Кам’янський заповідник

Історія кожного промислового об’єкта має свою специфіку. Це пояснюється різними економічними, суспільно-побутовими чи політичними факторами, що вплинули на створення та функціонування підприємства. Висвітлення окремих особливостей їхньої діяльності, через брак відповідних джерел, часто наштовхується на значні труднощі, що унеможливлює складання чіткої картинки подій та з’ясування причинно-наслідкових зв’язків. Тому різні краєзнавчі пошуки у цьому напрямі дієво необхідні для усунення означеної проблематики. Саме такою є мета і даного дослідження, покликаного охарактеризувати невідомі раніше факти з історії цукрового заводу у м.Кам’янці у часи царського самодержавного режиму.

Коротко опишемо події в цьому краї напередодні досліджуваного періоду. Це допоможе зрозуміти історичний контекст та чіткіше розставити окремі тематичні акценти.

Кам’янка була заснована на ере. XVII ер. Нетривалий відтинок часу це поселення входило до Української козацької держави Б.Хмельницького. Але вже у другій ере. ХVII – XVIII ер. у межах території Речі Посполитої тут розпоряджалися різні польські власники: Житкевичі, Яблоновські та Любомирські. У 1787 р. князь Ксаверій Любомирський, по суті в ультимативному порядку продав Кам’янку та навколишні населені пункти сумнозвісному російському вельможі й імперському завойовнику – Григорію Потьомкіну.

У 1796 р., після захоплення росією разом з іншими імперіями Польщі, належні князю Потьомкіну території розділили між його спадкоємцями. Більшу частину Кам’янського ключа з понад як 25 поселеннями (містечко разом з навколишніми селами) успадкувала племінниця князя – Катерина Миколаївна Давидова (у першому шлюбі – Раєвська).

Попри свою велич та різні сприяння з боку імперських органів, гарних господарників із Давидових не вийшло. З часом їхні обширні терени, через переділ між дітьми та різні борги, значно зменшились. Як наслідок, на 1822 р. Кам’янський маєток складався уже лише із 9 населених пунктів.

Після смерті у 1825 р. К.Давидової маєток успадкував її молодший син – Василь Львович. Але статусі власника він пробув недовго. У 1826 р. за участь у декабристському русі його було заарештовано, а згодом засуджено до каторжних робіт та вічного поселення у Сибіру.

Після заслання В.Давидова справами у маєтку спочатку займалась його дружина Олександра, а після її від’їзду у 1827 р. до чоловіка на заслання – 2 брати: Микола Миколайович Раєвський (1827 – 1829 рр.) та Петро Львович Давидов (1829 – 1843 рр.). Всі вони вирішували проблему з великими боргами, які накопичились у маєтку за попередні роки. В результаті більшість населених пунктів поміщицької маєтності довелось розпродати. На 1837 р. помістя складалось з власне Кам’янки, сіл Юрчихи, Пляківки та лісу Бовтиш.

У 1843 р. помер П.Л.Давидов. Вже невдовзі опікуном Кам’янського маєтку став граф О.Бобринський – власник Смілянської маєтності, який через свою дружину породичався з Давидовими. Завдяки йому у 1844 р. у Кам’янці був збудований цукровий завод та налагоджено відповідне виробництво. Багато в чому саме в результаті діяльності цукрового заводу Кам’янський маєток виплатив борги та почав приносити прибутки.

У статусі опікуна Бобринський пробув до ере. 1850-х ер., допоки маєток не успадкували прямі нащадки – діти Василя Львовича Давидова. Це були його старші сини Петро і Микола. У 1852 р., після звільнення з війська, вони обоє офіційно стали співвласниками Кам’янського маєтку. Після амністії декабристів та повернення до Кам’янки у 1856 р. третьою власницею цих земель стала їхня мати – О.І.Давидова (її чоловік помер у 1855 р.) У подальшому вона із Миколою жила у Кам’янці, а Петро – у маєтку дружини в Криму.

Важливим чинником у розвитку роботи цукрового заводу у Кам’янці був особистісний фактор. У 1860 р. управителем маєтку, на запрошення Миколи Давидова, став його молодший брат Лев. Останній, як в принципі і всі Давидови, за світоглядом був типовим російським імперським дворянином, однак в контексті господарської діяльності на виокремленій власності досяг значимих успіхів.

Реально зрозумівши перспективи цукроваріння, Л.Давидов значно покращив роботу цукрового заводу в Кам’янці. Він став ініціатором переведення підприємства з “вогневого” способу цукроваріння, за якого продукція вироблялась на відкритому вогні шляхом нагрівання, випарювання та уварювання бурякової маси, на “паровий”, коли у виробництво впроваджували різні технічні новинки та парові машини. Зокрема, у 1864 р. на заводі встановлено 2 парових котли, вакуумний апарат з паровою машиною та двигун для центрфуги. У 1872 р. переведення підприємства на парову технологію було остаточно завершено й переобладнано для відбілювання цукру-піску за дифузною системою з буряковим сокодобувним відділенням.

Все с/г виробництво в Кам’янському маєтку Л.Давидов переорієнтував на вирощування буряка, в той час як інша продукція – пшениця, жито, ячмінь – проектувалася для засівання в залежності від площі основної технічної агрокультури. Все це дало значимий позитивний результат. Середня врожайність цукрового буряка у Кам’янському маєтку 1860 – 1870-х ер. складала 130 берківців (250 центнерів) з десятини (1,1 га) землі, а витрати на обробку в заводі одного берківця становили 1 крб. 64 коп. Для порівняння: у розвиненому маєтку графа Бобринського у Смілі врожай буряка на десятину у 1870-х ер. становив 170 берківців (330 центнери), а витрати на берківець – 1 крб. 60 коп. Тобто, показники дуже близькі. Недивно, що вже до кінця 1860-х ер. дохідність Кам’янського маєтку зросла з кількох десятків до майже ста тисяч крб.

Лев Давидовим був управителем маєтку та по суті куратором за діяльністю цукровим заводом аж до 1887 р., допоки помістя не було розділене між його старшими братами – Петром і Миколою. Останні ворогували між собою, особливо це стосувалося рідні по лінії юрчанських Давидових – нащадків Петра Васильовича. Вони постійно були незадоволені існуючим станом справ, вимагали роз’єднання господарства, що в результаті і сталося у 1887 р. Як наслідок, Покровська сторона Кам’янки, Юрчиха та половина лісу Бовтиш з околицями дісталась Петру, а Миколаївська сторона містечка, Пляківка, Підлісне й друга половиною лісу Бовтиш – Миколі. Після поділу Кам’янського маєтку Лев Васильович відмовився від управління господарськими справами на території, яку закріпили за Миколою Давидовим.

Хоча маєток було розділено, однак всі його промислові підприємства – цегельний, винокурний та цукровий завод – продовжували і надалі перебувати у спільній власності обох братів. Стосовно цукрового заводу, то тут реально справами керував Микола Давидов та призначені ним керівники, в той час як зі сторони брата чи членів його родини відбувалось узгодження певних питань та поділ прибутків.

Певний час, на базі раніше вибудованої структури виробництва, цукровий завод у Кам’янці продовжував демонструвати стабільні виробничі показники. Прибутки від діяльності підприємства в 1890-х ер. коливались в діапазоні 30-50 тис. ере., що не являлось астрономічною сумою, проте було в принципі достатнім для функціонування відносно невеликого поміщицького господарства у Кам’янці.
Такий стан речей щодо діяльності заводу швидше був імпульсом від попередньо улаштованої системи, аніж заслугою нового керівництва. Микола Давидов не дуже цікавився господарськими справами, перекладаючи їх вирішення на різних економів та управителів. Поміщик не горів бажанням отримання великих прибутків, хоча потенціал для цього був непоганий, віддаючи перевагу спокійному життєвому укладу та стабільному функціонуванні роками діючої економічної системи.

Однак тенденції у розвитку цукрової промисловості в цей період значно змінились. Через велику прибутковість галузі відбувалась концентрація виробництва цукру у руках заможних власників, широко застосовувались нові технології, розширювалась діяльність великих підприємств з об’ємними капіталами, в той час як закривались малі цукроварні тощо.

На фоні таких обставин, Кам’янський цукровий завод, який мав можливості до зростання, став об’єктом для торгів з боку різних підприємців-власників. І хоча завод регулярно поставляв продукцію різним магнатам-цукрозаводчикам (Харитоненко, Бобринські) та мав налагоджені роками зв’язки з ними, необхідність змін у його роботі стала практичною необхідністю, інакше це, теоретично, взагалі могло призвести до припинення діяльності.

Уже із середини 1890-х ер. різні купці, підприємці та магнати почали активно вести переговори з М.Давидовим щодо продажу цукрового заводу у Кам’янці. Пропозиції від охочих були цілісними та конкретними, маючи на меті якомога більше привабити власника. Все це свідчило про велике бажання претендентів заволодіти цим промисловим об’єктом заради отримання матеріальної вигоди на основі існуючого виробничого потенціалу.

Чи не першим активним претендентом на купівлю підприємства став власник сусідського Сабліно-Знам’янського цукрового заводу Піотровський. Впродовж 1897 р. представник останнього – М. Штільман – тричі приїжджав до Кам’янки з метою переконати Миколу Давидова продати завод та узгодити умови купівлі. Як альтернатива пропонувалось продати половину підприємства, але все одно з наполегливим бажанням увійти в склад власників. Однозначно, Піотровський дуже хотів придбати цукровий завод у Кам’янці, прагнучи збільшити кількість власних підприємств.

Ще одним підприємцем, який дуже хотів придбати Кам’янський цукровий завод був єврейський власник Авраам Горенштейн. Це був заможний буржуа, який володів 5 цукровими заводами в різних населених пунктах: Карвіце-Озеряни, Ржищів, Красносілка, Іванопіль та Стеблів. Його інтереси в Кам’янці представляв місцевий службовець Соломон Рабиновіч, котрий займався різними підготовчими та організаційними процесами. Рабиновіч кілька разів у 1897 р. зустрічався з М.Давидовим, обговорюючи з ним попередні умови придбання заводу. До Кам’янки приїжджав і сам А.Горенштейн, де оглянув підприємство та провів переговори з його власником. Давидову була зроблена конкретна пропозиція щодо купівлі заводу на основі існуючих законодавчих норм.

Щодо останньої тези варто зазначити, що в московитській державі діяли дискримінаційні норми стосовно єврейського населення. Загальновідоме правило про смугу осілості євреїв, згідно якого останні не могли проживати на території імперії східніше колишнього російсько-польського кордону. У відношенні ж до єврейських власників діяло правило щодо заборони володіння ними промисловими об’єктами поза межею того чи іншого міста. В контексті вище викладеного складалась наступна реальність: для продажу цукрового заводу Горенштейну підприємство було необхідно включити в межу містечка.

Микола Давидов був типовим російським поміщиком, не приховуючи своїх шовіністичних та антисемітських поглядів. На фоні таких обставин, природно, пропозиція єврейських власників його не приваблювала суто світоглядно, аніж практично. Однак, швидше за все, це не було головним фактором щодо відмови від пропозиції А.Горенштейна. Давидов був у роздумах щодо майбутньої долі заводу, перебираючи різні варіанти його подальшого розвитку.

Зазначимо, що про ймовірність продажу цукрового заводу було широко відомо серед зацікавлених осіб. Кожен з них через різних посередників надавав власні пропозиції, переконуючи у перевагах саме їхніх умов. Проводячи численні переговори та вивчаючи в цілому питання перспектив власного підприємства, М.Давидов склав певний план дій, реалізації якого залежала від різних змінних факторів.

Зокрема, Давидов дуже зацікавився у перетворенні Кам’янського цукрового заводу на акціонерне товариство на пайових засадах. У цей час такі підприємства із великими інвестиціями капіталу були уже широко розповсюджені в Україні, зосередивши у своїх руках значну частину цукрового виробництва. Значною перевагою акціонерних товариств була можливість розширення виробничої галузі, інвестування значних коштів від учасників для удосконалення виробництва, можливість залучення кредитних ресурсів тощо.

Означені позитивні характеристики визначили план дій поміщика. Влітку 1897 р. М.Давидов звернувся до різних спеціалістів та менеджерів у галузі цукрового виробництва для створення акціонерного товариства на базі Кам’янського заводу. На організаційні заходи для реалізації даної ініціативи було потрібно, при найкращих розкладах, як мінімум півроку. Це пояснюється різними процедурними моментами та супутніми чинниками: підготовкою установчих документів, виробленням проекту статуту товариства з прописом усіх прав та обов’язків учасників, реєстрацією нового підприємства в різних державних органах тощо. Крім того, за існуючими в той час законами, вихід на біржу для торгу акціями можна було почати лише після 2 років після заснування товариства. Відповідно, часу було вдосталь як для чіткого вироблення у належній формі усієї необхідної документації, так і для зміни планів, залежно від різних умов та обставин.

У цей період до Кам’янки продовжують надходити пропозиції щодо купівлі цукрового заводу. У 1898 р. з М.Давидовим через посередника були проведені переговори про придбання підприємства київським єврейським власником Міхелом Лещинським [14]. В цьому ж році висловили готовність купити завод ще 3 київські підприємці: Г.Каленський, М.Борсуков та М.Зайцев. Останній навіть склав попередній договір з умовами купівлі, в яких розписав усі зобов’язання сторін.

Вартість заводу, за яку покупці пропонували придбати підприємство, коливалась у діапазоні 400-500 тис. крб. (150-200 млн. грн. на сучасний розрахунок). Це була значною сумою для того періоду, але, звісно, як економічний актив, завод цінувався набагато більше. Тому власнику Кам’янського маєтку варто було над чим добре подумати.

Зазначимо, що Микола Давидов, етнічно та світоглядно, представляв власне російську гілку імперського дворянства. На відміну від деяких інших поміщиків-власників, які волею обставин були приналежні до московитського дворянського стану після окупації українських земель наприкінці XVII – XVIII ер. – Терещенки, Харитоненки, Алчевські, Симиренки, Яхненки – Давидови репрезентували родову гілку, яка осіла тут в результаті загарбання росією Правобережжя. Відповідно останнім були чужі українські цінності та потреби місцевого населення. Давидови в Кам’янці були по суті очільниками окупаційної адміністрації, насаджуючи різні наративи “руського миру”. Тому пожертви на українські книги, мистецтво, архітектуру, культуру, на відміну від вищезгаданих сімейств, вони ніколи не робили, ідеологічно відносячись до іншої нації. Через означені обставини розгляд періоду історії Кам’янського цукрового заводу, що подається в контексті опису подій в родині поміщиків Давидових, лише частково має власне українську складову. Такі невтішні реалії, що стали результатом втрати власної державності.

Повертаючись до теми, зазначимо, що практичні кроки щодо створення акціонерного товариства на базі цукрового заводу у Кам’янці були зроблені значимі. М.Давидов з різними радниками виробили проект статуту, погодили форму товариства, навіть визначили його засновників у складі самого поміщика та потенційного майбутнього власника М.Борсукова тощо. Однак втілити цей проект у життя так і не вдалось.

Уже частково згадувалось про особливості характеру поміщика Миколи Давидова. Господарські справи його явно не приваблювали. Вимушений займатись економікою маєтку після відходу брата Лева, якогось естетичного позитиву від такої насиченої діяльності власник Кам’янки не отримував. Заснування ж та впровадження нової форми організації заводу був процесом дуже непростим та ере форматувавс. Саме через це, очевидно, намічена ініціатива і не була реалізована. Звикнувши жити та господарювати по старинці, на певному етапі означеного перевтілення промислового об’єкту М.Давидов просто зупинився та скасував заплановане капіталістичне оновлення. Як власник він мав на це повне право, що і було успішно зроблено.

Можливо, на таке рішення вплинули і численні ризики, які виникали при утворенні акціонерних товариств. Часто траплялись різного роду спекуляції, обмани, невиплата коштів акціонерам або штучне перекуповування від одних власників до інших акцій по зниженій ціні тощо. Однозначно, що це був новий на той період вид діяльності, не дуже зрозумілий для 70-літнього поміщика. Крім того, як показувала практика, акціонерні товариства були ефективними для великих промислових об’єктів із значним обсягом виробництва, чим цукровий завод у Кам’янці похвалитись точно не міг. Все це і призвело до відміни раніше задуманої ідеї.

Такий розвиток ситуації вже невдовзі повністю себе виправдав, оскільки Микола Давидов знайшов собі надійну заміну у справі ведення господарства. У 1905 р. управителем Кам’янського маєтку та спадкоємцем власника помістя став племінник Миколи – Лев Олексійович. Його призначення не стало великою несподіванкою, спричинене певною специфікою цілого ланцюга подій у великому сімействі Давидових.

У батьків М.Давидова всього було 13 дітей. 6 із них народились до заслання батька в Сибір, а 7 – уже після. Серед першої когорти дітей лише Петро і Микола стали співвласниками Кам’янського маєтку, оскільки народились безпосередньо у шлюбі, в той час як інші 4 – ще до офіційного узаконення відносин. Останні мали дворянські права, але без права успадкування власності від батьків. Сибірська група дітей народились у статусі державних селян і лише після амністії декабристів у 1856 р. їхні дворянські права були відновлені. Наймолодшою дитиною серед цієї когорти та і взагалі став син Олексій, який народився у 1847 р.

Мати сімейства – Олександра Іванівна – після амністії повернулась із частиною дітей в Україну, де жила спочатку в Києві, а з 1870-х ер. – у Кам’янці. Тут у садибі Миколи жили постійно й інші його брати та сестри. Олексій теж, періодично, жив містечку, а його старші сестри – Олександра та Єлизавета, – які по суті виховали брата, значно вплинули на його життєдіяльність. Олексій Давидов працював у Києві, але часто навідувався до своєї рідні до Кам’янки.

Цікава історія особистого життя О.Давидова. Це прямо вплинуло на перебіг подій у цьому краї. У Петербурзі він вподобав одну дівчину – Марію Трубаєву. Цю панянку в 16-річному віці врятував від ролі наложниці імператора князь В’яземський, з яким вона в подальшому і жила. Однак одного дня князь десь від’їхав і не повернувся. Дівчина деякий час мешкала в його покоях, але згодом зустріла Олексія Давидова, який вже давно до неї залицявся і погодилась на одруження.

У цьому шлюбі народилось 5 дітей: Григорій, Лев, Віра, Таїсія і Марія. Однак не всі діти виховувались безпосередньо у сімейному колі. Коли Олексій Васильович привіз на оглядини майбутню дружину до своєї родини у Кам’янку, попри визнання за нею статусу законної нареченої, Давидови, очевидно дізнавшись про її не зовсім чисту історію життя, дивились на Марію з певною острогою. Тому, після народження перших двох синів Олексія, його сестри забрали хлопчиків до себе на виховання. Відповідно, Григорій та Лев Давидови виростали безпосередньо у Кам’янці під наглядом своїх тіток та дядька. Доньки ж Олексія Васильовича залишились із батьками у Києві. З часом хлопчиків відправили на навчання у військові училища, а дівчаток – в спеціалізовані жіночі освітні заклади.

Очевидно, що до Григорія та Лева у Давидових був особливий пієтет, що мало далекосяжні наслідки. Як наслідок, у 1905 р. Микола Давидов, не маючи власних дітей, після відбуття Львом Давидовим військової повинності та повернення до Кам’янки, призначає його управителем маєтку та своїм спадкоємцем. Після цього Л.Давидов конкретно візьметься за оновлення економіки маєтку, в тому числі й цукрової галузі.

У 1910 р. новий управитель викупить у брата Миколи – Петра – належну останньому частку цукрового заводу, а в 1913 р. вже частка Миколи була викуплена братом Лева – Григорієм. У 1918 р. вони обоє стали засновниками акціонерного товариства цукровобурякових, цукроворафінадних і рафінадних заводів “Кам’янка”, в яке ере форматувався колишній завод. У статусі пайових акціонерів брати де-юре пробули до кінця 1919 р., але уже на той час звичний поміщикам уклад життя повністю змінили події Української революції 1917 – 1921 рр. Однак все це – предмет окремого дослідження.

В цілому, підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що цукровий завод у Кам’янці у період російського імперського режиму значно еволюціонував як у виробничій, так і у організаційно-майновій сфері. Його розвиток визначався прибутковістю цукрової галузі та її домінуючою роллю в промисловій сфері цього регіону. Підприємство, як значимий економічний актив, стало об’єктом торгів з боків різних купців та власників, але через особистісний фактор та різні господарські ризики цукровий завод весь цей час залишився в підпорядкуванні родини поміщиків Давидових. Останні репрезентували верству російського імперського дворянства, які забезпечували власні потреби на підкорених українських територіях без врахування інтересів місцевого населення. В означеній ідеологічно-майновій концепції цукровий завод у Кам’янці функціонував впродовж 70 років.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник