Кам’янський заповідник

Весна для українців з давніх-давен була надзвичайно важливою порою року. Адже від того, що закладено навесні, залежить, як мине весь наступний рік. Втомившись від довгої зими, від морозів і хуртовин, люди дуже хотіли, щоб якнайшвидше розтанув сніг, прийшло тепло, і можна було розпочати польові роботи.

В народній уяві зима зустрічається з літом 15 лютого, на Стрітення. Зима уявлялася в образі старої баби, а Літо – як гарна молода дівчина. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнута, трясеться і ледве дибає. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці миші прогризли дірки, і з тих дірок стирчить сиве волосся. В руках Зима несе надбитий горщик з льодом, а через плечі у неї порожня торба (адже за довгі зимові місяці її повністю спорожнили).У Літа вінок на голові, сорочка квітами мережана, зелена плахта – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита-пшениці.

При зустрічі Літо із Зимою сперечаються, кому йти, а кому вертатися. Тому люди примічали: якщо до вечора на Стрітення стане тепліше, Літо перемогло Зиму, а як холодніше – Зима.
В цей день у церквах святять воду, а разом з водою і свічки. Посвячені на Стрітення свічі називаються «громичними», бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози. Вірили, що вони захистять людей і худобу від удару блискавки (від «грому», як казали в народі). Від громичної свічки й саме свято іноді називали «Громиця».

Коли святили в церкві воду, селяни набирали її у нову – ще невживану – посудину, приносили додому і дуже берегли, бо стрітенській воді приписували магічну силу, вважали її цілющою.
У давні часи, коли чумаки вирушали в далеку дорогу у Крим по сіль, господар перед виїздом окроплював стрітенською водою волів, воза й самого чумака, примовляючи: «Боже тобі допоможи!» Коли син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і примовляв: «Боже тебе збережи!» Віра в силу стрітенської води подекуди зберігається й досі.
Наші предки вірили, що можуть вплинути на сили природи: словом, піснею, магічною дією. Вірили, що й весна прийде швидше, якщо її покликати. Коли ще не розтанув сніг, але природа вже почала прокидатись, дівчата починали обряд закликання весни:

Благослови, мати, весну закликати,
Весну закликати, зиму проводжати.
Зимонька в візочку,
Літечко в човночку.

Дівчата виходили за село, піднімалися на високу вгору або йшли до річки чи до лісу. Там виконували різні обряди, які мали сприяти приходу весни. Насамперед, викликали з вирію птахів, бо вірили, що саме птахи приносять весну на своїх крилах.

22 березня, на «сорок мучеників» (Сорок Святих) господині пекли ритуальне печиво у формі пташок: із дзьобиками й крильцями, гребінчиками і хвостиками. Нерідко їх садовили на бублик, неначе на гніздечко. Очі таких пташечок робили із родзинок або ж калинових ягід. Печиво обливали медом чи цукровою поливою. А ще господині нанизували «пташечок» на вишневі прутики і так запікали, щоб потім роздати сусідським дітлахам. В різних областях України це печиво іменували по-різному, здебільшого це були назви птахів – «жайворонки», «буслики», «сороки», «птички», «пташки». Ходили з ними по селу, співали заклики до птахів. Іноді діти носили у руках виготовлену з дерева ластівку, ходили з нею від хати до хати і прославляли прийдешню весну.

«На Сорок Святих – сорока іменинниця», – казали наші прадіди. Вважалося що в цей день сорока кладе у своє гніздо 40 прутиків, а з вирію повертаються пернаті – сорок різних видів. Птах для наших предків – це вісник весни, радості й сонця. В собі він носить яєчко – символ народження, життя. Тому майже всі птахи цінувалися у наших пращурів.

В Україні закликання весни – нового життя – поєднується із вигнанням зими – смерті. Це залишки давніх слов’янських обрядів, коли приносилися жертви на честь померлих. Зокрема це обряд спалення солом’яного опудала зими.

7 квітня ми святкуємо Благовіщення. Назва свята походить від слів «блага вість», тобто добра новина. Мається на увазі подія, описана в Новому Заповіті, коли Вісник Божий, архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість про майбутнє народження Ісуса Христа.

Благовіщення – одне з найбільших християнських свят. В народі кажуть: «Це таке велике свято, що зовсім не можна нічого робити. Навіть птиця не в’є свого гнізда в цей день». Вважається, що до Благовіщення не можна чіпати землі, тобто поратися в полі й на городі, бо земля в цей час іще спить, відпочиває, набирається сили для майбутнього врожаю.

Колись в Україні була традиція: зранку, коли ще в церкві правиться служба Божа, випускали пташок з неволі – «щоб співали на волі, Бога прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив». Бувало, що люди (переважно міщани) спеціально купували пташок, щоб було кого випускати на волю на Благовіщення.

Існувало повір’я: коли знайдеш у цей день ряст, треба його зірвати, кинути під ноги і топтати, примовляючи: «Топчу, топчу ряст. Дай, Боже, діждати і на той рік топтати». Вислів «топтати ряст» означає жити, «не топтати рясту» – померти. Звідти і примовка.

На Благовіщення по обіді дівчата водили біля церкви перший весняний хоровод «Кривий танець». До цього часу весну тільки виглядали й закликали. А тепер вона вже тут, прийшла і вступила у свої права. Від Благовіщення аж до Зелених свят дівчата співали веснянки. Так у нас, на Подніпров’ї, називають весняні обрядові пісні й хороводи. На Заході України їх називають гаївками. Ця назва набагато старіша, вона збереглася ще від того часу, коли наші пращури виконували обрядові пісні й танці в гаях навколо священних дерев. Від слова «гай» і пішла назва «гаївки».

Співалися веснянки й гаївки скрізь: на вулицях села, на майдані під церквою, у лісі, в полі, а найчастіше на зелених луках понад річкою або ставком. Виходячи на вулицю співати веснянки, дівчата вбиралися у білі вишиті сорочки, на голову одягали вінки або заквітчували волосся квітами. Веснянки й гаївки – це переважно пісні дівочі. Хлопці зазвичай тільки спостерігали за дівчатами. Іноді поруч з дівчачими веснянками й гаївками хлопці влаштовували свої розваги: борюкалися, бігали наввипередки, «будували вежу», стаючи один на одного.

Найбільшим з усіх свят весняного циклу є Великдень. Але про нього мова піде пізніше…

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного музею
Кам’янського ДІКЗ