Кам’янський заповідник

29 січня Україна вшановує пам’ять Героїв Крут, які стали для нашої країни символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність. У тому бою 1918 року брали участь хлопці з різних куточків України. Було там і двоє наших земляків-Черкащан – Іван Шарий та Валентин Отамановський. Їм пощастило вижити під Крутами, і до останнього подиху обоє служили Україні. Сьогодні мова піде про Івана Шарого.
Іван Ількович Шарий походив із старовинного козацького роду: його мати Теодора Котляревська була далекою родичкою Івана Котляревського. Народився 9 березня 1894 року на Полтавщині, у селі Вереміївці Золотоніського повіту (нині – Чорнобаївський район на Черкащині). У 1912 році із золотою медаллю закінчив гімназію в Золотоноші, потім вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Через воєнні події Першої світової війни університет евакуювали аж до Саратова, тому закінчувати навчання хлопцеві довелося далеко від Батьківщини .
Під час навчання Іван брав активну участь в українському студентському революційному русі, був учасником «Студентської громади», що відстоювала ідеї самостійної України, ніколи не приховував нелюбові до московської влади, за що був постійно переслідуваний царською поліцією.
У 1917 році, коли у Києві вибухнула національна революція, юнак повернувся до столиці і включився в боротьбу за українську державність. Був учасником Першого Всеукраїнського військового з’їзду, скликаного Миколою Міхновським.
Коли над столицею Української Народної Республіки нависла загроза, Шарий став одним із організаторів Студентського куреня, разом з яким і виїхав під Крути.
Учасник бою під Крутами, а згодом професор Ігор Лоський, перебуваючи в еміграції у Відні та у Празі, згадував, що коли Курінь вирушав на фронт, найвеселіше було у тому кутку вагона-теплушки, де їхав Шарий: він грав на сопілці, співав разом із друзями, розповідав анекдоти – робив усе, щоб підтримати моральний дух молодих бійців.
Збереглися рядки вірша, написаного Іваном у той час:
Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь.
Брати мої б’ються за волю
І в військо до себе зовуть…
У горнилі тієї битви хлопець уцілів: він був одним із семи юнаків, які дивом врятувалися в бою під Крутами. Поранений, розбитий, але з однією думкою й одним бажанням про подальшу боротьбу, що завершиться перемогою, або загибеллю.
За два місяці після того бою, у квітні 1918-го, в часописі «Народна справа» вийшла стаття «Січовик Іван Шарий про Крути». Ця публікація стала одним із перших письмових свідчень про геройство, проявлене юними українцями у битві проти вдесятеро чисельнішого ворога.
Пізніше Іван Шарий був делегований партією соціалістів-революціонерів (есерів) до Трудового Конгресу України – вищого тимчасового законодавчого органу УНР часів Директорії. Разом із полковником Вербицьким керував відступом за кордон поїзда з важливими державними актами уряду УНР, однак потім повернувся в Україну, щоб продовжити боротьбу з московськими окупантами. Пішов у підпілля.
У 1920–1923 роках Іван Ількович Шарий брав участь у Холодноярському повстанні. Під псевдонімом Іван Чорний воював за незалежність України як ватажок одного із повстанських загонів. Очевидно, псевдо на деякий час уберегло його від репресій: після виходу з підпілля Шарий зумів легалізуватися, причому під власним прізвищем. В часи українізації Іван Ількович учителював спочатку в рідній Вереміївці, а потім – у Києві. Викладав українську мову й літературу у столичних вишах. Написав кандидатську роботу «Лексикон Памви Беринди», на підставі якої став доцентом. Впродовж кількох років працював завідувачем столичного Дому Вчених. Друкувався у багатьох українських часописах і газетах, писав легко й цікаво.
За спогадами сучасників, Шарий був загальним улюбленцем, людиною колоритною, активною, гідною, безмежно відданою українській справі. Та недовго вдалося йому прожити. Час розправи настав у 1929 році: 10 жовтня вченого заарештували, під час арешту чекісти забрали усі його друковані й рукописні праці та статті.
Шарого звинуватили в організації повстання для спротиву колективізації на селі та за «участь» у вигаданій радянськими спецслужбами антирадянській організації – Спілці Визволення України. На допитах йому пригадали все, що він говорив хорошого про незалежну УНР і нехорошого – про радянську владу. Судили разом із кількома односельцями… Хлопців із козацького села розкидали по концтаборах далекої півночі й Сибіру. Навіть стареньких батьків Івана Шарого, Ілька та Теодору, відправили на Соловки.
Хоча слідчий і не «докопався» до участі Івана Шарого в бою під Крутами та багато до чого з повстанського минулого, вченого засудили до розстрілу. Через три місяці, 25 лютого 1930 року Іван Шарий був розстріляний як «ворог народу, буржуазний націоналіст». Його героїчне й жертовне життя обірвалося на 36 році мученицькою смертю.
Донька Івана Шарого Людмила Мойсеєва пізніше писала: «Відтоді найкращим словом для усіх нас стало слово «націоналізм», хоч і не знали ми, малі, докладного його змісту…»
Колись, у далекому 1918-му у своїй публікації «Січовики під Крутами» тоді ще 23-річний Іван Шарий писав: «Щастя, що ніколи не переводилися на Вкраїні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали Прапор Визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за свою матір-Україну…»

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного музею
Кам’янського ДІКЗ