Кам’янський заповідник

Війна … Війна – це просте слово, п’ять літер, але скільки всього за ним стоїть: ненависть і любов, героїзм і зрада, самотність і туга за близькими, знецінення людського життя і смерть, нездійсненні мрії, біль, невідомість…За майже три роки повномасштабної війни в Україні десятки тисяч безвісти зниклих людей. Серед них як цивільні, так і військові. Особливо важко відбуваються пошуки безвісти зниклих захисників, які ускладнюються постійними бойовими діями, що не припиняються. Шукаючи їх, рідні проходять пекло на землі.

12 грудня 2023 року на обійстя Темної Інни Валеріївни завітали непрохані гості. Вони принесли жахливу звістку, від якої зупинився час, а життя розділилося на «до» і «після»… Представники Кам’янського ТЦК та СП вручили Інні сповіщення, де зазначалося, що її брат, навідник кулеметного відділення кулеметного взводу механізованого батальйону 110 окремої механізованої бригади ім. генерала-хорунжого Марка Безручка, рядовий Корнюк Михайло Валерійович 1986 року народження під час виконання службових обов’язків 12 грудня 2023 року зник безвісти внаслідок артилерійського обстрілу противника біля н.п Авдіївка Покровського району Донецької області. Інна Валеріївна згадує: «12 грудня 2023 року в 14.45 мені сповістили, що брат зник безвісти на РОП (ротний опорний пункт) «Хортиця» ВП (військова позиція) «Вінстон». Офіційне підтвердження про безвісти зниклого я отримала 14 грудня. І час зупинився…»

На довгих 9 місяців для Інни та її рідних настали страшні часи пошуків. «Я не знала, куди бігти, кому телефонувати і що робити далі. Але просто сидіти і чекати я не могла і не збиралася. Я повинна була діяти…» – продовжує сестра.

Корнюк Михайло Валерійович народився в місті Кам’янці 24 лютого 1986 року. Був тихим і чудовим хлопчиком з блакитними очима. В 1991 році пішов до 1 класу Кам’янської школи №1. Дорофеєва Олена Миколаївна, класний керівник класу, в якому він навчався, згадує Мишка як хорошого, чемного, вихованого учня: «Він достатньо часу відводив на навчався, тому і оцінки мав лише «добре» та «відмінно».

У 2001 році Михайло закінчив 9 класів і вступив до Черкаського професійного ліцею переробної промисловості. В 2004-му здобув професію апаратник стерилізації консервів, варник харчової сировини та продуктів, оператор лінії у виробництві харчової промисловості.

Після закінчення ліцею юнака було призвано на строкову службу до Збройних сил України, яку він проходив у 95 окремій аеромобільній бригаді в місті Житомирі. Пройшовши військові навчання на полігонах у лісах на Житомирщині, став десантником-кулеметником,здійснював стрибки з парашутом.

В житті Михайло Валерійович був добрим, чуйним чоловіком. Мав багато друзів. Завжди приходив на допомогу. Згадує колега по роботі Даша Почепцова, з якою вони близько 5 років працювали разом на молокозаводі: «Я сама не місцева, переїхала до міста з двома малолітніми дітьми. Розраховувати на будь-чию допомогу не приходилось. Але трапилося так, що в один з потрібних моментів Михайло мене дуже виручив. Якось я пішла на роботу, а діти залишилися самі. Я час від часу їм телефонувала, довідувалася, чи все добре. А потім вони перестали брати слухавку. Я зателефонувала Мишкові, він жив недалеко, і попросила сходити подивитися, що в них сталося. Через певний час він зателефонував і повідомив, що все добре, сина з кватирки витяг, дітей погодував і за ними пригляне поки я буду на роботі. Після цього випадку Михайло часто мене виручав і підгляжував дітей, поки я працювала. Вони разом гралися, діти дуже раділи, коли випадала нагода провести з ним час. А я могла спокійно працювати. Михайло був добрим, чесним, справедливим, готовим завжди прийти на допомогу безкорисливо. За час роботи на заводі він зарекомендував себе як хороший працівник і колега».

У вільний час Михайло любив рибалити. Кожну вільну хвилину проводив з вудочкою на річці. Риболовля для нього була всім. «Після смерті батьків ми залишилися однією родиною. Разом переживали і хороші, і не дуже моменти в житті: святкували свята і раділи, і плакали разом, підтримували один одного завжди і в усьому. Міша дуже любив своїх племінників. Але настав час, коли життя розділилося на «до» і «після», – продовжує свої спогади Інна Валеріївна. – 24 лютого 2022 рок… Першим мобілізували мого сина В’ячеслава, а потім і брата,16 серпня 2023 року. Військові навчання він проходив в м.Чернігові. Потім був вишкіл з європейськими військовими на кулеметі «Browning M2 BOC – 101», після закінчення якого Міша отримав сертифікат про здобуття військової кваліфікації – кулеметник. 16 жовтня він разом з побратимами поїхав на Схід, але поки не рушив потяг, хлопцям не повідомляли, куди їх передислоковують.17 жовтня 2023 року брата було зараховано до легендарної 110 ОМБ ім. генерала-хорунжого Марка Безручка. Він разом з побратимами зайняв оборону міста Авдіївка. 4 листопада Міша був поранений, лікування проходив у військовому госпіталі м. Лозова Харківської області. Підлікувавшись, повернувся в бригаду та продовжив захист Авдіївки на ВП «Вінстон».

Так тривало, допоки не настало 12 грудня 2023 року. Після отримання сповіщення, що брат зник безвісти, для Інни та її родини розпочалися довгі дні, тижні, місяці пошуків. Сестра не знала, куди бігти, кому телефонувати і що робити далі, але вирішила діяти. Родина Темних розпочала власні пошуки Михайла. Як вони проходили і чи мали якісь результати, продовжує розповідати Інна Валеріївна: «Велику допомогу надавали мені волонтери. Дякуючи їм, я дізналася, що на позиціях, які захищав брат, були жорстокі бої, і після 4 годинного бою він був поранений, а після ворожого штурму позицій Михайла вже ніхто не бачив. Військове керівництво на мої запитання тільки відповіли, що танк «розібрав» позицію, на якій перебував брат. А що й до чого так і залишилось невідомо».

Інна Валеріївна зверталася з письмовими запитами в Штаб Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Апарат верховної Ради України, Кабінет Міністрів України, Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Головне слідче управління Національної поліції України, Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Центрального регіону, Управління документування службової діяльності МВС, Офіс Президента України, військові частини, в яких служив брат; Черкаську обласну, Смілянську та Костянтинівську окружні прокуратури та інші державні установи.

Під час пошуків в офіційних листах їй повідомили, що згідно з сформованим витягом з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, її брат Корнюк М.В. «зник на території бойових дій (під час воєнних дій) та набув статусу особи зниклої безвісти за особливих обставин – 24.01.2024 року». З військової частини повідомили, що «Корнюк М.В дійсно в період з 17.10 по 05.11.2023, з 18.11.2023 по 12.12.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією рф проти України, перебуваючи в н.п. Авдіївка Донецької області». Пізніше з матеріалів розслідування Інна дізналася, що «12 грудня 2023 року, внаслідок влучання артилерійського снаряду близько 01:20 год по позиції «Вінстон», стався повний обвал будівлі, де на той момент повинні були нести бойове чергування чотири військовослужбовці, включно з навідником 2 кулеметного відділення кулеметного взводу рядовим Корнюком Михайлом Валерійовичем. Бойова обстановка не дозволяла зробити розшукові дії і впевнитись в достовірності їхнього перебування на позиції. Під час загальної перевірки наявності особового складу та перевірки особового складу, що були на бойовому чергуванні на РОП «Хортиця», після закінчення штурмових дій підтвердилась відсутність чотирьох військовослужбовців, включно з рядовим Корнюком Михайлом Валерійовичем». Статус військовослужбовця був невідомий.

«Дякуючи волонтерам з ГО «Незламні патріоти «Пошук полон» – Юлі Андреєвій і її команді, Олі та Анатолію–ми зробили поїздку до побратимів з 110 ОМБ, – продовжує розповідь Інна. – 8 березня я вже знала, де мій брат і що з ним. Я вже мала достатньо інформації про те, як він воював, і як загинув. Але виникла нова проблема: як повернути тіло додому, до рідного міста для поховання. І знову потрібно було шукати шляхи її вирішення. І я шукала…

В цей час мені повідомили про приїзд до Києва омбудсмен Туреччини. Мене разом з родинами інших безвісти зниклих захисників запросили з ним на зустріч. Я поїхала до Києва. Ми передали списки наших рідних та назви локацій, де вони зникли і дуже просили повпливати представників Туреччини на рф в питанні повернення тіл наших рідних родинам для належного поховання. Після зникнення брата я постійно переглядала ворожі телеграмканали з надією побачити його фотографію. При кожному обміні дізнавалася, до якого міста привозили тіла загиблих захисників і разом з волонтерами їхала до моргів госпіталів дізнаватися точнішу інформацію. 13 травня 2024 року я побачила фото свого брата на одному з рашистських каналів. І знову поїздки по моргах. 21 травня я дізналася, що в одному з моргів є тіло захисника, який дуже схожий на мого брата. Тіло було повернуто під час чергового обміну 16 квітня.18 червня розпочалася довготривала процедура впізнання тапроведення експертизи ДНК.Результати були готові 26 вересня 2024 року. Після цього я вже точно знала, що це мій брат».

Захисник-оборонець Корнюк Михайло Валерійович повернувся до рідного міста 30 вересня 2024 року «на щиті». Поховали Героя, за його заповітом, біля могили мами, на кладовищі по вулиці Ярослава Мудрого.

На жаль, ми не навчилися ще повертати час і коригувати простір. Але знаємо стовідсотково: Герої не вмирають доти, поки про них пам’ятають. Михайло назавжди залишиться в серцях і душах тих, хто його знав, молодим і сповненим сил. Вічна шана вірному сину України!

Тамара Гордієнко,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника