Кам’янський заповідник

Сум і печаль, сльози й горе, розпач огорнули нашу благословенну Україну. Проклята війна забирає наших дітей. Гинуть молоді, розумні, сильні, цвіт нації, наша надія, наше майбутнє.
Їм би вирощувати хліб, розбудовувать міста й села, виховувати діток…

Пишу ці рядки, а серце обливається кров’ю, бо 2 квітня 2023 року попрощалися ще з одним воїном, я вже з п’ятим… Алексєєв Ігор, Русіновський Вадим, Мізерний Василь, Романча Владислав, Погорілий Олексій… Так хочеться поставити жирну, переможну крапку, щоб цей список не продовжувався.

Троє із загиблих – мої учні. Світла їм пам’ять. І хай простять вони нас, своїх батьків, учителів, що передали їм таку тяжку долю України. Ми не хотіли цього. Але віримо, що вони загинули недаремно. Ми обов’язково знищимо проклятого ворога і настане мир і спокій. Допоможи нам, Боже!

Хочу розповісти про одного з цих Героїв – Романчу Владислава, мого учня (я була його класним керівником з 5 по 11 клас). Він – ровесник незалежної України.

Народився Владик 18 квітня 1991 року. Це був найщасливіший, найсвітліший день у сім’ї Романчів. Ріс хлопчик жвавим, веселим, кмітливим. Переглядаю світлини, на яких хлопчик маленький то з хрещеною, то з мамою, – скрізь сміється. Такий милий, такий щасливий. Усі його любили, піклувалися. Підріс, став пасти дідову корову, пізнавав з хлопчаками світ. А потім страшне горе ввірвалося в сім’ю – тяжко захворіла і померла мама.

Валентина Іванівна працювала вчителькою математики у Ревівській і Кам’янській № 1 середніх школах.. Померк світ для хлопчини. В новій добротній хаті не чути сміху, пісні. А хлопчику тільки 7 років. Одвернулася доля від дитини, стала злою мачухою. Він став не по літах серйозним, раніше від своїх ровесників подорослішав. Бабуся і дідусь вкладали в нього всю душу, щоб не хворів, був хорошо вдягнутий, не голодував. Усе було в нього – не було тільки материнської ласки. Єдиним світлим і теплим промінчиком у житті хлопчика була дядькова сім’я – Романча Федір Іванович, його дружина Тетяна і дві трохи старші за Владика доньки – Альона й Світлана, що мешкала в Кам’янці.
Коли Владик уже навчався у 5 класі, я побачила у його щоденнику фото мами. Це бабуся піклувалася, щоб він не забував про маму. Мама на тому фото була така сумна-сумна. Жаль було дивитися. А хлопчику потрібні були позитивні емоції.

А ще бабуся розповідала, як онук у погребі співав і танцював, готовився до новорічного свята. Робив це, щоб найдорожчі для нього люди не ображалися за те, що він веселиться, коли вони сумують. Таким жалісливим він був і турботливим змалку.

Від природи хлопчик був розумним, у школі мав середній, а з деяких предметів високий рівень знань. Більше любив літературу, історію. Вмів висловити свою думку, своє розуміння побаченого, прочитаного, почутого. За спогадами вчительки зарубіжної літератури Н.В Шевченко Владислав тонко розумів східну поезію, і завдання щодо складання хайку (жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш), виконував найкраще, тому що як ніхто з однолітків глибоко розумів філософію життя ще тоді, в шкільні роки.
Хлопець був добряком, але ніхто ні з однокласників, ні старшокласників ніколи не користувалися його щиросердям, ніхто ніколи його не ображав, тим більше, як кажуть, не їздив на ньому. Повагу й авторитет здобував своїм твердим характером, чесністю, прямолінійністю, стриманістю, розсудливістю, серйозністю. Таким був наш Влад, таким залишався до останнього.
Після школи закінчив Кіровоградський технікум механізації і сільського господарства, отримав диплом механіка. Потім навчався у Кіровоградському інституті сільгоспмашинобудування, здобув диплом інженера.. Любив техніку. Змалку з дідусем «заглядав» до трактора, пізніше з дядьком – до машини. Зразу ж після навчання пішов на службу правоохоронних органів. Дослужився до капітана внутрішньої служби.

Владислав був справжнім чоловіком. Спокійний, витриманий, веселий, добрий, відповідальний. Він ніколи не відмовляв у допомозі, пам’ятав добро, був дотепний, мав почуття гумору, любив пожартувати Дуже кохав свою дружину Катю, з якою прожив лише 4 роки, обожнював донечку Соломійку. Жалів дружину, забирав маленьку Соломійку й їхав до друзів Богдана й Віталія. І там уже всі нею потішалися.

Люда, Богданова мама, вважала їх своїми дітьми, Соломійка для неї стала внучкою. Надто страшно говорити про людину, якій було лише 31, у минулому часі…
Завжди був чемним і уважним до людей. Усі сусіди в селі, а особливо люди поважного віку, дуже його поважали. Рано-вранці їхав він в Олександрівку на роботу, пізно ввечері повертався. Але ніколи не проходив мимо, завжди усміхнеться, привітається, поговорить, поцікавиться здоров’ям, які в кого проблеми, поспівчуває, щось порадить, підтримає, посумує чи порадіє разом з ними. А що немолодим уже людям потрібно? Увага й повага, добре слово. Таким він буде в пам’яті сусідів.

З літа 2014 року перебував Владислав на службі в Олександрівському виправному центрі № 104. Користувався повагою в колег. З першого дня війни був у теробороні смт Олександрівка. А 4 червня пішов на війну добровольцем – солдатом, склавши капітанські погони. «Не хочу залишати дитині війну», – так пояснив своє рішення.

Владислав пройшов гарячі точки: Ізюм, Бахмут, Краматорськ. 26 вересня 2022 року ворожа пуля наздогнала його, влучила в лівий бік. Загинув Воїн під час виконання бойового завдання біля с. Нове Краматорського району на Донеччині. Не вберіг ні бронежилет, ані ангел-охоронець.

Холодного осіннього дня 4 жовтня 2022 року прощалося село зі своїм сином-героєм. Плакали рідні, друзі, знайомі і ті, хто знав Владика тільки заочно. Плакала природа. Небо ніби прорвалося. І все… Немає людини, немає чоловіка, батька, племінника. Виріс тільки ще один горбик на цвинтарі, схилився над фото на хресті ще один жовто-блакитний прапор…

А в голові рояться питання-думки: чому? За що? Доки будуть гинути наші діти, страждатимуть у полоні, зникатимуть з лиця землі села, міста, стогнатиме від вибухів наша священна земля? Та все ж, коли є такі люди як Владислав Романча, живе надія на якнайшвидшу Перемогу і впевненість у тому, що «Все буде Україна!».

Зоя Шевченко, колишня вчителька української мови та літератури, класний керівник, село Ребедайлівка.