Події Другої Світової війни на довгі десятиліття закарбували у пам’яті людей різноманітні жахіття та трагічні спомини. Масштаб воєнних баталій та суміжні до них процеси – репресії, депортації, терор, руйнації – були настільки великі, що навіть в наш час відкриваються різні факти, які, незважаючи на численні дослідження науковців та краєзнавців, були невідомі раніше. На фоні подій сучасної російсько-української війни, котра в очах нинішнього покоління поступово затіняє далекі воєнні баталії минулого, стає зрозуміло, чому так відбувалось. Адже кожен підрозділ, частина, керівний склад, солдат, тилова структура мають свої історії, які всі через велику чисельність формують об’ємний масив матеріалів, розкриваючи інформацію про той чи інший напрямок процесу. Тому, щоб детально та об’єктивно висвітлити ці події, історикам і краєзнавцям знадобляться ще довгі роки.
Повертаючись до подій Другої Світової війни, зазначимо, що засуджений світовою спільнотою нацистський режим та його злочини чомусь часто не співставляють з не менш кривавим сталінським тоталітаризмом. Останній проіснував десятки років, постійно супроводжуючись масовими репресіями, в результаті яких загинули мільйони жертв. Також була і маса скалічених людських доль, адже люди постійно жили в страху й невизначеності. Однією з них була і мешканка м. Кам’янка Надія Яківна Саранча. Саме про її історію життя буде вестись мова у даному дослідженні.
Надія Саранча народилась у 1927 р. Вона стала 3-ою дитиною у великій родині Якова та Фекли Несененків (5 доньок і 2 синів). Батько – Яків Іванович – був умільцем на всі руки. Він майстрував, кравцював, шив і латав чоботи, маючи постійний та в цілому непоганий заробіток. Мати Фекла (родом із сусіднього села Ребедайлівки) займалась різними с/г роботами, а вже потім всіляко допомагала своєму чоловікові.
Яків Несененко був учасником Першої Світової війни. Під час військових подій він потрапив у полон до угорців, де провів кілька років. Після звільнення та повернення додому він приніс сюди невідоме протестантське вірування (баптизм), котре невдовзі тут було всіляко поширене. За це Я.Несененко переслідувався місцевим комуністичним режимом, однак через свої різноманітні зв’язки та хитрощі чоловік уникнув ув’язнення.
Діти і дружина мали велику, навіть можна сказати фанатичну повагу до свого батька та чоловіка, який всеціло забезпечував. Через свою майстровитість Якова Івановича всі дуже цінували, що дало можливість, навіть попри релігійне вірування, уникнути репресій з боку більшовиків.
Зважаючи на релігійне вірування батьків, Надія виростала в умовах страху перед Богом за гріхи та непослух. Взагалі вона за характером була покладистою і доброю, що в поєднанні з баптистською вірою робило її ще більш вразливою й боязкою. З плином часу, через тиск комуністів, відкриту прихильність до релігії їй доведеться відкинути, але в душі закладене в дитинстві віровчення вона залишить назавжди.
З початком німецько-радянської війни 1941 р. і подальшою окупацією німцями Кам’янки на родину Несененків чекали непрості випробування. Нацисти неприховано зверхньо ставились до слов’янського населення, яке вони хотіли використовувати як обслугу, а захоплені території розглядали лише “життєвим простором” для своєї раси. Особливо гостро дана проблема постала після перших великих поразок німців на фронтах та подальших активних залучень захопленого населення у роботі на воєнні потреби. З Кам’янки, як і з інших населених пунктів України, почали вивозити остарбайтерів на примусові роботи в Німеччину. Що ж на них чекатиме в подальшому, ніхто сказати не міг.
В даному контексті родині Несененків дуже допоміг один випадок. До них в будинок випадково зайшов німецький офіцер. Він щось шукав в місцевості й запитав про це подружжя. На його здивування господар оселі – Яків Іванович – чіткою німецькою пояснив, що той шукав. Зазначимо, що Я.Несененко вивчив мову у війську, де він проходив вишкіл, та безпосередньо під час війни. Офіцер запитав про його походження, і той представився нащадком німецьких поселенців ХІХ ст. Після такого відкриття, повіривши цьому факту, солдат вермахту часто почав навідуватись до цієї оселі, де він говорив з господарем та проводив свій вільний час.
Заведені зв’язки мали практичні наслідки. Знайомий німець повідомляв родину про дні облав у Кам’янці по набору остарбайтерів. На фоні такої ситуації та зважаючи на стать своїх доньок, Яків Іванович, побоюючись за їхнє життя, прийняв виважене рішення – ховати дівчат від нацистів. Він облаштував їм житлові умови на горищі будинку, де вони і проводили більшість свого часу. Спускались вони звідти лише по ночах і взагалі не покидали межі двору. Все це дозволило зберегти всю родину, не бути заарештованим та відносно спокійно пережити нацистську окупацію до повторного захоплення Кам’янки комуністичним режимом в січні 1944 р.
Надія Несененко на момент вступу німців повністю школу ще не закінчила, і оскільки навчання на час війни перервалось, вона після реокупації України комуністами знову пішла до школи. Вже через рік дівчина за прискореною процедурою закінчила здобуття середньої освіти і вирушила до Черкас для отримання вищої освіти. Тут, у педагогічному інституті (нині – ЧНУ ім. Б.Хмельницького), була розроблена спеціальна програма пришвидшеного навчання, що дозволяло отримати диплом лише за 2,5 роки замість 5. Сюди і потрапила Н.Несененко. Своїм фахом вона обрала філологію, на відмінно завершивши навчання приблизно у кінці 1940-х рр.
Безкоштовна освіта в СРСР вимагала відпрацювання затрачених державою на людину коштів. Тому після завершення вишів випускників направляли в різні регіони совєцької імперії для широкого розповсюдження (поширення) комуністичного віровчення серед населення. Меншою мірою це стосувалось точних наук, в той час як гуманітарні піддавались суворому контролю. Звісно, кожна людина інтерпретувала ці комуністичні норми по-своєму, але в умовах командно-адміністративної системи та терору, навіть не будучи прихильником режиму, ті чи інші доктринальні постулати в своїй педагогічній роботі вони все ж таки насаджували, формуючи майбутню свідомість громадян “країни робітників і селян”.
На межі 1940-х – поч. 1950-х рр., після повторної окупації Західної України, в умовах активного спротиву з боку ОУН-УПА, задля асиміляції та упокорення місцевого населення, на ці території масово відправляли педагогів. Однією з них і стала Надія Несененко.
Дівчину направили на Львівщину. Спочатку вона прибула до Львова, в обласний відділ освіти. Ним керував один із прийшлих чекістів. За неписаними умовами тодішньої системи освіти, у випускників забирали диплом, який повертали уже після відпрацювання 3 років у школі. Так сталось і з нашою героїнею. Очільник освітянського відділу забрав у неї диплом, поклав у сейф і направив в одне із сіл біля м. Трускавець.
Новоприйшла комуністична влада села підселила молоду вчительку в одну із хат до місцевої жительки. Остання мешкала сама й надала в розпорядження одну із кімнат. Саме тут і мала провести свої найближчі роки Н.Несененко. Але все пішло не за планом.
На жаль, епістолярні дані не зберегли інформацію про назву села, повідомляючи лише про приблизне місцезнаходження населеного пункту: Львівщина, біля Трускавця. Це стало прямим наслідком вервечки подій, які тут стались із нашою героїнею.
Наявні джерела вказують на те, що означений населений пункт дуже постраждав від подій Другої Світової війни. Анексія совєтами у 1939 р., подальші червоні репресії, німецька окупація, боротьба ОУН-УПА, повторне захоплення земель комуністами – все це дуже знекровило як згаданий, так й окружні поселення Галичини. У селі, куди була направлена Н.Несененко, порівняно із довоєнним 1939 р. залишилось приблизно половина населення, в той час як інші були вбиті, репресовані, насильно й природно переселені тощо.
Оскільки приміщення школи було зруйноване, навчальний заклад розмістили в одній із віл місцевої жительки, якої тут уже не було. Надія Яківна викладала українську мову та літературу і нав’язану режимом в обов’язковому порядку російську мову та літературу. Через загальний брак педагогів та свою освіченість кам’янчанка, по суті, виконувала і роль директора, загально координуючи навчальний процес.
Учнів у школі було небагато, насильно впроваджену системою російську мову вони не розуміли, але, звісно, совєти розробляли стратегію з прицілом на майбутнє, проектуючи, що ефект від русифікації буде помітним у наступних поколіннях. В принципі, так і сталося. Звичайно, галичани масово не перейшли на бік комуністів, але з роками невідому раніше мову добре знали вже всі.
Н.Несененко, як відповідальна людина, чітко і добросовісно виконувала свою роботу. Вдень вона викладала, ввечері – займалась побутовими справами та підготовкою до шкільних буднів. Виділена їй кімната в хатині дівчину задовольняла (та й альтернатив не було), з господаркою вона ладила та намагалась всіляко сприяти.
Зазначимо, що вирушаючи на захід України, Н.Несененко не мала цілісного уявлення про цей край. Відомі нині факти про боротьбу ОУН-УПА доходили лише фрагментарно, в той час як офіційна пропаганда говорила про природне об’єднання робітників і селян, господарське підняття нових земель після повернення влади совєтів, заможне майбутнє комуністичного режиму на чолі зі Сталіним та іншу нісенітницю. Реалії ж виявились зовсім іншими.
Вечорами вдома Надія Яківна чула, що скриплять вхідні двері, хтось ходить, щось несе, але дівчина свідомо блокувала свою цікавість, користуючись відомим прислів’ям: “Менше знаєш – краще спиш”. Але одного дня ситуація змінилась. Скрип дійшов до дверей її кімнати, вони відчинились – і до неї зайшов молодий красивий парубок. Цей хлопець був сином господарки оселі, але, на жаль, епістолярні джерела не повідомляють про його ім’я.
Чоловік був повстанцем УПА, який боровся з комуністами проти влади совєтів. Його мати по ночах передавала йому і його побратимам всілякі речі та продукти, вони обмінювались інформацією та говорили про ті чи інші події.
Познайомившись з Надією, повстанець розповів їй про боротьбу УПА за Україну, репресії совєтів, їхню агентуру тощо. У відповідь, звичайно, свою історію життя оповіла і дівчина. Точно невідомо, які взаємини склались між Н.Несененко та цим хлопцем. Окремі спогади подають інформацію, що ці стосунки мали романтичний характер. Саме через це, можливо, незважаючи на те, що вчителька викладала і російську мову, упівець її не дорікав, розуміючи, в якій ситуації опинилась молода кам’янчанка.
Через кілька тижнів роботи вчительку викликали до сільради. Окрім загальних та побутових запитань, сільський голова поставив і дуже дивне та конкретне: що і кого дівчина бачить у своїй хаті вночі? Відразу здогадавшись, що мова йде про сина господарки, дівчина трішки зніяковіла, але, опанувавши себе, сказала, що нікого не бачила, займається своєю роботою в кімнаті, а на якісь сторонні звуки не зважає, бо то діло власниці хати та її особисті справи, в які вона влазити не хоче. Опісля її відпустили з очевидним натяком, що ця зустріч не стане останньою.
Кілька днів по тому до хати знову завітав повстанець. Він пішов до Н.Несененко й відразу запитав кам’янчанку, чи викликали її до сільради. Здивована його обізнаністю, вчителька ствердно відповіла, не розуміючи природи причинно-наслідкових зв’язків. Хлопець повідомив, що повстанці мають своїх людей в сільраді й тому знають про її недавній візит. Зрозумівши картину ситуації, дівчина логічно запитала про те, що їй робити.
Хлопець сказав, щоб кам’янчанка продовжувала говорити про свою зацикленість на роботі та відсутність можливості бачити в хаті когось, окрім власне господарки оселі. Подальші ж інструкції щодо розмов із комуністичними очільниками вона отримуватиме по результатах розвитку ситуації.
Через деякий час Надію Несененко знову викликали до сільської ради. Цього разу,окрім голови, з нею спілкувався і заїжджий чекіст. Вони обидва знову розпитували про нічні відвідини хатини та персонажів, які там перебували. Кам’янчанка, як і попереднього разу, повідомила про свою зайнятість та неможливість вслідкувати нічних гостей, якщо вони бувають в оселі. Ця відповідь не задовольнила чекіста і він сказав, щоб вона змінила своє ставлення до навколишніх подій і уважно роздивилась, що і як відбувається в хатині, особливо в нічний час. Із зобов’язанням докласти наступного разу усе побачене й почуте, вчительку відпустили.
Після цієї зустрічі кам’янчанка була спустошеною. Розуміючи, що владні органи роблять її «стукачкою», щоб підставити уже близьких їй людей, вона не знаходила собі місця. Її поступливість, доброта, богобоязнь зовсім не сприяли образу шпигунки, яка мала таємно слідкувати й про це доносити. Знаючи, що вона це зробити не зможе і в той же час усвідомлюючи, що її викличуть для наступного докладу, дівчина в дуже тривожному стані повернулась додому.
Невдовзі Надія Яківна знову зустрілась із хлопцем та все йому розповіла. Той, як відомо з вищеописаного, знав і про цей візит до сільради, наперед підготувавши відповідь. Критись уже не було сенсу, тому повстанець погодив, щоб вчителька розповіла про його візити до хати, але в туманних фарбах: заходить якийсь хлопець в шапці й куфайці, щось виносить у мішку та йде, все відбувається дуже швидко. Отримавши такі чітку настанову, кам’янчанка чекала чергового виклику до владних органів.
Наступна зустріч із представниками НКВС не забарилась. Надія говорила те, що їй сказали: так, заходив хлопець, він щось носив, вони спілкувались з матір’ю, і він згодом пішов. Дівчина і не збрехала, але і всю правду не сказала. Тобто, вказівки від воїна УПА було виконано справно. Невдовзі були проведені ще декілька сеансів, на яких кам’янчанка дозовано передавала ту чи іншу інформацію, збиваючи зі сліду нав’язливих чекістів. Однак, звісно, постійно так тривати не могло, й виявлений осередок УПА мав готуватись до найгірших сценаріїв.
В один із традиційних нічних візитів повстанець зайшов до Н.Несененко й описав наступні жорстокі реалії: на осередок УПА готується облава, і дівчина має взяти в цьому пряму участь, здавши чи підставивши повстанця. По цьому слідують 2 сценарії: або вона це робить, і її можуть ліквідувати упівці, які знають про неї і її візити до чекістів, або ж вона цього не робить і зазнає репресій з боку совєтів. Звісно, Надія впала у розпач, розуміючи безвихідь ситуації, оскільки обидва варіанти могли завершитись летально для неї. Повстанець, знаючи її характер та, дуже ймовірно, маючи з нею близькі стосунки, запропонував третій варіант: втеча з села та повернення до Кам’янки. Зробити це було непросто, але шанси на успіх в даному випадку були куди більші, аніж 2 попередні сценарії. Дівчина без вагань погодилась.
Хлопець розробив свій окремий план вивезення вчительки. Знаючи, що в сусідньому Дрогобичі та Львові великі пости військових, він проклав довгий маршрут лісистими ділянками аж до Здолбунова під Рівним. Їхали вони на підводі, запряженій кіньми. Рухались переважно вночі, минаючи великі населені пункти. Після майже тижневого маршу вони дістались Здолбунова, де повстанець за плату домовився з машиністом потяга, щоб той довіз Н.Несененко до Жмеринки. З сумом та розпачем пара розпрощалась. Це стало їхньою останньою зустріччю.
Діставшись Жмеринки, дівчина пересіла в інший потяг, який прямував до станції ім. Шевченка (Сміла), а вже звідти вона доїхала у Кам’янку. Як і наставляв упівець, Надія їхала лише по ночах, перебиваючись удень по посадках чи різних пристанищах. Вночі вона і повернулась до батьківської хати, розповівши в сльозах про те, що з нею сталось.
Яків Іванович відразу відправив доньку в сховок на горище, а сам, взявши різні речі, вирушив до Львова в обласний відділ освіти, де залишився диплом про освіту. Маршрут руху йому вказала Надія, і він по пам’яті слідував її описам.
Знайшовши освітянську установу, Я.Несененко попрямував до її керівника. Дочекавшись черги, він зайшов у кабінет, де сидів той чоловік, про якого і говорила донька: в мундирі, з погонами, статний, віку більше середнього. Одним великим недоліком в зовнішності офіцера було взуття: витерті, роками поношені, з численними дірками чоботи. Після запитання до приїжджого гостя про мету його візиту, Яків Іванович витягнув зі своєї торбини пару новопошитих, натертих, хромових чоботів. В ті роки вони дуже цінувались, розглядаючись, по суті, як бартерні кошти. Кам’янчанин взяв із собою цей цінний товар і поклав їх на стіл до начальника. Той, звісно, здивувався, не розуміючи натяку. Опісля гість повідомив, що він – батько присланої сюди вчительки Надії Несененко, при цьому зазначивши, що її сьогоднішнє місце перебування він не скаже. Його мета візиту – забрати диплом доньки.
Почувши ці слова, освітянський очільник задумався. Очевидно, він уже знав про втечу педагогині з-під Трускавця, яку повсюдно шукали. Кілька миттєвостей пройшли у цілковитій тиші. Далі господар кабінету піднявся і підійшов до вікна, де запалив цигарку. Видно було, що чоловік щось активно роздумує. Так минуло ще кілька хвилин. Потім він підійшов до сейфу, відкрив його і дістав серед маси різних паперів диплом Н.Несененко. Знову сівши за стіл, начальник протягнув документ приїжджому кам’янчанину, але з чітким застереженням: впродовж одного року дівчина має не те що ніде не з’являтись, а і взагалі її люди не мають бачити. Зрозумівши вказівку, Яків Іванович залишив кабінет, в той час як очільник освіти швидко забрав цінний подарунок.
Повернувшись у Кам’янку, Я.Несененко через численних знайомих таємно перевіз доньку до своїх родичів з-під с. Вербівка. Тут, у лісника, Надія Яківна впродовж року і знаходилась. Вона виконувала різні с/г роботи, допомагала, при цьому максимально не показуючись у відкритому просторі. Дівчина обмазувала своє лице сажею, була постійна обкутана хусткою, в сірій мішковині, старому взутті, щоб ніде не бути поміченою чи зафіксованою.
Коли минуло вже більше означеного вище року, Яків Іванович через Кам’янський відділ освіти влаштував доньку вчителькою у с. Тимошівка. Н.Несененко свідомо не бажала працювати у Кам’янці, побоюючись, що тут її можуть знайти за старий “злочин”. В подальшому ця тенденція збережеться. Жінка працювала лише у сільських школах Кам’янщини: Ребедайлівці, Пляківці, Ревівці, Тимошівці, але не в Кам’янці. Лише пізніше, коли минули десятки років, вона вчителювала в другу зміну у ЗОШ № 2. Знову ж таки вночі, щоб було більш безпечно.
Тривалий час Надія Несененко свідомо не одружувалась. Невідомо, чи вона більше боялась, чи чекала. Зазначимо, що ще у Здолбулові, перед від’їздом додому, Надія сказала хлопцеві свою адресу в Кам’янці. Той пообіцяв після вигнання москалів та перемоги України обов’язково знайти дівчину. Можливо, це і стримувало жінку до одруження. Але роки минали, і було очевидно, що комуністи тут надовго. Тож треба було якось облаштовувати своє життя.
У 1954 р., коли їй уже було 27, вчительку посватав кам’янчанин Микола Саранча. Надія Яківна дуже поважала свого батька і слухала його рішення. Коли Я.Несененко поговорив з кавалером, дізнався, що той має гарну освіту (автодорожній технікум), затребувану професію водія та механіка, погодив одруження. У шлюбі в них народилось 2 доньки: Людмила та Віра.
З плином часу, коли минули роки великого страху та очікувань, Надія Саранча вирішила дізнатись долю родини на Галичині, з якою було пов’язано так багато гіркого та загадкового. Вирушивши в лікувальний санаторій до м. Трускавця у 1970-х рр., вона поїхала в те саме село, де вперше вчителювала.
Виявилось, що колишньої господарки оселі вже давно немає в живих. Вона померла ще у 1950-х рр. Поряд з нею був похований і раніше вбитий комуністами її син. Надія Саранча розшукала ці могили, вклонилась їм, віддавши шану тим, хто врятував її від смерті. Однозначно, що ці люди залишили дуже вагомий слід в її житті.
Страх за своє життя та свідоме від цього бажання не вчителювати у Кам’янці мало свої гіркі наслідки. По автобусах взимку Н.Саранча часто промерзала, постійно недоїдала та виснажувалась. Все це призвело до тяжкого захворювання – раку кишківника, який і здолав жінку у лютому 1992 р. На момент смерті їй було 65 років.
Такою була доля Надії Яківни Саранчі (Несененко). Проживши непростий період у 1930-х, вир життя кинув її у страхітливі воєнні баталії 1940-х. Тут вона стала однією з жертв комуністичного режиму, який застосував жінку як елемент світоглядного упокорення окупованого населення Галичини. Не піддавшись повному впливу червоних загарбників, Н.Саранча піддала себе смертельному ризику через свої гуманні риси та бажання допомогти людям. Однак системний вплив терору наздогнав її на смертному одрі.
За матеріалами епістолярних джерел із фондів Кам’янського заповідника
