Кам’янський заповідник

Більшовицький режим радикально змінив повсякденне життя населення окупованих територій. Мільйони людей стали жертвами економічних експериментів, аграрних перетворень та політичних переслідувань комуністичної влади, яка лише формально декларувала принципи рівності, братерства, справедливості та взаємодопомоги. Рівень проникнення тоталітарної системи у різні суспільні сфери був настільки всеосяжним, що ледь не кожен сучасник цієї міжвоєнної доби прямо відчув на собі вплив нового владного централізованого організму. А якщо до цього додати ще й масштабний німецько-радянський військовий конфлікт 1941-1945 рр. та подальші роки післявоєнного лихоліття, то загальна цінність людського життя знизилась в десятки разів. На фоні таких обставин актуальним постає висвітлення долі осіб, які пережили ті страшні часи й передали нащадкам безцінні спогади про події минувшини. Адже багатьом іншим пощастило менше, тому ті хто залишились виконують і до сьогодні відповідальну місію щодо висвітлення інформації про злочини більшовиків заради унеможливлення подібного у майбутньому та збереження пам’яті про невинно убієнних. Однією із таких особистостей, хто пережив тяжкі випробування долі, був кам’янчанин Василь Якович Саранча.

В.Саранча народився у класичній хліборобській селянській родині в 12 квітня 1919 р. Він змалечку був привчений до роботи на землі, котра, як ми знаємо, дає достаток лише трудолюбним господарям. Саме такими були представники сімейства Саранчів, які маючи у віданні бл. 6 га с/г земель і пасовиськ, зранку до вечора безупинно працювали, щоб прогодувати родину. Однак у такий традиційно складений століттями уклад життя втрутився комуністичний окупаційний режим.

З кінця 1927 р. з метою викачки дешевого (але такого трудомісткого) хліба від селянських господарств у державу, подальшого перепродажу збіжжя та реалізації різних цілей внутрішньої і зовнішньої політики, радянська влада взяла курс на колективізацію сільського господарства. Черга до сім’ї Саранчів дійшла у 1929 р. Більшість їхніх земель було всуспільнено, а різну техніку, засоби виробництва, худобу – забрано у колгосп. Глава родини – Яків Саранча – настільки був шокований цими подіями, що вже невдовзі після “розкуркулення” свого господарства помер від нервового зриву. Подібна доля спіткала і його дружину, але уже через інший злочин більшовиків в Україні. Під час Голодомору 1932-1933 рр. хлібозаготівельна комісія “завітала” і до Саранчів. Ці “волонтери” партбудівництва витрясли все до нитки, через що мати, в зв’язку з тяжкими життєвими пориваннями, вже наступного дня померла. В результаті, круглими сиротами без засобів для існування залишились 3-оє її дітей: Василь, Іван та Тетяна.

У такий складний час Василь Саранча з братом та сестрою пішли жити до своєї тітки – Ольги Джулай. Саме вона і врятувала дітей від голодної смерті. Вже невдовзі хлопець почав працювати на цукровому заводі, що значно поліпшило матеріальний стан нової для нього родини. У заводі В.Саранча записався до духового оркестру, в подальшому ставши його чудовим трубачем, а після війни – ще й баритоністом. Музичний талант Василя Яковича у майбутньому гармонійно успадкують і його нащадки.

У 1936 році в ході організованої комуністами антирелігійної кампанії у Кам’янці почали руйнувати дворову Свято-Миколаївську церкву. З храму різні партактивісти збили куполи, але далі справа чомусь не просунулась. Говорять, що стіни там настільки міцно стояли, оскільки цегла трималась на суміші бетону і яєчного білка, що з її руйнуванням техніка не впоралась. На фоні таких обставин Кам’янська влада задумала перетворити цю споруду в Будинок культури. Отже, куполів позбулись, поверхню по всьому периметру порівняли, відповідно залишилось лише зробити залізне покриття. Саме для цієї мети директор Будинку культури Макар Васильович Дем’яненко, поїхав у м. Дніпропетровськ (нині – м.Дніпро), де замовив та оплатив залізну покрівлю. Зазначимо, що М.Дем’яненко був ще й керівником духового оркестру, в якому грав Василь Саранча. Так от, коли до залізничної станції у Кам’янку прибув товар, то виявилось, що замість покрівельного матеріалу прислали вагон залізних костилів для закріплення рейок до шпал. Оскільки замовлення вже оплатили і знаючи, що крайнім зроблять саме його, Макар Васильович добровільно попросився до армії, невдовзі вступивши у Київське танкове військове училище. Наприкінці 1936 р., освоївшись на новому місці, М.Дем’яненко покликав до себе і Василя. Той без вагань погодився, також добровільно у 17 років долучившись до лав Збройних сил.

У складі радянських військ Василь Якович брав участь у польській воєнній кампанії 1939 р. на початку Другої Світової війни та радянсько-фінській війні 1939-1940 рр. Залишившись живим в ході проведення таких жахливих військових операцій, ініційованих комуністичним тоталітарним режимом, В.Саранча демобілізувався та повернувся до Кам’янки у середині 1940 р. У війську він набув різні технічні навички та став чудовим водієм. Відповідно, коли чоловік повернувся на батьківщину, його шоферський досвід, зважаючи на обмаль технічного транспорту, був дуже доречним. Такі обставини обумовили влаштування Василя на дуже престижну посаду – він став водієм голови Кам’янського райвиконкому. Саме у такому статусі чоловіка і застав початок радянсько-німецької війни у червні 1941 р.

Виконуючи важливі практичні обов’язки, Василь Саранча отримав “бронь” від мобілізації до війська, однак цей факт зовсім не спростив його повсякдення у воєнний час. У червні-липні 1941 р. відбувалась масштабна евакуація матеріальних і людських ресурсів на схід через початок війни та наближення нацистів. Не уникнули цих процесів і в Кам’янці. Природно, що спочатку відправляли різне устаткування, а вже після цього – живу силу. На початку серпня 1941 року – напередодні вступу німців до містечка – черга нарешті дійшла до керівництва Кам’янки та району. Пізно ввечері голова райвиконкому наказав своєму водієві заправити машину, запастись кількома каністрами бензину та зранку чекати його у визначеному місці. Однак у назначений час кам’янський очільник зателефонував у адмінприміщення, де чекав його В.Саранча і дав розпорядження спалити машину разом із бензином, а йому самому – тікати, куди доведеться. Відповідно, керівник райвиконкому виїхав окремо, а його шофер залишився на місці.

Василь Саранча разом з іншими людьми вирушили пішим ходом у напрямі до с.Несваткове, куди владні органи визначили маршрут руху для всіх тих, хто не підлягав мобілізації. Саме тут кам’янчани натрапили на радянську військову частину, яка теж відходила на схід. У ході знайомства один із офіцерів спитав прибулих про те, чи хтось із них добре знає навколишню лісисту місцевість. На це схвально відповів двоюрідний брат В.Саранчі – Григорій Джулай, який працював лісничим у Кам’янському райвиконкомі. Опісля він згодився показати солдатам можливі шляхи відступу і на танку поїхав углиб території. Однак через деякий час весь цей екіпаж загинув у бою з німцями. В результаті радянське військове керівництво наказало прибулим людям розійтись по місцях їхнього проживання, заради уникнення ще більших жертв.

Деякий час після повернення Василь Саранча переховувався у лісі Тарапун біля сусіднього села Вербівка, де він разом з іншими людьми жив у землянці. Згодом, коли ситуація у містечку більш-менш стабілізувалася, чоловік повернувся до тітки О.Джулай і пішов працювати, як це ще колись було раніше, на цукровий завод. У сезон – на випарці, між сезонами – на заготівлі дров.
У цей страшний час Василь познайомився і зустрічався із кам’янчанкою Ганною Волошин. У січні 1942 р. вони побрались і почали разом жити у хатині батьків дружини, що розташовувалась у сучасному мікрорайоні “Чмижина”. Саме тут 7 жовтня 1942 р. на світ з’явилась їхня перша дитина – син Петро. Ще одна дитина – донька Ольга – народилась через 2 роки – у жовтні 1944 р.
На початку січня 1944 р. радянські війська витіснили нацистів із Кам’янки та окружних теренів. Після цього почалась мобілізація людських мас зі звільнених регіонів. Один із пересильних пунктів для населення Кам’янщини розмістився у с.Красносілля. Сюди і відбув Василь Якович після вигнання німців із містечка 10 січня 1944 р. Чекаючи на вирішення своєї долі, чоловік долучився до польового духового оркестру під керівництвом Г.Я.Бондаря – директора Кам’янської музичної школи. Останній швидко згуртував тут мобілізованих солдатів-музикантів, які розучували і виконували різні композиції. Одного дня Г.Бондаря десь викликали у справах і той залишив свою трубу Василю Саранчі, наказавши нікому інструмент не віддавати. Невдовзі сюди у Красносілля прибули представники одного з аеродромів для набору солдатів у свою військову частину. Дізнавшись про наявність духового оркестру, вони захотіли почути його наживо. Ті, навіть без свого керівника, чудово виконали кілька композицій. Опісля один із прибулих гостей підійшов до В.Саранчі й наказав дати трубу. Солдат відмовився, але офіцер все ж досяг свого. Він взяв інструмент, пішов і покликав за собою Василя. Так кам’янчанин і опинився у складі обслуговуючої групи одного з аеродромів, де він почав працювати водієм з технічної допомоги. У складі цього роду військ В.Я.Саранча пройшов жорстокі баталії німецько-радянської війни у період 1944-1945 рр. Новина ж про остаточну капітуляцію Німеччини застала його у м.Відень.

Наприкінці зими 1946 р. Василя Яковича демобілізували з війська. Повернувся він до рідного дому в Кам’янці в березні місяці. Ця зустріч стала першою свідомою згадкою його сина Петра зі своїм татом, яку він ще й зараз чудово згадує: “…Почувся стукіт у двері. Підійшла мати і відчинила. Зве мене та й каже, що це мій батечко прийшов із війни. Він був для мене зовсім незнайомим. Я підійшов і почалося – сльози, захват і радість водночас”. Так відбулося возз’єднання родини.

Після повернення до Кам’янки В.Саранча влаштувався працювати водієм одного з великих керівників містечка – директора машинобудівного заводу М.О.Бондаренка. Вже невдовзі на ба́тьківщині, де колись розкуркулили його родину, він почав будувати нову хатину. Зведенню житлового приміщення, регулярному постачанню матеріалів посприяло керівництво машбуду, але практичний вклад самого господаря, звісно, був основним. Через 1,5 роки – наприкінці 1947-го – сім’я Саранчів повернулась до свого обійстя по вул. Тясминська і вселилась у новий будинок.

Василь Якович довгий час працював водієм М.Бондаренка, а з 1960 р. – шоферував на пожежній машині при машинобудівному заводі. Після цього і аж до виходу на пенсію у 1979 р. чоловік працював уже безпосередньо на заводі машиністом кондиціонерного обладнання.

Помер Василь Саранча у 1995 році, коли йому виповнилось 76. У пам’яті нащадків та сучасників він залишився відданою, чесною і добропорядною людиною, яка попри тяжкі випробовування долі зуміла реалізувати свої практичні і творчі здібності, створити чудову сім’ю та передати наступним поколінням багатий життєвий досвід.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник