Кам’янський заповідник

…Він народився у березні, в пору, коли земля, яку так сильно любив, тільки-тільки починає прокидатися від зимового сну. І загинув у березні, через кілька днів після свого п’ятдесятого дня народження. Ці дві дати – 14 і 18 березня – будуть навіки поруч. А між ними – пів століття життя, сповненого турбот, мрій, любові і самопожертви… Життя, сповнене сенсу. Недаремно ж усі, хто знав цього чоловіка – Сергія Миколайовича Кота – стверджують, що він був людиною з великої літери…
Сергій з’явився на світ у 1974 році в дружній кам’янській родині. Був наймолодшим у сім’ї, мав старших брата і сестру. Батьки – Микола Іванович та Валентина Павлівна – виховували своїх дітей самостійними і трудолюбивими: з самого малечку Толик, Наталочка та Сергійко допомагали по господарству, усі домашні справи виконували на рівні з дорослими, щоб батькам, які цілими днями на роботі, вдома було хоч трохи менше турбот.
Серьожа ріс добрим і чуйним хлопчиком, завжди мав багато друзів. Але найбільше товаришував із Ваньком Кисленком (саме так він називав його, навіть у дорослому віці). Ця дитяча дружба згодом переросла у справжню чоловічу. Хлопці стали кумами і коли збиралися разом, згадували свої дитячі витівки і розваги, а найчастіше – як матері водили їх у дитячий садок. Ці спогади завжди викликали теплі усмішки, які довго не сходили з облич. Серьожа з Ваньком завжди намагалися прийти до садочка першими, тому в будь-яку погоду бігли поперед мам. І ось одного разу в дощову погоду вони так забруднилися, що навіть отримали прочуханки. Але ж не пропустили жодної калюжі й були щасливі…
У 1981 році Сергій пішов до першого класу Кам’янської середньої школи № 2. Клас був великий і дружний: 19 хлопців і 21 дівчинка. Навіть після школи багато однокласників залишилися добрими друзями, про Сергія усі згадують з теплом і повагою. «У школі він був такий, як і в дорослому житті, – безвідмовний, – пише однокласниця Наталія Денисенко (в дівоцтві Бондаренко). – Якщо десь треба була допомога, то він був перший…»
У 1989 році, після закінчення 8 класу, Сергій вступив до Козацького СПТУ № 37 (село Козацьке колишнього Звенигородського району), навчався за спеціальністю пасічник. З 1992 року ніс службу у Збройних силах України: спочатку – в Миколаєві, в 150 гвардійському окружному навчальному центрі, механіком-водієм БМП; потім – у Новомосковську Дніпропетровської області. Через півтора року написав рапорт і пішов до миротворчого контингенту на території колишньої Югославії, служив снайпером та командиром відділення в Сараєво. Має медалі ООН «На службі миру» та «За заслуги в миротворчій діяльності».
У 1994 році, під час армійської відпустки, одружився зі своєю колишньою однокласницею Валею Березою, з якою зустрічалися ще з 8 класу. Через рік, коли Сергій уже повернувся з війська, у молодят народилася донечка Інна, а ще через 8 років – молодший син, якого назвали, як і татка – Сергійком.
Після служби в армії Сергій деякий час працював трактористом бригади №1 у КСП «Жовтень», згодом розвозив хліб на хлібзаводі, а з 1998 року пов’язав своє життя із Кам’янським молокозаводом. За більш як двадцять років роботи водієм молоковоза об’їздив усю Черкащину.
Сергій Миколайович всього в житті досягав самостійно. Був справжнім господарем і людиною невичерпної енергії. Встигав усе: і на роботі зміну відпрацювати, і будинок будувати, і господарство тримати в порядку (а воно було чималеньке), і друзям допомогти, коли хтось про щось попросить. Вправно володів усіма видами техніки, ніколи не звертався до СТО, коли щось ламалося, бо вмів усе полагодити сам.
Але найбільшою його любов’ю була земля. До неї ставився як до живої істоти. Любив перебирати в руках грудочку чорнозему, щоб відчути його життєдайну силу. Милувався першими паростками пшениці чи вже дозрілим колоссям. Знав, що земля обов’язково віддячить за всю любов і працю, вкладену в неї. Коли придбав першого трактора – то було справжнє свято. Хотів ще більший трактор і ЗІЛ, і комбайн. Хотів господарювати на своїй землі, бо це було його призначення і справжній сенс життя.
Рідні Сергія Миколайовича розповідають, що він завжди мав багато друзів. Його всі знали і поважали, бо ніколи нікому не відмовляв у допомозі, не хитрував, а потреби інших ставив вище своїх власних. Завжди був спокійним і врівноваженим, коли виникала якась напружена ситуація – усе переводив на жарт і мав здатність заспокоїти нервових і розсмішити навіть тих, кого розсмішити неможливо. Брат Анатолій часто говорив, що незважаючи на те, що Серьожа був молодшим, для Толі він був як старший брат: «Завжди розсудливий, розумний, завжди підкаже і допоможе. Був правильною людиною і робив усе правильно».
Дуже впевнено почувався Сергій за кермом, причому в будь-яку погоду: і коли снігу по капот, і коли дорога – суцільна ковзанка… Нічого не боявся і навчав цього своїх дітей. «Головне що? Головне – не боятися!» – згадують вони часто повторювану ним фразу. «Об’їздили всю Україну з ним і вздовж, і впоперек», – розповідають діти. З 13 років обоє – і Інна і Сергій – уже вправно володіли кермом, і за трактора сідали, коли треба було. Батько навчав їх, як виїхати із замету чи з болота; учив, що треба завжди зупинятися, якщо у когось на трасі трапляються проблеми. «Щоб і вам в разі чого допомогли»,– згадує Сергій батькові слова і додає: «Підвезти людину ніколи не відмовлявся, якщо було місце».
Через 20 років спільного життя Сергій із Валентиною розлучилися, але Сергій Миколайович постійно підтримував свої дітей, для яких назавжди залишиться найкращим у світі батьком. Вони й зараз згадують і спільну гру в футбол, і риболовлю, і катання із сніжної гірки, і поїздки на море …
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, С. Кот став волонтером, своїм «Мерседесом» возив допомогу бійцям на лінію зіткнення. В інтерв’ю для газети «Трудова слава» за 17 жовтня 2014 року Сергій Миколайович розповідав: «…Вперше поїхав на місто Щастя. Сказати, що страшно, то й ні. Доки не бачиш смерті, не свистять кулі, важко усвідомити страхіття війни… Не так давно їздили аж Донецького аеропорту. За 6 км від нього спинялись. Як глянув навкруги, а там поля безкраї з соняшниками. Такі браві, як картузи. Хлопці кажуть, пропадуть, заміновано все.
Стали розвантажуватись впритул до однієї з хат, щоб з автомобіля відразу в двері речі викидать. За кілька хвилин міна прямо на дах лягла, шифер в друзки розлетівся. Трохи страшнувато стало…»
У січні 2015 року за проявлений героїзм та мужність при доставці гуманітарної допомоги в зону АТО бійцям української армії та населенню міста Щастя Сергій Кот разом з іншими волонтерами був нагороджений відзнакою «За службу державі», а також почесною грамотою «за визначну роль в організації матеріальної і моральної підтримки учасникам АТО, особисту мужність та активну громадську позицію».
У 2016 році Сергій Миколайович пов’язав свою долю із Світланою Анатоліївною, через два роки вони побралися. У цьому шлюбі народився синочок Сашко, якого батько обожнював, як і старших дітей. Мріяв так само навчити його усього, що вмів сам, навчити любити землю. Знову було багато роботи, багато планів, але все перекреслив чорний лютий 2022 року…
В перший же день повномасштабної війни Сергій Кот вирішив іти до війська добровольцем. «Пам’ятаю, як прийшов і сказав, щоб зібрала йому все лише необхідне, – розповідає дружина Світлана. – Просила його не робити цього, тому що й так багато вже зробив та робить корисного. Але його рішення не змінилося, тільки казав, що так має бути, що не може стояти осторонь, мусить бути там, де зможе захистити своїх рідних. Поцілував нас із сином, попросив не виходити за ним і подався до військкомату, де відправляли хлопців на війну…»
Сергій Миколайович не міг вчинити по-іншому, тим більше, що його старша донька, яка ще з 2019 року була на лінії зіткнення, на початок повномасштабної війни служила в 72 бригаді, що базувалася у Білій Церкві. Він розумів, що тільки поруч зі своєю дитиною зможе допомогти їй, захистити, підтримати…
Сергій Кот був направлений до 72-ої окремої механізованої бригади. Із витягу з наказу командира військової частини: «молодший сержант по мобілізації Кот Сергій Миколайович, який прибув 25 лютого 2022 року з Кам’янського РТЦК та СП Черкаської області, призначено на посаду водія 2 самохідної артилерійської батареї 1 самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи». Військовослужбовець був зарахований на котлове забезпечення, брав участь в обороні Києва.
19 квітня 2022 р. Сергій Кот був переведений до 5-ї окремої штурмової Київської бригади (5 ОШБр) на посаду машиніста екскаватора інженерно-позиційного відділення інженерно-саперного взводу штурмового батальйону. Зі спогадів доньки: «…Ми вже були в одному батальйоні знову, довольні були. І вже потім було розприділення: мене в міномьотку відправляють, а його – в сапери. Ми училися в Києві, а потім, уже в липні, нас відправили в Донецьку область, і там уже безпосередньо почали воювать. Вони по своїй специфіці, а ми – по своїй…
Всі там папу знали, любили, поважали. Люба машина зламається, нема водія – ми з папкою… два Кота. Це у нас був позивний: ДВА КОТА. Наш міномет прикривав їх: коли виходили сапери, коли виходила розвідка, коли піхота наша штурмувала, ми прикривали позиції. Інколи нас прикривали… Завжди, коли поруч прилітало, папа кидав мене на землю і собою закривав, а я навпаки – папу закривала. Він сердився і казав, що це він мене має захищати…»
Сергій Миколайович дуже часто виконував роботу, яка не входила до його обов’язків, але за яку не хотіли братися інші. Наприклад, будувати бліндажі: у спеку, на відкритому сонці. Умів організувати роботу, згуртувати усіх навколо себе… Віддавав молодим хлопцям, з якими воював, усе, що міг: тому – аптечку, тому – наколінники. Ділився останньою цукеркою…
«Він багатьом помагав, брався за «грязну» роботу, яку не хотів майже ніхто робить, – вивозить «двохсотих». Він своєю Таврією і МАЗом (разом зі ще кількома, яких уже теж немає) дуже багатьох хлопців поповертали додому… А скільки вони трьохсотих спасли!..», – розповідає донька.
Сергій Миколайович завжди залишався справжньою людиною: і в мирному житті, і на війні. Намагався допомогти, захистити, підтримати. А ще дуже переживав за поля, які так потребували його рук. Коли тільки випадала можливість, приїжджав додому хоч на кілька днів: сіяв, удобрював, збирав урожай. Останній раз, коли був дома, часто запитував дружину:
– Ти чуєш, як пахне?
– Чим? – питала вона.
– Земля пахне…
«Він – справжній чоловік, – каже Світлана. – Ми жили душа в душу, він мені показав, яким насправді має бути батько і яким має бути чоловік…»
18 березня 2024 року поблизу Часового Яру Донецької області Сергій Миколайович Кот загинув. Побратими розповідають, що його група вже поверталася після виконання завдання. «Але вже як вертались, підірвалися… – розповідає донька. – Толік був без сознанія, у папки поранена нога і рука, але він сам себе перев’язав і потихеньку йшов, його Кірюха ще вів. Приїхала «Беха» (бойова машина піхоти), їх загрузили. І тут прилетів FPV-дрон, саме там, де батько сидів… Всі живі, всі трьохсоті, один папа «двісті»…
Ніхто не вірив, що папа помер… Всі готовились речі зібрати, всі сміялися: «Щас Котика на госпіталь. Слава Богу, хай уже іде, скільки можна воювать. У нього діти вдома, поля…» І тут таке…»
Поховали полеглого захисника Сергія Миколайовича Кота 21 березня 2024 року у Кам’янці, на алеї Героїв. А 1 жовтня, у День Захисників України, на його будинку було встановлено меморіальну дошку. Сергій Кот відзначений нагрудним знаком «Ветеран війни».
…Його завжди пам’ятатимуть: діти, дружина, родичі, друзі, побратими. Усім завжди не вистачатиме його доброго слова і його підтримки. А наймолодший Сашко за рік без батька дуже подорослішав і в усьому намагається замінити татка…
Завершити розповідь про Сергія Миколайовича Кота хочу спогадами його побратимів, які для нього були як рідні діти.
Ярик (72 ОМБр): «…Ми познайомилися з Сергієм в перші дні війни і одразу потоваришували, наскільки це була відкрита і справжня людина!!! Було таке відчуття, що ми знаємо один одного все життя. Це була людина з великої літери!!! І дуже важко писати про це у минулому…
Було стільки планів, стільки сподівань. Завжди був на позитиві і ніколи не опускав руки, старався завжди підтримати. І хоча ми були в підрозділі разом всього півтора місяці, здавалося, що ми товаришували все життя. Це був великий патріот і син України!!! Вічна слава Герою!!!»
Ксюха Скрипник, бойовий медик 7 роти штурмового батальйону: «…Познайомилися ми ще на початку створення бригади в Києві. Часто бачилися, спілкувалися… А потім… потім був Донбас… Так склалося, що ми воювали в різних підрозділах, але зв’язок не втрачали ніколи.
Згадую наші розмови і мою радість, коли ми випадково зустрічалися на базарі в Торецьку. Кожна така зустріч була для мене жаданою, адже «дядь Сірьога» (так я його називала) завжди міг мене обійняти по-батьківськи, підтримати, дати цінну пораду…»
Артем, (5 ОШБр): «Сьогодні хочу написати про свого Побратима, Друга, Брата, Сергія Кота… 18.03.24 року при виконанні бойового завдання від отриманих поранень його велике і щире серце перестало битись.
Я з ним познайомився у квітні 2022 року, коли прибув у частину після навчального центру. Так почався наш шлях у складі одного підрозділу, який згодом перетворився в одну сім’ю.
Кот для мене та й для всіх нас був Братом, який завжди був веселий і розумів гумор, незважаючи на нашу різницю у віці. Він завжди посміхався. Кот – це та людина, до якої завжди можна було звернутись за мудрим словом і до цього слова завжди прислуховувались.Сергій – це та людина, на яку завжди можна було покластись в любій ситуації і ніколи не почути слова «я не можу» або «не хочу». Коли Кот поряд – завжди спокій і не переживаєш за тил. Ще неймовірно Сергій запам’ятався як водій з рівнем 100000000 LVL, і цей досвід неможливо переоцінити. Досвід, який рятує життя».
Костя, командир інженерно-саперного взводу: «КОТ запам’ятався як принциповий чоловік, який незважаючи ні на що йшов вперед… При постановці завдання та питанні, хто зможе виконати, завжди першим відповідав КОТ. По радіоперехватах ворога неодноразово звучало, що по передньому краю їздить білий МАЗ самоскид і ставилось завдання його знищити. За кермом МАЗа був Сергій КОТ, цим самосвалом при першій можливості відвозились матеріали для облаштування позицій на першій лінії. Розуміючи, що це небезпечно, Сергій все одно сідав за кермо і їхав в «гарячу точку», розуміючи, що матеріали та обладнання можуть зберегти чиєсь життя. Майстер на всі руки, комунікабельний, досвідчений. Сергій КОТ – це приклад мужності, відваги та ВОЇНА».
Кірюха (5 ОШБр): «Сергій з позивним Кот був для нас особливою людиною, ніколи ні на кого не підвищував голос і ніколи ні з ким не конфліктував, але був завжди справедливим! Пам’ятаю, як я з ним виходив на позиції, він працював на рівні зі мною і ніколи не відставав, незважаючи на свій вік та хвороби, які в нього були. Завжди про всіх піклувався, ніколи не виходив на позиції без якоїсь цукерки або без чогось солоденького (там, на передньому краї, цукерка в холодну погоду завжди була як грілочка маленька), завжди усім допомагав!
Пам’ятаю, як він в Донецькій області допомагав старенькій сусідці заволочити огород, він дуже любив землю, поводився з нею, як з живою людиною. Завжди розказував про свої землі, які Він обробляє, дуже сильно хвилювався, коли не встигав обробити їх.
Завжди жартував, підтримував бойовий дух побратимів. Сергій був людиною з великої букви!!! З Котом завжди весело було, в нього завжди були кумедні історії з життя, які він розповідав.
Ми жили, працювали і боронили нашу країну від окупанта пліч-о-пліч з 2022 року. І для мене це нестерпний біль і втрата. Але вищі сили вирішили так і забрали його. Сергій Кот – це людина, яка мала жити!!! Але він віддав життя за наш спокій і тихий сон. За УКРАЇНУ!!! Вічна пам’ять Котику нашому!!! Герою!!!»

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
співробітник історичного музею КДІКЗ