щоб вони стали гідними синами своєї Батьківщини.

У родині Погорілих Євгеній був молодшим сином, мав старшого брата Віктора. Женя дуже любив свого брата і в усьому брав із нього приклад. Він завжди хотів зробити так, як Вітя – «до ладу!»
Восени 2001 року Женя пішов до першого класу Кам’янської загальноосвітньої школи № 3 і, закінчивши 2010 року 9 класів, продовжив навчання у Кам’янській загальноосвітній школі №2.
Змалечку Євгеній мріяв стати машиністом електровоза. Про це знали всі: рідні, сусіди, друзі. З їхнього подвір’я можна побачити залізницю, її також було видно із вікна у школі. Вчителі розповідали, що хлопець завжди спостерігав за поїздами, цікавився цим видом транспорту і мріяв навчитися ним керувати.

Євгеній захоплювався спортом: не пропускав жодного шкільного футбольного матчу, любив дивитися футбол по телевізору, а після матчу – обговорювати результат із друзями. Про футбол він знав усе. Хлопець також любив гру в шахи та настільний теніс, неодноразово брав участь у шкільних та районних змаганнях, за що нерідко отримував нагороди.

Євгеній жив біля річки і з раннього дитинства разом із батьком ходив до Тясмину плавати. Робив це з ранньої весни до пізньої осені. Ще одним улюбленим заняттям хлопця було катання на ковзанах. Кататися його навчив старший брат Віктор. Тільки-но на річці з’являвся лід, Женя відразу брав ковзани і мчав до річки. Він так любив цю справу, що навіть, ставши дорослим, приходячи з роботи додому пізно ввечері, обов’язково йшов кататися на ковзанах. Євгеній виріс міцним, сильним та загартованим юнаком.

Після закінчення школи в 2012 році Євгеній вступив до Черкаського художньо-технічного коледжу, який закінчив у 2015 році та отримав спеціальність зварювальника. У липні 2015 року Женя влаштувався на роботу в Кам’янський машинобудівний завод слюсарем, і вже восени цього ж таки року його було призвано на службу в армію. Спочатку хлопець прибув у Чернігів до спеціального підрозділу, який займався підготовкою спеціалістів з охорони мостів, пізніше був переведений в місто Дніпро.

З перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію України Євгеній разом із іншими чоловіками мікрорайону Чмижина вступив до місцевої тероборони та патрулював свій район. У березні 2022 року він отримав повістку з військкомату. Спочатку мобілізованих кам’янчан відправили до навчального центру «Десна», що на Чернігівщині. Там мій дядько отримав військову спеціальність гранатометника. Після трьох місяців навчання був відправлений на Схід України. Під час телефонних розмов із рідними та друзями він завжди був у доброму гуморі. Хочу наголосити, що кожного разу, коли ми спілкувалися з Євгенієм Сергійовичем, він висловлював кредо свого молодого життя: «Усе буде добре, ми витримаємо і виженемо ворога з нашої землі!» Незважаючи на тяжкі умови служби та знаходячись весь час на передовій, Женя завжди був переповнений любов’ю до України, був справжнім її патріотом.

Нашого воїна-захисника чекала ціла родина Погорілих, але особливо – рідна ненька. Згадуючи свого сина, вона говорила: «Швидше б уже закінчилася ця клята війна, щоб наші діти повернулися додому живими та здоровими». За день до загибелі мати Євгенія Людмила Василівна спілкувалася із сином востаннє, не відчуваючи тривоги. Пізно ввечері Євгеній ще був у мережі, розмовляючи з братом Віктором, якому повідомив, що збирається йти на важливе бойове завдання – звільнення міста Лиман під час контрнаступу на Харківському напрямку.

Вранці 29 вересня 2022 року під час штурму позицій окупантів поблизу міста Лиман Євгеній був поранений. Виконувати наказ про відхід до своїх позицій відмовився, отримав першу медичну допомогу і продовжив бій. Будучи пораненим, знищив один та пошкодив ще один танк, але в нерівному бою отримав поранення, несумісні з життям, і загинув смертю Героя.

Слід зауважити, що під час бою ситуація була дуже складною для наших військових: один гранатометник стояв проти трьох танків та двох БМП. Цим гранатометником і був Євгеній Погорілий. Від побратимів хлопець отримав позивний «Джексон», чим дуже пишався.

У спогадах нашої родини, рідних та друзів, Євгеній Погорілий залишився доброю, світлою, веселою, оптимістичною людиною. Женя прожив дуже коротке життя, неповних 28 років. У наших серцях він залишиться веселим, усміхненим, привітним, добрим хлопцем. Вічна пам’ять Герою!

Єгор ОНОПА,
випускник Кам’янського ліцею №1