Кам’янський заповідник

У кожного з нас є на небі той, хто назавжди в серці та заради кого ми віддали б усе, щоб ще хоч раз почути рідний голос і міцно обійняти… Ті, кого ми так любили, не зникають. Вони – поруч, у кожному нашому дні, у теплих спогадах, в дитячій усмішці, у таких поодиноких, але щасливих снах та в клекотанні лелеки, який ніби випадково прилетів на рідне подвір’я в особливий для нас день…
Він був цілим всесвітом для всіх своїх рідних і друзів. Іван Коваленко – найкращий син, брат, чоловік, тато, зять, дядько, учень, друг, кум і побратим. Його життя обірвалося у 38 років. КоваленкоІ.І. – старший солдат, старший стрілець-оператор 1 штурмового відділення 1 штурмового взводу 5 штурмової роти 1 ОШП Да Вінчі – загинув 8 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новопокровка Запорізької області.
Народився Іван Коваленко 24 червня 1986 року в селі Телепине (нині Черкаського району Черкаської області) в сім’ї Наталії Миколаївни та Івана Івановича Коваленків. Був третьою дитиною в родині. Мав двох старших сестер – Світлану та Ольгу. Дівчатка дуже раділи появі братика, любили його і опікали з дитинства. Односельчани говорять про сім’ю Коваленків із надзвичайною теплотою. Працьовиті батьки з дитинства привчали дітей до роботи. Всі діти мали свої обов’язки по господарству, і маленький Ваня ніколи не відставав від старших дівчат. Мама пригадує, що коли вся сім’я виїжджала сапати буряки на поле, то «Ваня , якому було лише три роки, вже підносив нам воду в термосі…»
З дитинства Ваня ріс слухняним, добрим хлопчиком і завжди старався допомагати всім. Але, як і інші сільські діти, він встигав і виконати свої обов’язки по господарству, і на риболовлю, і на велосипеді з хлопцями.
В перший клас хлопчик пішов в рідному селі. Вчителька початкового навчання В. І. Пухир з великою ніжністю згадує про свого учня: «Ваня – це була дуже добра дитина, чуйна, трудолюбива. Ріс допитливим хлопчиком,з бажанням все знати. Активний: якщо в класі щось зробить – Ваня перший. Він завжди хотів допомогти і ніколи не відмовляв у цьому нікому. Ваня такий був з дрібненьких хлопчик, але з великою силою волі до усього. Праці ніколи не боявся з самого дитинства…»
У старших класах шкільне життя для І.Коваленка було цікавим. Він брав участь у всіх заходах, спортивних змаганнях. Класний керівник М.Т.Куцоконь з неймовірною теплотою говорить про цей період життя свого учня: «Клас був дуже дружний. Вони підтримували один одного і стояли один за одного горою… Могли і побігти на допомогу всі разом, і влаштувати якесь неймовірне свято… Пригадую, як в старших класах, готуючись до свята Нового року в школі, наші дівчата придумали влаштувати показ мод. Але моделями вирішили зробити хлопців, переодягнувши їх в дівчат. Коли ця ідея була озвучена, Ванічка перший сказав: «Ну що, дівчата, давайте, фарбуйте! Я згоден!» Після нього майже всі хлопці погодились і стали фотомоделями. І все було так весело! Вони, як то кажуть, зробили Новий рік. Всім дуже сподобалось…»
Після закінчення школи у 2004 році І.Коваленко отримує професію електорогазозварника у центрі навчання робітників при Східноєвропейському університеті економіки та менеджменту у Черкасах. Під час навчання Іван Коваленко проходив практику на автомобільному заводі “БОГДАН”, де показав себе вправним майстром. Після закінчення навчання він повернувся на цей завод. Працював у різних цехах підприємства з лютого 2005 по червень 2012 року. Згодом переходить на іншу роботу зварником великогабаритних котлів для підприємств. З 2014 року Іван Коваленко відкриває власну справу і займається косметичним і капітальним ремонтом автобусів «Богдан», «Еталон» та ін. За словами друзів і колег, І.Коваленко був відмінним спеціалістом, майстром на всі руки. Він міг виконати будь яке завдання, іноді навіть те, яке, здавалося, неможливо зробити.
Свою долю хлопець зустрів у ніч на Івана Купала у Леськах – рідному селі свого друга і колеги Олександра Денисенка. Вечір 7 липня 2012 року став щасливим для Вані і його обраниці Олени. Дівчина була надто юною, тільки-но закінчила 9 клас. Нібито звичайне знайомство: вона стояла з подружками на березі Дніпра, йшли хлопці, один з яких був їм знайомим, а інший… І потім тихе «привіт», але тільки їй серед всіх дівчат він поцілував руку… Це було кохання з першого погляду. Всі друзі згадують, що до того моменту ніколи не бачили Ваню таким щасливим. А потім він чекав її два роки…
З 2014 року молода пара живе разом у Черкасах: Олена навчається, а Ваня працює. 5 серпня 2015 року вони одружуються. Неймовірним щастям для родини Коваленків стало народження донечки 30 травня 2016 року. Олена згадує: «… Я була після кесаревого… В перші хвилини малу поклали йому на груди… Саме Ваня запропонував назвати донечку Анічкою…. І коли йому треба було відлучитись терміново по роботі, то мама моя приїжджала на підміну. Але він з роботи відразу поспішав до нас в лікарню. Всі шість днів він був постійно коло мене…»
З народженням донечки сім’я Коваленків ще деякий час живе в Черкасах. Але згодом вирішують переїхати до Олениних батьків у Леськи і збирати кошти на своє житло. Вони так мріяли про це. Влітку 2020 року молода сім’я придбала будинок у селі Леськи. Мрії здійснилися: у них власний будинок! Щастю не було меж! Олена відразу почала створювати домашній затишок у будинку та на подвір’ї. А Ваня, як справжній господар, виконував чоловічу роботу: все переробляв, доробляв своїми руками. Цей хист передався йому від батька. Адже з самого малечку хлопець постійно допомагав татові і по господарству, і при будівництві нової хати. Іван Іванович був взірцем для сина. А Ваня був турботливим і вдячним сином, адже коли в родину прийшла біда і батько сильно захворів, саме він намагався і робив все для того, щоб його врятувати. Але, на жаль, дива не сталося. Після смерті тата І.Коваленко став справжньою опорою для мами Наталії Миколаївни і всієї родини. Він завжди допомагав, старався все зробити і не тільки в себе в господі, а ще й в сусідських. Односельчани говорять, що покосити траву, нагострити сапу, десь щось підварити чи відремонтувати – це все робилося Ванею так, ніби це просто життя, буденність, а не якийсь там обов’язок чи послуга.
Всі друзі, куми зазначають, що з Ванею було дуже легко. Він завжди був справжнім чоловіком, відповідальною людиною, яка виручить і прийде на допомогу завжди, який ніколи не відмовить, який помирить і розсмішить, а ще – душа компанії, з тонким, іронічним почуттям гумору.
Своїх дівчаток він обожнював. Від першої зустрічі зі своєю майбутньою дружиною, з появою доньки і до останнього свого подиху Ваня робив все для того, щоб щастя світилося постійно в їхніх очах. Протягом всього життя він ніколи не приїжджав додому без букету квітів для Олени. Це могли бути звичайні польові квіти, півонії чи інші, але завжди букетик. З легкої руки чоловіка, з його допомогою Олена має улюблену власну справу. І Ваня був неймовірно радий, що дружина віднайшла себе. І.Коваленко дуже багато працював, часто бував у відрядженнях, але коли приїжджав, то це було справжнє свято для всіх. Анічка не відходила від тата, і який би він втомлений не був, чи в нього могла бути вдома якась термінова робота, але для доні завжди був час.
В їхній дім завжди з’їжджалися на гостини рідні, близькі, друзі та куми. Тут багато спілкувалися, будували плани, говорили про мрії…
2022 рік зруйнував всі мрії і бажання не однієї української родини. З початком повномасштабної війни Іван Коваленко допомагає військовим: ремонтує машини на фронт, виконує потрібні зварювальні роботи і т. ін. 22 квітня 2024 року він сам став військовослужбовцем і проходив базову підготовку в навчальному центрі “Десна”. Потім Івана Коваленка разом з земляком з Черкащини Володею (Живчик) відібрали на службу в 1-ий окремий штурмовий батальйон Да Вінчі. Згідно з документами військової частини І.І.Коваленко з 10 червня по 7 липня 2024 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, перебуваючи в Запорізькій області.
Іван Коваленко мав позивний Маріо. Це ім’я персонажа однієї з найулюбленіших та найвпізнаваніших ігор серед геймерів усього світу – «Супер Маріо». Маленький чоловічок у робочій формі приваблював силою волі та твердістю характеру, був вправним і не втомлювався виконувати завдання знову і знову. Ніколи не опускав рук і мав завжди перемагати… Такі риси характеру були стовідсотково притаманніі Іванові Коваленку, який обрав собі позивним ім’я героя цієї відомої комп’ютерної гри.
Побратим Живчик говорить про Ваню, як про кращого друга, з яким в години перепочинку говорили про сім’ю та мрії. Була в цих розмовах і справжня чоловіча обіцянка, яку дають один одному на війні лише побратими-земляки…
А ще хлопці часом жартома сперечалися, до кого першого приїдуть під час відпустки в гості. І Ваня переміг: вирішили, що перше приїдуть до нього, зустрінуться у нього вдома, він познайомить його з сім’єю і друзями, а ще буде рибалка, якої Володя в житті ще не бачив… Зустріч побратимів відбулася, і в гості побратим приїхав але, на жаль, не за таких обставин, про які мріялось…
Перед виходом на одне з завдань Ваня зателефонував мамі і дружині. Сказав, що не зв’язуватиметься з ними днів 7 чи 10. За спогадами Олени, після цієї розмови була ще смс, останні слова, написані Ванею, які залишилися в душі і серці назавжди: «Ви мої безцінні! Держіться, кріпіться, все буде добре!” І далі – тиша… Ваня перестав відповідати на дзвінки, і Олена забила тривогу, почала шукати чоловіка. А потім був дзвінок командира і його слова, найстрашніші слова у світі: «Ваш чоловік загинув, але поки тіло ми забрати не можемо, йдуть бойові дії».
І для Олени світ зник, все раптом перестало існувати, а в душі засіла якась мільйонна часточка надії, що це неправда. Вона говорить, що почала з якоюсь одержимістю моніторити всі сайти, шукати, а раптом… Але всі надії зруйнував дзвінок побратима Володі в ніч з 3 на 4 серпня 2024 року і його запитання про те, яка у Вані група крові, а далі – прохання надіслати фотографію обручки… А потім ще дзвінок і слова: «…його знайшли…» Олена раптом пригадала, що Ваня не носив постійно обручку. Це було пов’язано з особливістю його роботи. Він одягнув її в той день, коли Олена з донькою приїхала до нього у Смілу на збірний пункт… Далі, як калейдоскоп, пішли події: розмови зі слідчим, як сказати доньці і мамі, процедура упізнання… Звістка про загибель І.Коваленка неймовірним болем розривала серця всіх, хто його знав.
Поховали Івана Коваленка 10 серпня 2024 року у селі Леськи Черкаського району Черкаської області. Віддати шану захиснику прийшли всі жителі громади, рідні, близькі, друзі і побратими… Іван Коваленко доєднався до небесного війська… Він серед найкращих, серед тих, хто пройшов свій шлях з яскравим світлом у серці.
Минає річниця, яка нестерпно болить усім, хто до цього часу не може змиритися з думкою, що найкращої і найріднішої людини вже немає поруч. Адже у кожного є той світлий спомин, можливо, один, можливо, безліч, які так гріють душу. Хтось згадуватиме з теплим щемом моменти його дитинства та юності, хтось – щасливі шкільні роки, хтось – роки, які провели разом у гуртожитку і те, як збирали останні продукти зі всіх кімнат і готували щось разом для всіх, бо до зарплати далеко. Хтось – як разом рибалили, хтось – той кумедний випадок, влаштований Ванею, після якого стало зрозуміло, що зварювальні роботи – це не його. Хтось – про те, як хотів допомогти другові і, послизнувшись на порозі гуртожитку, перебив усі бутлі, які Вані потрібно було відвезти в село. Хтось розповідатиме своєму синові про його хресного як про надійну і добру людину, яка не забула передати відремонтовану іграшку і безліч смаколиків в той останній приїзд. Хтось раптом усвідомить, що за скільки років дружби вперше не привітав Ваню з днем народження і чомусь у цей день якась неймовірна сила приводить тебе до місця останнього спочинку твого дорогого кума… Для рідних ці спомини на кожному кроці: в думках, речах, діях, у поруху голівки донечки і у її погляді. А ще – в таких цінних словах і побажаннях, які коханий чоловік і люблячий татко не забув написати своїм дорогим дівчаткам на звичайних аркушах з учнівського зошита і сховати їх серед речей, які він надіслав додому з військового навчання. Один лист для Анічки з привітанням із днем народження, інший – лист для Олени. Слова «живи й кохай…», написані його почерком, тепер назавжди з нею…
Дякуємо за захист і схиляємо голови перед світлою пам’яттю мужнього сина України – Івана Івановича Коваленка, уродженця с. Телепине, жителя с. Леськи Черкаського району Черкаської області, старшого солдата 1 ОШП Да Вінчі.

Лариса Висоцька
старший науковий співробітник
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника