Кам’янський заповідник

…На столі дві світлини. На одній – молодий красень, чорнявий, усміхнений, карі очі з хитринкою. На іншій – чоловік із кулеметом у руках. Схудле обличчя, серйозний, втомлений погляд. Погляд людини, яка пережила чимало випробувань. Здається, це зовсім різні люди, та насправді на фото один чоловік, з різницею в якийсь десяток років. Чоловік у мирному житті – і воїн. Іщенко Валентин Іванович, стрілець-санітар 1 відділення 2 механізованого взводу 2 механізованої роти механізованого батальйону 4-ї окремої танкової бригади імені гетьмана Івана Виговського. 17 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Роздолівки Бахмутського району на Донеччині Валентин Іванович загинув унаслідок прямого попадання ворожої артилерії.

Кам’янка не була рідним містом Валентина Іщенка, але тут народилася і виросла його мама Ніна Дем’янівна (у дівоцтві Власенко). На Покрові, на вулиці Кам’янській, жила його бабуся Галина Семенівна, а недалечко – прабабуся Катерина, яких Валентин часто навідував, особливо, коли ще був школярем. Допомагав по господарству, рубав дрова на зиму, був справжньою підтримкою, міцним чоловічим плечем.

Народився Валентин 6 квітня 1968 року в Черкасах, куди після школи переїхала його мама: спочатку – на навчання, а вже коли закінчувала текстильне училище, познайомилася з майбутнім чоловіком Іваном, вийшла заміж, працювала на швейній фабриці, потім – на зводі «Ротор».

Ще змалку Валентин проявив незалежний характер. Так склалися обставини, що йому довелося змінити місце навчання: батьки отримали кооперативну квартиру і переїхали з району “Д” на “Луначарку”. Третьокласник Валік пішов у іншу школу. Незнайомий клас, незнайомий колектив, учителька, яка вирішила перевірити, чи справжнім відмінником є новенький, у табелі якого лише «п’ятірки». Хлопчик звик добре навчатися, ретельно готувався до занять і щодня відповідав на кожному уроці. Але потім, побачивши, що так прискіпливо ставляться лише до нього, на запитання вчительки просто мовчав і одного дня отримав одразу три «двійки». Засмучений і переляканий («Що мені дома буде? У мене ж двійок ніколи не було!») заховався у зарослях бур’янів і вирішив там ночувати. Батьки повернулися з роботи, а його немає, не прийшов із другої зміни. Ледве розшукали заплаканого, заспокоїли і привели додому.

Вже коли Валентин навчався в середніх і старших класах, знову отримував тільки хороші оцінки, лише «четвірки» й «п’ятірки». Мама ділиться спогадами: він ніколи не був «зубрилкою», але був здібним, мав добру пам’ять, тому навчання давалося легко. Гарно малював, дуже любив читати, особливо твори про армію та детективи. І якщо книга його захоплювала, міг просидіти над нею до ранку. Іноді, бачачи, що син занидівся дома, мама говорила:

– Валіку, та піди ж трошки погуляй. Чого ти дома сам сидиш?
– Та мені й дома добре, – відповідав.

Ніна Дем’янівна розповідає, що шкільні роки були золотим життям для її сина. Він був активним, спортивним, брав участь в усіх заходах. Вчителі його хвалили і по-доброму підсміювалися: «Коли Валік по коридору йде – уся школа двигтить. Він твердо на землі стоїть». Шкільний друг Валентина Андрій згадував, що вони завжди захищали дівчаток-однокласниць.

У старших класах юнак вирішив стати пожежником. Готувався до вступу, але коли випустився зі школи, виявилося, що в пожежне училище приймають тільки після служби в армії. Закінчив ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії авіації і флоту, масова оборонно-патріотична громадська організація). Пішов до війська, служив у Харкові, в ОТК, ремонтував військові автомобілі.

Після демобілізації вступив до Черкаського політехнічного інституту, провчився рік, закінчив перший курс. Та це були нелегкі 90-ті: люди масово втрачали роботу, постійно не вистачало грошей. І хоч батьки дуже хотіли, щоб Валентин продовжив навчання, він, як справжній чоловік, вирішив: «Я буду заробляти…» Працював будівельником, умів робити все, причому дуже якісно. Мама Валентина Івановича, яку він жартома називав «мама Дем’янівна», розповідає: «Він був не такий, що бистро, тяп-ляп – і побіг. Він старався, робив дотошно і скрупульозно. Йому це подобалося, він любив цю роботу… Я завжди розпитувала хлопців, з якими робив: «Ну, який Валік?» Було дзвонить Юра, друг, з яким вони познайомилися вже не з молоду, пізніше набагато. Кажу: «Як Валік?» «Як друг – він відмінний. Надійний».

У 22 роки Валентин одружився із своїм великим коханням – Світланою. Народили сина Іллю. Та сімейне життя не склалося: Світлана поїхала до Португалії, запрошувала й Валентина, але він говорив, що нездібний до іноземних мов (йому важко давалася французька у школі), навряд чи опанує португальську…

Так ішли роки. Син виріс і також поїхав до Португалії, Валентин Іванович залишався в Україні, працював, доки не настало 24 лютого 2022 року. На третій день повномасштабної війни пішов до військкомату, незважаючи на травмовану кисть правої руки та інші хвороби. Зразу на фронт його не взяли, ще тиждень чекав, поки викличуть. Мама намагалася вмовити:

– Синок, ти ж один…
– Ма, не переживай! Все буде добре! Я ж немолодий, все знаю, – відповідав. – Ну хто, як не я? Треба ж комусь, щоб вони сюди не пришли, хоча б сюди не прийшли. Це ж наша земля! Ну хто піде, як не я?
– Щоб живий вернувся! – просила.
– Я буду живий, ма, я прийду. Я вже все знаю, все розумію…

Маючи досвід ремонту військових автомобілів, Валентин Іванович думав, що й на фронті займатиметься звичною справою. Але його взяли танкістом. «Казав, танкістом беруть, буде танкістом. Прапори пошили. Це, каже, на Перемогу, а це, каже, на танк буде», – згадує Ніна Дем’янівна.

Воював Валентин Іщенко у складі 4-ї окремої танкової бригади імені гетьмана Івана Виговського (4 ОТБр, в/ч А7015), що була сформована в Черкасах 8 березня 2022 року як бригада резерву Сухопутних військ Збройних сил України. Трохи пізніше перекваліфікувався з танкіста на водія: не вистачало танків, автомобілем вивозив поранених із поля бою. А коли розбили машину, став піхотинцем. Воював як стрілець-санітар, мужньо витримуючи всі тяготи війни. Вже після загибелі мамі передали речі сина, серед яких цілий пакет із пігулками.

Валентин Іванович довго не був у відпустці, а потім зателефонував додому щасливий: «Я приїду!» Прибула зміна, і його разом із побратимами мали вивезти з переднього краю. Ніна Дем’янівна розповідає, що водій, який транспортував військових з нульовки, забрав першу партію, а Валентин разом з іншими очікував своєї черги: «Машина поїхала з тими, живими, а ці… Чи сіли вже, чи не сіли…» Ворожий «приліт», багато загиблих, серед яких і Валентин Іщенко…

17 жовтня 2022 року Валентин Іванович Іщенко приєднався до українського небесного воїнства. Поховали полеглого захисника 24 жовтня в Черкасах, на Алеї Героїв. Валентин Іщенко посмертно нагороджений почесною відзнакою виконавчого комітету Черкаської міської ради «Захисник України – Герой Черкас», а також грамотою пошани та скорботи за підписом Валерія Залужного: «Як Головнокомандувач Збройних сил України схиляюсь перед відвагою, стійкістю та патріотизмом Воїна, чинами якого уславлений Володимирів тризуб».

Однокласник Валентина Івановича Андрій Кисленко, з яким вони дружили з третього класу і який узяв його хрещеним батьком для свого сина, згадуючи загиблого товариша, каже: «Друзів поганих в куми не беруть».
…Він був справжнім. Надійним. Вірним захисником рідної землі. Порядним в усіх відношеннях. Він повернувся, як і обіцяв, але… на щиті.

Наталія ПУГАЧ,
старший науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ