У мирному житті українців, до 2014 року, найбільше синьо-жовтих прапорів зазвичай майоріло в дні святкувань Незалежності України. Люди тримали їх на плечах або в руках, синьо-жовті стяги уквітчували різноманітні будівлі. Вони яскравіли з екранів телебачення, на концертах, урочистостях тощо. Сьогодні, під час повномасштабної російсько-української війни рідний прапор, який символізує нашу волю і нескореність, напевно, є в домівці кожного українця. Та, на жаль, найбільше синьо-жовтих стягів розвівається на цвинтарях, де спочивають загиблі Герої, які віддали своє найдорожче життя за Україну.
В різних українських містах, обласних центрах, столиці створено алеї Слави, тож кладовища буквально потопають у прапорах. Навіть цвинтарі невеликих селищ уквітчують синьо-жовті полотнища. Так у селі Юрчиха Кам’янської громади на сільському кладовищі є кілька синьо-жовтих прапорів, встановлених на могилах загиблих воїнів. Один із них майорить над горбиком, де знайшов вічний спокій уродженець села, воїн-захисник Салабай Микола Юрійович.
Він народився 15 травня 1969 року в дружній трудолюбивій родині. Тато Юрій Максимович і мама Віра Іванівна працювали в Кам’янському цукровому заводі. Але найбільше часу з хлопчиком проводила старша сестра Люда. Саме вона стала нянькою для молодшого братика, який не ходив до дитячого садочка, а весь час проводив зі своєю «вихователькою». Людмила Юріївна згадує, що братик у дитинстві був спокійним, урівноваженим і добрим. У сім’ї малюка дуже любили та оберігали від усіх негараздів. А він ріс надзвичайно турботливим хлопчиком.
За спогадами однокласниці Тетяни Вирвихвіст: «У Колі був особливий зв’язок із сім’єю, з рідним домом. Велику родинну любов він проніс через усе своє життя. Навіть із фронту дзвонив однокласникам і просив покосити двір батьківської хати, яка стояла самотньою після смерті його батьків. Він так мріяв в зрілому віці пожити в рідному селі, в батьківському домі, що, перебуваючи у відпустці, навіть закупляв матеріали для ремонту».
З 1976 по 1984 роки Микола Салабай навчався в Юрчиській школі. Як згадують однокласники та вчителі, хлопець не мав великих здібностей до навчання, але був гарним другом. Любив з хлопцями поганяти м’яча на стадіоні. Дівчатка називали його красунчиком. Крім цього, завжди мав охайний вигляд: надзвичайно бережно ставився до одягу, велосипеда, до парти, за якою сидів, до шкільного приладдя. Він не катався з гірки взимку на портфелику, як це робили інші діти, намагався завжди обійти калюжі, не бруднитися. Мабуть, в цьому також було видно, як він цінує свою маму, як хоче її порадувати, хоча б дрібничками.
Односельчани згадують свого товариша, як життєрадісного хлопця з незмінним почуттям гумору. Коли в подальшому однокласники збирались на зустрічі, то завжди пригадували багато веселих історій з участю Миколи Салабая.
З 1985 по 1987 рр. він навчався в Козацькому професійно-технічному училищі № 37 (Звенигородський р-н Черкаської обл.) за спеціальністю «тракторист», адже ця професія актуальна й потрібна в сільському господарстві, важлива в рідному селі.
У 1987-1989 рр. проходив строкову службу в армії далеко від дому, у нагінську московської області, в будівельному батальйоні. Радянська політика передбачала уніфікацію життя у всіх республіках, у тому числі і в сфері військової служби. Українці, як і представники інших національностей, мали служити у війську, незалежно від місця народження. Але після демобілізації, як правило, намагалися повернутися додому.
Тож після проходження служби Микола Юрійович вернувся в рідне село і певний час працював, як і його батьки, в Кам’янському цукровому заводі. Згодом переїхав до сестри, яка на той час вийшла заміж і проживала з родиною в селі Геронимівка. Влаштувався на роботу в передмісті Черкас, спочатку працював охоронником, потім була робота у водоканалі, а пізніше – в біолабораторії тепличного комплексу, де чоловік трудився до лютого 2023 року, коли отримав повістку.
Повістку Микола Салабай одержав у рідному селі, адже приписаний був у батьківській хаті. Пройшов комісію в Кам’янці, а потім близько двох місяців проходив військову підготовку («учєбку») біля Золотоноші на Черкащині. Згодом у складі 404-ого окремого стрілецького батальйону його направили в Донецьку область, де захищав Слов’янськ. Разом із побратимами воював на «0» між Соледаром і Бахмутом. У січні 2024 року в складі свого батальйону, який пізніше приєднають до 118-ої (Черкаської) бригади тероборони, був переміщений на Харківський напрямок – Куп’янськ. Воював з побратимами між Петропавлівкою і Синьківкою.
Позивний Микола Салабай взяв собі ще з армійських часів, коли проходив строкову службу, – «Швед». Дружина Наталія розповідає, що постійно була з чоловіком на зв’язку. До того ж, часто їздила до нього в бригаду, де б він не знаходився, добре знала побратимів. Вона стала найвідданішою однодумницею і помічницею для свого чоловіка. А Микола, хоча й перебував далеко від дому, проте був справжньою і надійною опорою та підтримкою для Наталії.
Микола Юрійович служив командиром відділення. Його дуже цінувало командування батальйону, для якого сержант Салабай був правою рукою. Побратими згадують про нього, як про людину неймовірно світлу, добру, врівноважену. До службових обов’язків ставився з величезною відповідальністю, щиро опікав «своїх хлопців». Завжди намагався вивести їх з-під обстрілів, прикрити побратимів. Кілька разів отримував контузії, тож мав проблеми зі здоров’ям. Влітку 2024 року в нього загострилися болі в нирках і спині. Але, перемагаючи біль, виходив на позиції та виконував всі завдання, покладені на нього. Розповідав дружині, як 1 липня біля села Синьківка вдалося взяти в полон ворогів, які зайшли на українські позиції. Та вже 2 липня разом із побратимами був нещадно обстріляний ворожими дронами. У той день наш земляк отримав багаточисленні осколкові поранення і помер від втрати крові.
Сержант Микола Салабай нагороджений медаллю учасника бойових дій та відзнакою за високі особисті досягнення з нагоди Дня піхоти (2023 р.). Дружина Наталія замовила два прапори бригади чоловіка з портретом Миколи Салабая та позивним «Швед», один з яких передала Юрчиській школі. Він зберігається у класі, в якому навчався Микола Юрійович. А другий прапор залишила на пам’ять собі, прикріпивши до нього чоловікову медаль УБД.
«Він дуже любив наші зустрічі, – ділиться спогадами Тетяна Вирвихвіст: Приблизно за місяць до своєї загибелі подзвонив мені з передової і ошелешив питанням: «У нас в цьому році має бути зустріч однокласників. Ти ж збереш усіх?» На що я відповіла: «Колю, яка зустріч, ось закінчиться війна, ви всі повернетесь додому і зберемось, заразом і Перемогу відсвяткуємо». А він: «Та ні, збиратись все одно треба, незважаючи ні на що. А я вам звідси подзвоню…».
Через місяць ми зібралися… Але зустріч була сумною… Зібрав нас Коля не в школі, а на цвинтарі… І це наше жахливе сьогодення…
Він Герой. Ми віримо, що тепер він наш Ангел-охоронець, сумуємо…».
Таміла Чупак –
заступниця директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи
