Кам’янський заповідник

Цього року виповнюється 350 років від дня народження та 280 років із дня смерті Пилипа Орлика (1672-1742) – висококультурного європейця в повному розумінні цього слова… Він належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю… Життя примушувало його до компромісів, але душа залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвят.

Народився Пилип Орлик 21 жовтня 1672 року в роду білорусько-чеських шляхтичів. Його родина сповідувала католицьку віру, проте Пилипа охрестили за православним обрядом. Від раннього дитинства хлопець виховувався в атмосфері культури й шляхетності. Йому легко давалося навчання, він рано почав виявляти свої численні здібності, зокрема філологічні. Альма-матер майбутнього дипломата Пилипа Орлика – Києво-Могилянська академія. Тут він зміг повною мірою розкрити та відшліфувати свої таланти оратора, поета, філософа, публіциста та поліглота. Володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і турецькою мовами. 1794 року Орлик з відзнакою закінчив академію.

Спочатку Пилип Орлик працював писарем у канцелярії київського митрополита, а згодом – у Війську Запорізькому. 1702 року він уже був генеральним писарем і довіреною особою самого гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді Мазепа виношував план масштабної визвольної боротьби проти Петра І. Звісна річ, до цього задуму долучався й Орлик. Після поразки у Полтавській битві 1709 року Іван Мазепа, Пилип Орлик та численне козацьке військо змушені були емігрувати до Османської імперії. Так для Орлика почалися довгі роки вигнання, протягом яких він невпинно здійснював військові та дипломатичні спроби визволити Україну від московського ярма.

Коли ж помер Мазепа (2 жовтня 1709 р.) виникло цілком логічне запитання – що робити далі і хто стане намісником гетьмана. Історик Борис Крупницький писав: «Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерті Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз із собою Мазепа до Бендер. Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська,розібралось на українській території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший план. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України».

Проте, Войнаровський навідріз відмовився від гетьманства, але скарби дядька охоче прибрав до рук, залишивши українців без гроша й надії на реванш. Адже боротися проти Московського царства без фінансової підтримки неможливо.

Тоді в Україні Петро I назначив Івана Скоропадського на місце Мазепи. Емігранти ж на противагу обрали Пилипа Орлика. 5 (16) квітня 1710 року він став гетьманом. У цей день новий гетьман проголосив Конституцію “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького” відомих також як Бендерські пакти, або як Конституція Пилипа Орлика. Вона є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея документа – повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річці Случ, як за Богдана Хмельницького.

Крім визначення території Української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд із ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його взаємини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку.

Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники мали обиратися демократично – вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом.
Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради – своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків – від кожного по одній заслуженій особі.

Конституцію одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Цей документ – безпрецедентне явище не лише для України, а й, за великим рахунком, для Європи.

Орлик усе життя присвятив боротьбі з Московією. Вступав у перемовини зі Швецією, Кримським ханством і Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни проти Петра I з єдиною метою – визволення України.

З іменем графа Орлика пов’язано чимало легенд. За однією з них, аеропорт Орлі у Парижі названо на його честь. Знову ж таки за легендою, його зведено на землях, якими колись володів Григорій Орлик. Але найважливіше те, що династія Орликів дала Україні та світові справжніх воїнів, які не боялися йти у запеклий бій, мудрих дипломатів, здатних проводити перемовини та створювати революційні державотворчі документи.

Ім’я гетьмана стоїть поряд із найвидатнішими діаспорянами, які відіграли визначну роль у суспільно-політичному житті України XX століття: Петро Скоропадський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Степан Бандера. Але Орлик, безсумнівно, був першим серед політичних емігрантів. Пилип Орлик помер у Яссах (сучасна Румунія) 24 травня 1742 року після 35 років вигнання.

Підготувала Тамара Гордієнко
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника