Кам’янський заповідник

До річниці загибелі Героя «Азову» Олександра Коцуконя ми подаємо статтю його брата Віктора Коцуконя, студента Черкаського державного технологічного університету
ГЕРОЙ «АЗОВА»: ОЛЕКСАНДР КОЦУКОНЬ (АРС)

Україна точно переможе.
Я б хотів це побачити.
(АРС, 19.03.2022)

Але не судилося. Звісно, він це побачить – але вже – тільки з неба…Це одні з останніх слів із особистого листування справжнього Героя сьогодення, бійця славетного полку «Азов» Коцуконя Олександра на псевдо Арс.

Народився Олександр 3 вересня 1999 р. в селі Телепине, що на Кам’янщині. В родині він був первістком, довгоочікуваною дитиною, продовжувачем роду. З самого дитинства Олександр був самостійним: завжди робив все по-своєму, як вважав за потрібне. Не любив несправедливість, захищав друзів, був справжнім захисником для свого молодшого брата. Зовні – дитина, а всередині – вже справжній воїн – був уже тоді. Любив спорт, обожнював автомобілі і все, що пов’язано з ними. В школі був активним учнем, брав участь у спортивних змаганнях, у різних заходах. Мав багато товаришів і подруг, був душею компаній – бо мав гарне почуття гумору і міг підняти настрій кожному.

Закінчивши навчання в школі, він вступив до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на факультет журналістики, хоча планував вступати в інший заклад і отримати професію історика-археолога. Але сталося так, що трагічно загинув близький товариш Олександра, який був сиротою і навчався на другому курсі ЧНУ. Тому він пообіцяв, що вступить саме в цей заклад і на той саме факультет – в пам’ять про друга, і в майбутньому буде висвітлювати і розслідувати подібні історії, щоби винуватців дійсно карали за такі злочини! На другому курсі він перевівся на заочну форму навчання, а вже незабаром отримав повістку до військкомату – і пішов проходити строкову службу в частину НГУ 3061 м. Черкаси. Служити не боявся, а навіть хотів: це була можливість ще більше себе загартувати.

Через декілька місяців строкової служби йому запропонували підписати контракт і спробувати себе в прес-службі частини, оскільки він опановував професію журналіста, вмів робити якісні фото, писати дописи. Але одного дня сталася доленосна зустріч з бійцями полку «Азов» – це було літо 2020 р.

Побачивши братерство та силу духу, ідейність і міць Азовців, він поставив собі за ціль: що би йому не коштувало – потрапити до найкращих, стати одним із найкращих. І пройшовши курс молодого бійця (КМБ), вже в жовтні цього ж року він став одним із найкращих – азовцем. Перевівшись в м. Маріуполь до частини НГУ 3057, почав свій шлях в прес-службі полку. Виїздив на полігони разом з побратимами, знімав їх під час навчань та тренувань, познайомився з відомим військовим журналістом Ігорем Цаплієнком, який написав про нього:
– «Третього вересня веселому й товариському хлопцеві Олександрові Коцуконю, який навчався на кафедрі журналістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, могло б виповнитися 23 роки. Але, на жаль, він назавжди залишився 22-річним, бо 22 березня загинув, захищаючи Маріуполь».

Останні пів року до повномасштабного вторгнення Олександр був в автороті водієм: говорив, що саме тут отримує задоволення від того, що робить. Все ж таки жага і захоплення автомобілями та технікою зробили свою справу. За неодноразове виконання бойових завдань у складі групи розвідки отримав медаль «Учасник бойових дій – ветеран війни». Мріяв потрапити до французького легіону, довести собі, в першу чергу, що здатний на більше. Інтенсивно займався спортом, весь вільний час приділяв тренуванню.

З перших днів повномасштабного вторгнення був разом із своїми побратимами і обороняв наш український Маріуполь. З їхніх слів, завжди з посмішкою «вилітав» на рейди, жодного разу не показав свою слабкість, не вагаючись, виконував накази командування.

Під щохвилинними обстрілами та авіаударами виїздив на завдання, евакуював поранених побратимів з різних частин міста. Під час листування та дуже рідких розмов зі своєю матір’ю Оксаною весь час задавав питання: чи тримається Київ? Чи в безпеці рідні? Говорив:
– Я тут, щоб цієї безжальної орди не було там, де ви! Хто, як не я – вас захистить!?

Мати Олександра на честь сина зробила татуювання з фрагментом з одного із листувань, де написано:«Але раптом що – я б не хотів з Вальхали дивитися, як ви плачете!!!»
Чому саме з Вальхали? Олександр та його побратими вірили, що після того, як вони поляжуть на полі бою, вони потраплять до Вальхали – раю для полеглих та найдостойніших воїнів, де вони потім всі зустрінуться і будуть відпочивати у небесному палаці.

Жодного разу він нікому не поскаржився та не сказав, що боїться чи жалкує про що-небудь. Завжди говорив, що не допустить ніколи з власної волі полону… Полон для азовців – це гірше за смерть!
Він, як і більшість його побратимів, знав напевно, що мало хто з них залишиться живим. Знали, але не зробили жодного кроку назад – адже присягли на вірність НАРОДУ і стояли до кінця, до останнього свого подиху! Героїчні захисники Маріуполя довго утримували місто і тим самим стримали великі сили росіян.

В останньому листуванні Олександр написав, що любить свою родину: матір, батька, брата, і впевнений, що Україна переможе, і він хотів би це побачити… Але, на жаль, не судилося…
Загинув Олександр 22 березня 2022 р., виконуючи бойове завдання в складі групи розвідки в центрі міста Маріуполь. Разом із побратимами потрапив під мінометний обстріл, отримав множинні осколкові поранення. Ніхто не знає, чи був у тих умовах шанс вижити, але снайпер, напевно, його не залишив, зробивши постріл, який відібрав життя у Героя…

Перебуваючи останній раз вдома у відпустці – в лютому, саме перед війною, в одній із своїх улюблених книжок «Чорне сонце» В. Шкляра на першій сторінці він написав: «Раптом що, я не буду забутий !!!»

Тепер ми не маємо права забути. Пам’ять про Героїв, що віддали життя за нашу незалежність, має жити вічно! Пам’ять про Арса та його побратимів буде жити вічно!
Указом Президента України від 02.04.2022 №202 Олександр Коцуконь нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Слава «Азову»!!! Слава Україні!!!

Віктор КОЦУКОНЬ