Кам’янський заповідник

Завдяки українським захисникам і захисницям ми прокинулись сьогодні зранку, вчора – гуляли парком і, дай Боже, завтра знову підемо на роботу. За останні більш як півтора роки повномасштабної російсько-української війни кожен із нас переконався: мирне життя не дається задарма – його щодня боронять сотні тисяч життів військових, медиків, волонтерів. Та серця багатьох із нас зболіли від непоправних втрат. В ці осінні дні зі скорботою і шаною ми згадуємо Клименка Володимира Васильовича, який 13 жовтня 2022 року доєднався до небесного легіону захисників і захисниць України.

«Війна забирає найкращих. Як часто останнім часом ми чуємо, а іноді і самі промовляємо ці слова, та усвідомлення того, що це не просто усталений вислів, не журналістський штамп, а гірка істина, приходить тільки тоді, коли клята війна вириває з життя близьку людину. Коли хтось не чужий, не байдужий вам доєднується до чоти небесного лицарства, залишаючи в наших серцях рвану рану, яка не загоїться вже ніколи. Ця трагічна втрата змусила полинути думками в минуле, пригадати такого стрункого, підтягнутого, чорнявого хлопчину, який з усмішкою щоранку заходив до класу, і сказати: чорт забирай. Дійсно, війна забирає найкращих», – саме такими словами розпочав спогади про свого друга Володю Клименка його однокласник Сергій Волощенко.

Народився Володимир Васильович Клименко 11 березня 1971 року. Мав молодшого брата Сергія. Зростали хлопчики в доброзичливій сімейній атмосфері, де панували любов, взаєморозуміння, турбота, де шанували працю. Батьки Василь Маркович та Ганна Сергіївна виховували своїх синів чесними, слухняними, акуратними, старанними, порядними, в повазі до людей та рідного краю. В 1978 році Володимир пішов до 1 класу Кам’янської загальноосвітньої школи №1.

«До першого класу прийшов маленький, чорненький, невисокий хлопчик, але був він весь такий правильний-преправильний: костюмчик напрасований, сорочечка білесенька, портфель, зошити – все в порядочку, і так воно було до випускного класу. Завжди акуратний, все на місці, завжди посміхається. Акуратність і обов’язковість були настільки в нього присутні, що викорінити їх було неможливо ні в чому. Якщо Вовка пише зошит, то він зразково-показовий, там все акуратно написано, пораховано і виконано. Якщо не робить, то не робить взагалі, якщо робить – то робить так, як треба. Завжди все строго по порядку. Дружив він з усіма однокласниками, був дуже розсудливим, брав участь в усіх шкільних заходах.

Першою нашою вчителькою була Сливко Галина Григорівна. Клас був дуже дружним. Любили подорожувати: ходили в походи, до лісу, річки. В старших класах у всіх походах брали з собою гітари. В класі були гітаристи, тому завжди нас супроводжували пісні. До цього часу ми підтримуємо зв’язки між собою.

Володя дуже любив малювати. Малюнки здебільшого мали військову або середньовічну рицарську тематику і були дуже майстерно виконані», – ділиться своїми спогадами однокласниця Наташа Щавелєва.
В школі Володимир займався спортом, відвідував гурток з волейболу, де тренером був Іван Брезінський. Тренер вимагав повної віддачі грі. М’яч потрібно було зловити за будь-яку ціну. Часто це були збиті коліна та лікті, але Володимир грі віддавався повністю до останку, намагався ніколи не пропускати м’ячі. І надалі в житті він постійно дотримувався правила: «Все робити на відмінно, або не робити зовсім», – згадує дружина Інна.

«Чи можна було Володю назвати найкращим вже тоді, коли ми разом, за шкільними партами, гризли граніт науки і мріяли про світле майбутнє? Безсумнівно і без перебільшень.
Улюбленець дівчат і авторитет серед хлопців, сумлінний учень і вірний надійний товариш, вправний спортсмен і просто, як тоді визнавали всі, класний пацан. Він ніколи не прагнув опинитися в центрі уваги, але ніколи не був цієї уваги позбавлений. Спокійний, чесний, справедливий і не здатний на будь-який компроміс з власною совістю. Таким запам’ятався Володя мені», – пише в спогадах Сергій Волощенко.

Ще навчаючись у школі, Володимир Клименко, як і більшість хлопчаків, мріяв стати військовим, тому після закінчення школи навіть поїхав вступати до військового навчального закладу. Але при вступі, ближче познайомившись з буднями військових, зрозумів, що це не його, повернувся до рідної Кам’янки і в майбутньому поєднав своє життя з будівництвом та музикою. Юнацьку мрію Володимира втілив у життя молодший брат Сергій, який опанував професію військового.

З 8 вересня по 6 грудня 1988 року Володимир Клименко навчався професії фрезирувальника в механічному цеху Кам’янського машинобудівного заводу. 19 червня 1989 року був призваний на військову службу. Служив у Польщі в артилерійських військах. З листа військової частини, в якій служив Володимир Васильович: «Житель Черкащини, який у 18-річному віці вступив в ряди 307 учбового мотострілецького полку. За час служби добре себе зарекомендував, тому вже 09.12.1989 був призначений на посаду командира бойової машини піхоти. Своє перше сержантське звання отримав у 1989 році. А 21.02.1991 Володимиру було присвоєне звання старшого сержанта». Під час служби Володимир здійснив свій перший стрибок з парашутом.

Після демобілізації в запас з вересня 1991 року опановував професію маляра-штукатура художнього оздоблення, навчаючись в СПТУ-5 міста Києва. Паралельно відвідував секцію карате. З листопада 1992 року почав цікавитися та займатися особливим стилем карате, заснованим Масутацу Оямою в 1950-хроках, кіокушинкай-каном, який вважається одним із найжорстокіших і найскладніших (спортивні поєдинки проводяться у повний контакт, без захисного спорядження, єдине обмеження – заборона ударів руками в голову) та мав будо-паспорт (основний документ каратиста).

1995 року Володимир одружився. З майбутньою дружиною Інною жили на одній вулиці. Почали зустрічатися молоді люди ще зі школи. Інна виряджала Володю до армії і чекала. В сім’ї Клименків народилися син Владислав та донечка Аня. Наташа Щавелєва згадує, що Володя дуже любив дружину і своїх дітей, при зустрічах із друзями і однокласниками завжди розповідав про них та їхні досягнення з великою гордістю.

«Він був порядною, терплячою, набожною людиною. Співав у церковному хорі. Дотримувався Божих заповідей. Працюючи будівельником, всі роботи виконував під ключ. Замовники були дуже задоволені результатами. Продовжував і після закінчення школи займатися волейболом. Після повернення до Кам’янки на постійне місце проживання грав у місцевій волейбольній команді «Кам’янка», яка в 2021 році у відкритому чемпіонаті з волейболу «Пам’яті І.В.Брезінського» в місті Черкасах серед ветеранських чоловічих команд зайняла ІІІ місце. Відрадою для чоловіка була гітара. Він вишукував різні мелодії, які йому подобалися, часто писав сам. На всі свята Володя влаштовував родинні музичні вечори, які так всі любили. Брав гітару і віддавався музиці. Грав, співав, а разом з ним і всі ми. Наша донька Аня перейняла музичний талан тата, грає на кількох музичних інструментах, співає», – ділиться спогадами про Володю дружина. Від мами в Ані тяга та вправність у малюванні.

«Після повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави, у травні 2022 року, згідно з наказом 3137 від 23.05.2022 Володимир Васильович Клименко був направлений на службу до 184 Навчального центру на посаду інструктора. Завдяки своїм знанням та лідерським якостям підготував сотні професійних військовослужбовців. Володимир проявив себе як впевнений командир і зразок для підлеглих. Він був тим, на кого хотілось рівнятись. У вільний від служби час любив грати на гітарі, чим піднімав моральний дух свого підрозділу.

Коли країна більш за все потребувала допомоги, Володимир Клименко одним із перших визвався вийти на захист Батьківщини на лінію зіткнення. Наказом командира військової частини А3211 від 05.10.2022 №274 був призначений на посаду кулеметника у складі зведеної механізованої роти 184 Навчального центру, де безпосередньо брав участь у бойових діях, стримуючи збройну агресію російської федерації. І був тим, кого ми гордо називаємо героєм.

13 жовтня 2022 року, під час артилерійського обстрілу під українським селом Одрадівка, Володимир Васильович Клименко загинув, віддавши своє життя за нашу свободу і волю», – йдеться в листі з 184 Навчального центру в\ч А3211, де служив Володимир Васильович. А ще в цьому листі є слова, адресовані герою: «Ваш внесок не залишився безслідним, пане старший сержант. Ви назавжди зразок мужності та гордість 1-ї навчальної механізованої роти 1-го навчального механізованого батальйону військової частини А3211».

Поховали Володимира Васильовича на Алеї Героїв у рідному місті. За сумлінне виконання службових обов’язків, проявлені високі морально-етичні, професійні та ділові якості, зібраність у кризових ситуаціях, прийняття правильних і обґрунтованих рішень старший сержант Клименко Володимир Васильович був нагороджений Грамотою в/ч А 3211. Його друг і однокласник Сергій Волощенко свої спогади закінчив словами: «І якби попросили мене описати Володю всього одним словом, це, незаперечно, було б слово ПОВАГА».

Кохана дружина Інна під час чергового перегляду старих листів переписки з чоловіком знайшла в одному з конвертів засушений кленовий листок. Після цього на думку прийшли слова з пісні «Кленовий вогонь» у виконанні С.Ротару, і вона вирішила заспівати цю пісня в пам’ять про чоловіка. Виконала Інна Клименко її 4 жовтня на благодійному заході в підтримку ЗСУ, що проходив у нашому місті, віддавши данину пам’яті своєму чоловікові та всім захисникам-героям, які у далеких засвітах продовжують нас захищати.

Пам’ять рідних, друзів, знайомих про Володимира Васильовича Клименка, коханого чоловіка, турботливого сина і батька, надійного друга, впевненого, професійного командира і просто порядну в усіх відношеннях людину, сильніша за смерть і житиме вічно…

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника