Кам’янський заповідник

Події в Бучі, Бородянці, Маріуполі та ін. не відкрило щось принципово нове у контексті класичної поведінки рашистської орди на окупованих нею територіях. Це проходили та відчули на собі всі, хто підпав під захоплення московією. Історичні події цьому яскраве підтвердження.

Свої Бучі й Маріуполі переживали окуповані терени УНР у 1920-1930-х рр. та приєднані до комуністичної імперії території Заходу України у 1940-х – 1950-х рр. Свідком цих процесів стали мешканці чи не всіх куточків нашої держави, які з часом так чи інакше доносили слова правди.

Пропонуємо до уваги історію життя кам’янчанина, який відчув на собі жорстоку силу російського окупаційного режиму описаного вище періоду.

Більшовицький режим та політичні репресії у життєвому шляху Степана Федоровича Мовчана

Комуністична тоталітарна система кардинально змінила побут і світогляд населення окупованих українських регіонів. Процеси зміни старого та введення нового супроводжувались численними жертвами, економічними негараздами, різними суспільними пертурбаціями тощо. Штучність запроваджених новацій проявилась у майбутньому, коли розпалась більшовицька імперія та масштабно реорганізувалась національна економічна, гуманітарна, духовна і політична сфери суспільства. Однак, на відміну від системних перебудов та їхніх можливих видозмін, залежно від результатів, людські життя, мільйони яких втратила українська нація через комуністичні експерименти, повернути неможливо. В цьому контексті актуальним постає висвітлення тих страшних подій минулого та долі їхніх безпосередніх учасників заради унеможливлення повторення подібного у майбутньому. Однією із таких особистостей, яка відчула на собі жахи більшовицького режиму та із середини бачила всі його страшні прояви, був кам’янчанин Степан Федорович Мовчан. Саме про його життєвий шлях і різноманітні виклики, які на ньому траплялись, йтиметься у даному дослідженні.

Степан Мовчан народився 25 жовтня 1926 р. у с. Баландине Кам’янського району. Оскільки дитячі та юнацькі роки хлопця невіддільно пов’язані із його родиною, дана частина розповіді вестиметься в контексті опису хронології подій його сімейства в цілому.

Родина Степана представляла когорту традиційних українських селянських власників-хліборобів. Батьки – Федір та Катерина Мовчани – були завзятими та працьовитими господарями, працюючи від світанку до смеркання біля землі, щоб прогодувати численну родину. Окрім Степана, у них було ще троє дітей: донька Федора та сини Олександр і Кирило.

Хата Мовчанів знаходилась у центрі села, біля ставка. У їхньому володінні було 3,5 десятин землі, що ледь дотягувало до рівня середнього (4-5 десятин) селянського господарства. Після сплати всіх податків і повинностей, які всебічно обкладали господу більшовики, прогодувати сім’ю цей земельний наділ повністю не міг. У зв’язку з такими обставинами Федір Петрович підроблявся різними промислами: шив та лагодив одяг, рибалив. В контексті останнього, зазначимо, що ставити ятері, виловлювати здобич та переробляти її батькові активно допомагали його старші сини – Олександр та Кирило. Степан через малолітство нічим зарадити у цьому процесі ще не міг. Однак і наявними силами родина досягла стабільного забезпечення.

Ситуація з добробутом Мовчанів, як і населення України в цілому, докорінно змінилась наприкінці 1920-х рр. Згідно з рішенням XV-го з’їзду Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) у грудні 1927 р. був взятий курс на індустріалізацію. Щоб реалізувати даний задум та побудувати великі промислові об’єкти, було необхідне значне фінансування. Для втілення цієї цілі виникла ідея викачати кошти із села. Відповідно, парткерівницвто проголосило політику на усуспільнення селянської власності та створення колективних господарств, а реалізовані фінансові ресурси із с/г продукції почала використовувати в своїх корисливих інтересах.

Колективізація в Україні відбувалась у 1928 – 1932 рр. Попри шалений спротив селянства, непокору, протести та повстання, шляхом репресій і примусу переважну більшість населення було таки загнано у колгоспи.

Описані події прямо стосуються як Баландиного, так і сіл Кам’янщини в цілому. До 1932 року колективізація в с. Баландине завершилась. Як наслідок, переважна більшість власності перейшла у відання 5-ти колгоспів. Точно невідомо в даному контексті про долю сім’ї Мовчанів. Очевидно, оскільки вони були менш заможними, усуспільнення їхньої власності пройшло менш трагічно, але це однозначно сталось.

Проте очікуваного економічного зиску від колективізації відчувалось все менше. Об’єм хлібних запасів, які більшовики забирали з колгоспів, через падіння врожайності та слабкий ефект від впровадженої аграрної реформи не дозволяли їм ще масштабніше проводити намічену індустріалізацію. Саме тому, з метою покарати непоступливе українське селянство, примусити їх працювати та жити у нових економічних реаліях, системою заходів з вищих ешелонів влади був організований штучний Голодомор 1932 – 1933 рр.

Восени 1932 р. в Баландиному почали активно діяти хлібозаготівельні загони. Розголос по селу розійшовся швидко, й Катерина Мовчан почала вмовляти чоловіка, щоб він щось зробив аби вберегтись від прийдешнього візиту та подальшого голоду. Той взявся рятувати ситуацію.

Вже невдовзі вночі Федір поклав у човна велику діжку, 2 клунки зерна та повіз їх в очеретяні зарості. Там він поставив цю посудину, щоб кришка була поверх води, а клунки помістив у середину. Ось так і приховав.

Через кілька днів до двору Мовчанів зайшла група осіб на чолі з головою сільради Іваном Сінєльніком. Кілька чоловіків тримали в руках довгі залізні ключки, якими штрикали у всі щілини з метою пошуку зерна. На запитання про наявність хліба у дворі подружжя дало негативну відповідь. Тоді один із членів цієї бригади примусив Катерину вийняти з печі горнятко і показати, що там зварено. На горе, ті побачили, що зварена кропива із зерном. Як шакали, прийшлі гості з люттю кинулися шпигати землю в повітці, у дворі та на городі, але знайти так нічого і не змогли. Сім’ї трішки поталанило, але тепер треба було витримати випробування мору голодом.

Захованих двох клунків хліба вистачило ненадовго. Почалося ще гірше бідування. Федір і Катерина попухли від голоду, неприродно погладшали також їхні діти. Але всі вони злагоджено діяли, щоб врятуватись від смерті. Зокрема, мати з дітьми, в тому числі й з найменшим Степаном, запасали кропиву, лободу та інші бур’яни, батько рибалив. Все це в сукупності дозволило родині, шляхом пекельних мук й надзусиль, вижити. Однак на цьому випробування не закінчилися.

Радянська влада обкладала шаленими податками й індивідуальні присадибні селянські господарства. Ті ж, хто не виконував ці приписи, нещадно карались.

В даному контексті сім’я Мовчанів відчула на собі чергове жахіття комуністичної системи. На посів їхнього хліба напала якась хвороба, і вони восени 1933 р. не змогли виконати план хлібоздачі. Радянська влада довго не панькалась і за цей серйозний на той час злочин засудила господаря – Федора Мовчана – до 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. В результаті батька повезли на виправні роботи у північні регіони Московії, а мати з чотирма дітьми без засобів до існування опинилася на вулиці. Шансів для порятунку що в чоловіка, що в дружини були зовсім невеликі.
Катерині Мовчан з дітьми не було куди подітися, оскільки всі її родичі вимерли в часи Голодомору. Через це всі вони спочатку тимчасово жили під грушею біля ставка, чому посприяла відносно тепла погода, провівши тут майже місяць. Згодом мати напитала запустілу хату без вікон і дверей та купила її за 130 рублів. Яким чином жінка приховала гроші, які не відібрали владні органи, невідомо.

Нова хатина, якщо так можна її назвати, лише трішки спростила побутові умови для родини, але аж ніяк не вирішувала питання їхнього виживання. Вікна у будинку Мовчани позатикали соломою та ганчір’ям, однак це не рятувало від холоду. Дров та якого-небудь палива у дворі не було, харчів катастрофічно не вистачало.

Мати днями ходила по знайомих, щось допомагала, за це інколи давали з десяток картоплин, буряків, моркви, чим так-сяк і перебивалось сімейство. На різні допоміжні роботи наймались і діти. Дрова Олександр, Кирило та малий Степан стягували в двір з усіх найвіддаленіших кутків села. Спали усі на печі, бо ліжка не було, одне рядно і одна подушка. У ці непрості часи у всіх була лише одна мрія – наїстися та вигрітись. Але всупереч обставинам Мовчанам все ж таки вдалось вижити.

Вже невдовзі, після страшної зими і хоч мінімального устаткування на новому місці, старший син Кирило, успішно закінчивши сільську семирічну школу, подався на навчання у Одеське військове училище. Але попри це злиденне життя в сім’ї тривало й надалі.

Влітку 1935 р. ледь живим повернувся з каторги Федір Мовчан. Його кинули на будівництво каналу Москва-Волга. Там були жахливі умови для роботи, і Ф.Мовчана з відміткою “безнадійний” комісували, очікуючи, що чоловік вже невдовзі помре. Проте він якимось дивом зумів дістатися рідного Баландиного та ще й при цьому залишитись живим.

Трішки відпочивши, Федір Петрович знову взявся за швацтво, рибальство, поліпшуючи таким чином складний матеріальний стан родини. Життя почало помалу налагоджуватися після тяжких ударів долі. Старша донька Федора вчилася у Телепиному на трактористку, Кирило продовжував навчатися в Одеському військовому училищі, Олександр працював у колгоспі, а наймолодший Степан нарешті почав ходити до школи.

Однак відносно спокійне життя у Мовчанів тривало недовго. Наближалось ще одне жахіття – німецько-радянська війна 1941-1945 рр. Це стане великим випробуванням для родини.
В ході військових дій 26 грудня 1941 р. під Санкт-Петербургом (тодішній Ленінград) був убитий Олександр Мовчан, а 19 січня 1944 р., під час мінометного обстрілу в ході наступу радянських військ, на власному подвір’ї загинула і мати сімейства – Катерина Мовчаниха. Залишившись живими під час Голодомору та репресій, вони не змогли вибратись із пазурів смерті страшної війни.
Федір Мовчан та його донька Федора, на щастя, зуміли уникнути страшної участі інших членів сім’ї та залишились жити у Баландиному. Ще один син Федора – Кирило – всю війну служив на Далекому Сході (о. Сахалін). В подальшому він побудує військову кар’єру і вийде у відставку в чині полковника.

Саме в цей період, по суті, починається самостійний відлік життя Степана Федоровича Мовчана. У січні 1944 р. під час наступу радянських військ його мобілізували до лав Збройних Сил. Пройшовши кількамісячні курси “молодого бійця”, у червні 1944 р. юнак був відправлений на фронт. Спочатку він був кулеметником, далі – парашутистом, а вже на завершенні війни – телефоністом.
У складі діючої армії С.Мовчан взяв участь у багатьох кровопролитних боях німецько-радянської війни на території Чехії, Словаччини та Угорщини, в результаті отримавши поранення у обидві руки та ліву ногу. За мужність та героїзм, проявлені на полі бою, він був нагороджений медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною”.

Після капітуляції нацистів у середині 1945 р. військову частину (299 стрілецький полк), в якій служив Степан Мовчан, передислокували в Австрію. Наприкінці року чоловіка перевели в інше угрупування – 526-ий мінометний полк – котрий розміщувався на території тодішньої Чехословаччини. Тут солдат на посаді шофера провів наступні 9 місяців.

У серпні 1946 року військову частину С.Мовчана відправили із Чехословаччини до Західної України – у м. Рівне. Тут чоловік наживо побачив ще одну страшну сторінку більшовицького режиму – протистояння із бійцями ОУН-УПА та місцевим населенням, яке їх підтримувало.

Нагадаємо, що Організація українських націоналістів (ОУН) виникла ще в 1929 році у Відні в середовищі військових емігрантських кіл, переважно з Галичини, з метою боротьби за відродження національної державності. Згодом нелегальні осередки ОУН почали діяти в різних населених пунктах Західної України, яка в той час входила до складу Польщі. Представники цієї структури активно протистояли в 1930-ті рр. польському окупаційному режиму, здійснюючи різного роду повстання, знищення матеріальних ресурсів, вбивства політиків тощо.

У вересні 1939 р., після поділу між нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР, Західну Україну окупували вже більшовики. На фоні поляків, які теж вирізнялись жорстокістю, агресивністю, шовінізмом, комуністи виглядали ще більш вороже. За неповні 2 роки їх управління було репресовано десятки тисяч осіб, які не сприйняли нової влади та її суспільно-політичних та економічних трансформацій.

Недаремно, коли у червні 1941 р. почалася німецько-радянська війна, керівництво ОУН пішло на співпрацю з німцями заради відродження з їхньою допомогою України. Однак вже невдовзі, коли на практиці представники ОУН зрозуміли, що нацисти й теоретично не розглядають можливості утворення української державності, вони пішли у підпілля та почали боротьбу з нацистським, а потім вже і з більшовицьким режимом за Незалежність України.

Утворена у 1942 р. бойова структура ОУН – Українська повстанська армія (УПА) – у часи німецько-радянської війни 1941-1945 рр. вела жорстокі бої з переважаючими силами різних супротивників – польських, німецьких, радянських – відстоюючи силою зброї своє право на існування. Особливо запеклим протистояння було із більшовицьким режимом.

Починаючи із 1944 р. і впродовж наступних 10 років радянська влада проводила великі каральні операції проти УПА, виділяючи на війну з українцями колосальні матеріальні, фінансові та людські ресурси. Повстанці, звісно, “хлопчиками для биття” у цьому протистоянні не були, постійно завдаючи великої шкоди та дошкульних ударів ворогу, але розстановка сил виявилась дуже неспівмірною. В кінцевому результаті більшовики задушили опір повстанців, а всіх неугодних або залякали, або вислали в табори, або фізично знищили.

Зазначимо, що комуністи по імені глави Проводу ОУН Степана Бандери всіх повстанців називали “бендерівцями”. Чому не казали “бандерівці”, що є логічно, невідомо. Очевидно, прийшлим московським окупантам так було простіше вимовляти це прізвисько.

Власне, Степанові Мовчану, як і іншим солдатам його частини, після переїзду на Рівненщину було поставлене пряме завдання: боротьба із “бендерівцями”. Хоча хто такі ті “бендерівці” та які ідеї вони відстоюють, ніхто не знав. Лише з часом, коли військові розібрались із існуючими реаліями, все стало більш-менш зрозуміло. Звісно, частина із направлених до Наддністрянщини людей піддалась більшовицькій пропаганді, ревно виконуючи накази згори, але і велика кількість з’ясувала істинну причину боротьби місцевих жителів проти радянської влади. До числа останніх належав і С.Мовчан.

Періодично військову частину, де служив наш герой, залучали до прочісування лісів, пошуку схронів, де ховались повстанці. Але безпосередньої участі у боротьбі та боях з українськими партизанами чоловік не брав. Взагалі, слід зазначити, що серед населення існував чіткий розподіл щодо тих чи інших військ на території. Каральні загони із внутрішніх військ, які носили червоні погони та займались виключно боротьбою з УПА, називали “червонопогонниками”. Військові групи з регулярних частин, зокрема й артилеристів, до яких належав Степан Мовчан, котрі носили чорні погони, йменували “чорнопогонники”.

В даному контексті слід зазначити, що “чорнопогонників”, як згадував сам С.Мовчан, майже ніколи не тероризували, вони могли вільно ходити в місті та селах, бувати на базарах, в магазинах, церквах, знайомитися з місцевим населенням. На земляків із східної України тут люди казали “совіцькі”, а росіян називали москалями. “Совіцьких” вчителів, медиків, інженерів не чіпали. Основна боротьба бійців ОУН-УПА велася з саме представниками каральних органів. “Червонопогонники” вдень і вночі виїздили на периферію з репресивною метою і дуже часто привозили забитими своїх товаришів.

Степан Мовчан на власні очі бачив, як палали хати місцевого населення. Це за наказом більшовиків нищили оселі, де перебували бійці УПА, або їхні господарі допомагали месникам. Будинки спалювалися, а їхні власники, якщо не застрілювалися, то були депортовані. Недивно, що селяни так ненавиділи радянську владу і допомагали повстанцям. Щоб підірвати до них віру, чекісти створювали спеціальні загони, зовнішньо схожі на формування УПА. Вони отримували завдання робити на села набіги, убивати місцевих жителів, в тому числі й дітей, дискредитуючи таким чином повстанський рух. В результаті пролилося багато невинної крові, але люди переважно знали, хто був справжній убивця.

Методи та дії комуністичного режиму на захопленій українській території щодо упокорення населення вражали своєю жорстокістю та цинізмом. Свідком одного з таких гнітючих епізодів став С.Мовчан. Виконуючи обов’язки військового листоноші наприкінці 1940-х рр., він ішов до пошти одного з містечок Рівненщини. Тут, спершись під тином, сиділо троє чоловіків в натільній білизні. Коли ж наш герой підійшов ближче, то аж жахнувся – то були трупи зі слідами куль. Чекісти таким чином провадили установлення особи загиблих воїнів УПА. Садили мертвих на видному місці й слідкували, коли хтось виразом обличчя чи сльозами викаже своє горе. Зціпивши зуби, проходили рідні повз покійників. В подальшому, траплялось, що викрадали останки із могил. Родичі живих і загиблих українських партизанів були першими кандидатами до депортації.

Виселення людей проводилось дуже швидко та по-блюзнірському ефективно. Представники репресивного апарату складали списки родин, в яких хтось був бійцем УПА чи допомагав повстанцям. На цю кількість сімей виділялися військові вантажівки, які після опівночі приїжджали в село. Кілька “червонопогонників” заходили до хати, зачитували наказ та пропонували взяти речі: 50 кілограмів вантажу на дорослого і 25 кілограмів на дитину. Через 15 хвилин всі мали сісти в автівку. Дім опечатували, а сім’ю везли на станцію, де напоготові стояв потяг. Вже на ранок люди були далеко від своїх осель.

Наступного дня судові виконавці їздили по селах, описували майно, що було в хатах, і конфісковували його. Як згадував Степан Мовчан, обласним прокурором у той час працював такий собі Комолов, який був добре відомий в окрузі своєю жорстокістю.

На території Дубровицького району Рівненської області, де розміщувалась військова частина, у якій служив С.Мовчан, діяв командир УПА на псевдо “Громило”. Його наш герой також добре запам’ятав. Так, на річницю більшовицького перевороту 7 листопада 1950 р. в одному із сільських будинків культури відбулися урочисті збори, на яких були перший секретар РК КПУ (районний комітет комуністичної партії України) Рєзнік і начальник міліції Андреєв. На ці збори нелегально завітав і “Громило”, який потім прислав “вітального” листа Андреєву – здійснив успішний напад на один із загонів окупантських військ. Але навесні 1951 р. “Громила” вислідили, і після короткого бою той пораненим потрапив у полон. Через місяць ватажок повстанців був засуджений до розстрілу.
На місце “Громила” прийшов інший командир – “Берізка”. В його ланці було всього лише 5 осіб. Останній бій вони дали на хуторі біля села Серники взимку 1954 року. В Дубровицькому районі, як зазначав Степан Мовчан, це були останні жертви братовбивчої війни, яку вів уряд СРСР.

На час останньої зі згаданих подій наш герой вже був тут в іншому статусі та на іншій роботі. У лютому 1950 р. він демобілізувався з війська і невдовзі почав працювати у паспортному столі управління міліції містечка Висоцьк (нині – село) Рівненської області. Маючи гарний каліграфічний почерк, чоловік влаштувався спочатку писарем. Трішки згодом він працював тут же у відділі карного розшуку.

Те, що він залишився на Рівненщині, посприяло влаштуванню особистого життя. В ці роки Степан познайомився із місцевою дівчиною Василиною Гнатівною Сірко. У 1950 р. пара одружилась і почала мешкати разом. У 1954 році в них було вже 3 дітей: Олександр (1951), Валерій (1952) та Тетяна (1954).

За нової роботи, побутової обстановки й сімейних клопотів зовсім не змінились реалії тодішньої страшної дійсності щодо упокорення населення новоприєднаних регіонів комуністичної імперії. Степан Мовчан продовжував бути живим свідком цих подій.

Так, зокрема, чоловік бачив, як проходили процеси штучної колективізації в цьому краї. Робота з усуспільнення господарств на Заході України розпочалась у другій половині 1940-х рр. після окупації цих земель та примусового утвердження радянської влади. Місцеві селяни знали, що таке колгоспи, оскільки вони ще пам’ятали, як зі Сходу України в 1933 році сюди приходили колгоспники, які вмирали від голоду. І взагалі, великі господарства були противні духові українського селянина. Як наслідок, в колгоспи по своїй волі майже ніхто не йшов.
Побачивши, що на добровільних засадах дуже мало туди вступають, партійна влада і каральні органи почали свою чорну справу. На села було направлено безліч активістів, чекістів, партійців для проведення “роз’яснювальної” роботи. А робота ця велася просто: на ніч до сільради викликалася група селян, де з ними одноосібно велася розмова. Якщо селянин не розумів, намагалися залякати, а потім в діло ішли фізичні тортури. Людина, зрештою, “погоджувалася”. На другу ніч “запрошували” іншу групу селян. І так поки не “загітують” все село. Заодно визначалися люди особливо непокірні – кандидати на депортацію.

Не витримавши “агітації”, люди записувалися до колгоспу. Знаходили чиюсь запустілу хату, забирали докупи коні, корови, плуги, борони та інший реманент. Керівники вважали, що колгосп створений. Але через ніч селяни забирали все своє добро назад. “Агітація” починалася спочатку і так по три- чотири рази. З великими потугами на кінець 1952 року влада Рівненщини прозвітувала, що колгоспи створені.

У Висоцькому районі (з 1959 року ввійшов до складу Дубровицького району Рівненської області) створенням колгоспів, за спогадами С.Мовчана, керували перший секретар РК КПУ Рєзнік і начальник міліції Андреєв. Як видно навіть із прізвищ, це були чужинці, яких не хвилювала доля селянина. Вони лише переможно звітували та запопадливо агітували. Колгоспи ж існували, в основному, за рахунок державних позик.

А де ж бралися кошти для позики? Кожного року до травня місяця проводилася підписка на державну позику – “добровільна” здача коштів у казну від громадян. Матеріально виснажені колгоспники не мали змоги підписатися на ті суми, які диктувалися “зверху”. Селяни тікали в ліси і схрони та по кілька днів переховувалися. На цих людей комуністи полювали, як на диких звірів. Упійманих приводили до сільської ради в добре натоплену кімнату, одягали на них кожуха і ставили до груби з піднятими догори руками. Через годину-другу селянин падав непритомним та був змушений підписатися на пред’явлених йому документах. Натомість в газетах писалося, що “підписка на позику добровільно проведена з високою активністю селян і виконана на 101,5 %”. Отака була жорстока арифметика.

На початку 1950-х рр. розгорнулася кампанія із залучення передових трудівників до складу комуністичної партії. Наголошувалося, що член партії – це борець за краще майбутнє народу, виконавець великих ідеалів Леніна і т. д. Степан Федорович, зважаючи на його місце роботи та описані перспективи, також подав заяву. Але, як зазначив згодом, що то все була лише демагогія, брехня і впевнився він у тому, вступивши до лав компартії. Слова декларувались прекрасні, а справи робились згубні. В цьому наш герой наочно переконався під час роботи на своїй наступній посаді.
У 1960 р. С.Мовчана обрали головою сільської ради у с.Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області. На цій відповідальній роботі він працював впродовж 14 років, відбувши кілька каденцій. Саме тут чоловік із середини побачив вади та реальну суть більшовицького режиму.

Так, одного разу на початку 1960-х рр. його знайомий парторг колгоспу “Більшовик” Якубович із сусіднього села сказав нашому героєві, що має завдання від вищого парткерівництва спалити церкву в своєму населеному пункті. Для цього той заготовив каністру бензину та підробив ключі. І все б, напевно, так і здійснилось, але в останній день парторгу це робити заборонили, оскільки дізналися, що церква застрахована на велику суму. Таким чином, на щастя, одна з пам’яток архітектури та духовності Рівненщини була врятована, на відміну від десятків інших.

Запам’ятався Мовчану ще один дуже промовистий в контексті опису владного режиму епізод. В селі Сварицевичах був колгосп ім. Сталіна, що після розвінчання культу особи перейменований на “Партизан”. Головував у ньому Леонід Дячук. Економічний стан колгоспу був занадто важкий, тому селяни, щоб що-небуть заробити, ішли не в колгосп, а в лісі збирали чорниці та журавлину. Голова ж колгоспу їздив до лісу і робив різні засідки. Зустрічав людей, які йшли додому, відбирав клунки і розсипав ягоди по землі, а селян бив кулаками або паском. Окрім цього, навесні у непокірних колгоспників Дячук наказував переорювати вже посаджені городи. А якщо тракторист не хотів орати, то сідав за важелі сам.

Взагалі, парткерівництво, з яким довелось так чи інакше контактувати Степану Федоровичу, запам’яталось йому з виразним негативним відтінком. Так після Л.Дячука, якого направили на навчання до Рівненської партійної школи, головою колгоспу призначили випускника цієї школи – такого собі Марченка. Той провів дуже насичений рік діяльності, що був просякнутий гульбищами, пиятикою, розпусним життям тощо. Закінчилось це для нього плачевно – засудженням до 2 років ув’язнення.

Замість Марченка головою колгоспу призначили ще одного комуніста – Отроду. Цей вже розважався менше, але все одно часто випивав та й ще багато крав. В результаті, лише трішки пропрацювавши, самовільно розрахувався. Після цього з Рівного прислали ще двох випускників вищої партійної школи. Головою колгоспу став Янковський, а парторгом – Кузло. Але і в них не склалось. Енергійний парторг намагався зґвалтувати медсестру, за що був звільнений. Янковський протримався довше, і то лише тому, що давав хабарі.

На фоні таких кричущих історій, вже трішки згодом С.Мовчан сказав: “За 38 років перебування в КПРС мені не довелося ні разу зустріти серед великих і малих керівників-комуністів порядної людини”. Своїм дітям він навідріз заборонив вступати до партії, наголошуючи, що нічого хорошого вони там собі не знайдуть.

Яскраво помічаючи невідповідність між задекларованими прокламаціями та реальною дійсністю, Степан Федорович постійно конфліктував із своїм партійним керівництвом. На нарадах в райцентрі (м.Дубровиці) йому давали вказівки не дозволяти косити траву після збору льону, не дозволяти пасти худобу на колгоспних луках тощо. Але ж як можна було це не дозволяти, коли все це є селянська власність, надбана від покоління до покоління? С.Мовчан завжди жалів трударів, які не могли брехати, принижуватися, намагався їх захистити і вберегти від зла. Через це і виникали різного роду протистояння зі своїм вищим начальством.

Природно, що такий стан справ не міг протриматися вічно. Як наслідок, у вересні 1974 р. Степана Федоровича звільнили з посади голови сільської ради с.Сварицевичі “…за незадовільну роботу по організації контролю і виконанню вищих партійних, радянських і своїх особистих рішень”.

Після такого розвитку подій чоловік вирішив повернутися на свою малу батьківщину. У 1975 р. він з дружиною переїхав до м.Кам’янка, де купив будинок на мікрорайоні “Вокзал”. Вже із 1976 р. С.Мовчан влаштувався на роботу в Кам’янський спиртовий завод, де на різних посадах пропрацював впродовж наступних 20-ти років. У 1995-му наш герой вже остаточно вийшов на пенсію. Вже невдовзі – у 1999 р. – він відійшов у вічність.

Впродовж життя Степан Федорович ніколи не втрачав оптимізму, вірив у краще майбутнє для себе, родини та України в цілому. Тяжкі випробування долі, які трапились на його шляху, не зламали чоловіка і його всебічного прагнення до добра, справедливості та гідного повсякдення для кожного. Промовистими в цьому контексті є слова Степана Мовчана, які він сказав у 1992 році: “Зараз живу в Кам’янці, маю все, що потрібне для життя. Завжди радий зустріти людей із Західної України, де пройшли мої кращі роки, де зустрів чудових, добрих і непереможних людей…Зараз, хоч і важко жити та живемо в незалежній державі, будемо будувати її скільки дістане сил. І ніякі зайди не зганятимуть до колгоспів, не підписуватимуть на позики. Пережили ми страшні часи, то й ці незгоди переживемо”.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський заповідник