Кам’янський заповідник

Ім’я Данила Андрійовича Кононенка мені знайоме з дитинства. Про нього розповідали батьки, згодом вчителі у школі. Ще в ті часи я зрозуміла, що кам’янчани надзвичайно пишаються своїм земляком, чудовим поетом, який живе у Криму. До того ж, мене завжди вражали пісні Валерія Волкова на слова Данила Кононенка: «Від’ячали лебеді», «Село моє», «Цвітуть сади», «Краю мій», «Вечори над Тясмином». Щоранку всі мешканці Кам’янки прокидалася під звуки «Вечорів над Тясмином», адже початкова фраза цієї пісні – позивні місцевого радіо (на жаль, в минулому).

Пізніше доля пов’язала мене з Кам’янським державним історико-культурним заповідником. Старші колеги добре знали Данила Андрійовича, який, відвідуючи рідні місця, завжди заходив до музею. Товариші охоче розповідали про письменника, про його приїзди та виступи в рідній Ребедайлівці й Кам’янці. Видно було, що ці спомини дарують приємні хвилини згадок про гарну, щиру, добру та неймовірно енергійну творчу людину. Надсилав нам поет із Криму свої книги, переклади, публіцистику, матеріали про інших письменників, наших земляків: Федора Кравченка, Миколу Іщенка, Михайла Острика, Пилипа Юрика.

Згодом я дізналася, що Данило Андрійович постійно поповнює не лише фонди нашого заповідника, а й районної та обласних бібліотек, переписується з учителями, редакторами газет, літературними гуртками, друкує матеріали земляків на сторінках «Кримської світлиці», зокрема, статті моїх колег, а пізніше друкуватиме й мої. Він ніколи не цурався рідного краю, радів, коли до нього озивалися кам’янчани, завжди відповідав на листи. Якось я й сама написала йому – розповіла, що в історико-культурному заповіднику ми провели літературно-музичний вечір, присвячений його 60-річчю. Данило Андрійович з відповіддю не забарився. З того часу й почалася наша переписка. А коли видавалося погомоніти по телефону, він нерідко просив: «Поговоріть іще, мені так приємно чути наш наддніпрянський говір». В одному з листів поет із сумом писав: «Господи, як я призабув тут, у російськомовному Криму, свою рідну мову! А звідки ж її черпатимеш, як у повсякденні доводиться спілкуватися чужою, не своєю мовою. Так, певно, судилося мені: «в неволі виріс між чужими, в неволі, мабуть, і помру…», як писав наш Великий земляк». Але він жив у Криму, оспівував цю землю у своїх поезіях, як і Кам’янку, любив її і розумів, як важливо тут бути оплотом українського духу.

Данило Кононенко щиро радів, коли вийшла моя перша поетична збірка «Я молюся піснею до неба». Він володів навдивовижу рідкісним у наш час даром – умінням усім серцем радіти за інших. Говорив, що дуже щасливий від того, що є талановиті молоді люди в його рідній Кам’янці, а згодом надрукував велику добірку моїх віршів у «Кримській світлиці».

Пізніше письменник написав передмову, яка надзвичайно мені дорога, до другої книжки «Білим по білому». Написав її від руки і надіслав поштою, датувавши 15-им квітня 2014 року. На той час уже відбулися події, пов’язані з анексією Криму, які боляче переживав Майстер. Тоді я не могла знати, що жити йому залишалося менше року. А в листі, надісланому разом з передмовою, були такі рядки, від яких щеміло серце та й тепер очі наповнюються сльозами, коли їх перечитую: «… як би там не було, який би паспорт мені не нав’язали, а я був і залишуся українцем… Без України, без своєї Батьківщини, великої і малої, мені життя нема… Душа болить, але нічого не можу вдіяти – не кину ж я дітей, внуків, урешті, свою домівку – і не кинуся світ за очі, жити десь у гуртожитку чи в тимчасовому помешканні у свої 73 роки… Скільки ж того життя мені лишилося… Тож лишаюся зі своєю родиною і помру тут, на чужині, українцем…».

Можна тільки уявити, як важко жилося письменникові, справжньому патріоту України, в Криму. Підтвердження знаходимо на сторінках газет, яким Данило Андрійович давав інтерв’ю, і неодноразово зауважував, що можуть тебе щомиті образити тільки за те, що ти – українець, розмовляєш рідною мовою. «Місцеві й не лише місцеві політики так нацькували росіян проти українців, що коли йдуть вулицею й розмовляють своєю мовою представники якоїсь національної меншини – ніхто й голови не поверне в їхній бік, однак варто заговорити українською – відразу ж матимеш ярлик: «хохол», «бандера», «националіст», «руховєц». Хіба щось можеш довести озлобленим фанатикам?..»

У своїх виступах і публікаціях Данило Андрійович нерідко піднімав проблеми рідної мови в Криму, й не випадково став на кримській землі організатором і першим головою Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

У промові на Кримському регіональному конгресі української інтелігенції письменник відкрито заявляв, що українська культура перебуває на півострові в занепаді. Адже офіційно, за переписом населення, в Криму зареєстровано серед жителів 720 тисяч українців, однак за спостереженнями Данила Кононенка й багатьох інших кримських українців, «тут проживає нас близько мільйона осіб! Ми ж пам’ятаємо, знаємо, як часто-густо «переконували» переписувачі: «Какой ти украінєц? Ти ж говоріш на руском, значіт ти – рускій!».

Письменникові боліло, що на численну українську громаду видавалася лише одна державна українська газета «Кримська світлиця, не було жодної національної бібліотеки. Проте виходило понад 200 російськомовних газет і журналів. «Російськомовні книжки – навалом на кожному перехресті, в кожній книгарні».

У статті «Мово моя, доле моя» в 1993 році Данило Кононенко писав: «Без мови немає народу. Народ, який не має своєї мови, свого слова, – німий. І тим прикріше, що в Криму, де проживає близько мільйона українців, так жорстко і так цинічно зневажають їхні права. Бо ж хіба це не зневага, коли на території автономії, яка входить до складу великої держави, немає жодної української школи, жодного національного дошкільного закладу, не кажучи вже про українську місцеву програму телебачення, українське книговидання тощо».

Звертав увагу Данило Андрійович і на проблему дислокації російського чорноморського флоту на кримському півострові. Бо поки «у Севастополі, де базується флот іншої держави, де багато військовослужбовців за довгі рублі служать цьому флоту, офіцер штабу чф може дозволити собі зневажливо зректи: «Хохли должни знать свойо мєсто». Письменник вважав, що українській владі слід вивести російський чорноморський флот з території України. З огляду на сьогодення, ми розуміємо, що Данило Кононенко мав рацію і якби можновладці прислухалися до поетів-пророків, діяли рішуче на користь України, можливо росія і не розв’язала б проти нашої держави загарбницьку, кровопролитну війну.

Жалкую тільки про одне – що за життя Данила Андрійовича нам не довелося зустрітися. Але світлий його образ, майстра слова, побратима і «навчителя», завжди житиме в моїй пам’яті та в пам’яті багатьох кам’янчан.

Сьогодні в нашому місті є вулиця Данила Кононенка, заснована літературна премія його імені, яку з 2018 року вручають напередодні дня народження Майстра найкращим українським поетам.
У березні 2016 року в Кам’янському державному історико-культурному заповіднику було створено дитячу літературну студію, яку разом з юними поетами ми вирішили пов’язати з ім’ям нашого незабутнього земляка. Адже Данило Андрійович дуже любив дітей, не випадково і «Джерельце», додаток до «Кримської світлиці», видавав, і конкурсами дитячими опікувався. Переконана, що душа його радіє, коли спостерігає з неба, як поспішають на заняття до літературної студії «Брость» імені Данила Кононенка її вихованці в дорогій, милій серцю поета, «найчарівнішій» Кам’янці.

Таміла ЧУПАК,
письменниця НСПУ,
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи,
керівник дитячої літературної студії «Брость» ім. Данила Кононенка