…На станції техобслуговування БОШ Авто Сервіс у Кам’янці, на одному з ремонтних боксів можна побачити меморіальну дошку. На ній – чоловік у пікселі й військовому спорядженні. Праворуч від фото – напис: «Тут працював славний син України ГОЛОБОРОДЬКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (16.12.1980 –14.06.2024), який загинув, захищаючи свободу українського народу. Вічна слава Герою!» Ця дошка встановлена до роковин загибелі, на знак глибокої пошани і подяки захисникові України, якому навіки 43 роки…
Народився Олександр Голобородько 16 грудня 1980 року в селі Лебедівці. Батьки – Любов Макарівна та Олександр Миколайович – виховували двох синів: старшого Сашка і меншого Колю. Мама розповідає, що Саша ріс, як і всі діти того часу. Був спокійним і відповідальним, з раннього дитинства в усьому допомагав батькам.
Тетяна Володимирівна Тетьора, яка була класним керівником Саші у 5 і 6 класі, розповідає: «З цією дитиною пов’язані тільки гарні спогади. Клас, у якому він навчався, був дуже гарний. Великий, як для сільської школи, сильний і дружний. І Саша в цьому класі був якоюсь відповідальною дитиною, з самого малечку. Завжди скромний, завжди тихий. Але дружній, товариський. Що не попросиш – Саша завжди відгукується і завжди радий допомогти. Дитина була дуже позитивна. І батьки завжди переживали, як Саша навчається, що він робить у школі, чим займається, як себе веде. У них дуже хороша сім’я, і вони виховали такого ж скромного і відповідального сина. Джентльмена, можна сказати.
Можливо, він і навчався слабше за інших дітей, не був відмінником. Але це – не показник. Показник – це коли дитина добра душею, відповідальна, серйозна. А Саша завжди був відповідальний і серйозний не по роках…»
9 і 10 клас Олександр закінчував у Лузанівській загальноосвітній школі. Про цей період мама розповідає: «Захоплювався літературою, багато читав. Особливо любив літературу воєнну. Коли був у старших класах, двоюрідний брат подарував йому рушницю. І у вихідні він ходив на охоту. Про зброю міг говорити годинами. Це йому згодилося на війні…»
Своїми спогадами про колишнього однокласника ділиться Алла Надворна: «Ми вже майже 30 років, як школу закінчили… Пам’ятаю, що Саша завжди був тихий, неконфліктний, не бешкетник. І можна було б сказати, що він непомітний, але ж іноді на уроці або просто в розмові міг таке щось розказати, що ніхто не знає. З географії, наприклад, чи про різні винаходи, про космос… Вже у старших класах ми зрозуміли, що він багато читає і може розказати те, чого не знають інші…»
Після закінчення Стеблівського ПТУ, де навчався на тракториста-машиніста, Олександр деякий час працював у місцевому СТОВ «Світанок» трактористом. У 2005 році пов’язав своє життя з ремонтом автомобілів і до кінця 2022-го працював слюсарем на станції техобслуговування БОШ Авто Сервіс у Кам’янці.
Олександр прийшов на СТО без спеціальної освіти й досвіду, і не відразу все в роботі виходило. Але наполегливість і прагнення розвиватися, а ще – підтримка й віра у нього колег і керівництва допомогли йому стати одним із найкращих фахівців. Ремонт автомобілів – це те, що стало справою всього життя Олександра Олександровича. Тут він знайшов себе і своє справжнє покликання.
В колективі Олександра Голобородька цінували і поважали. Ігор Григорович Кивгила розповідає: «Я скільки його згадую – він жив для усіх, усім старався допомогти. Особливо це стосувалося рідних, близьких. Завжди жив життям інших людей…
В роботі Саша дуже трудолюбивий був, старався якісно робить. Це була людина, яка багато що переживала, але не показувала це зовні. Він був одним із тих людей, які все в собі тримають. І я думаю, що це не особливість характеру – він хотів захистити близьких і рідних від якихось неприємностей, від зайвих хвилювань… Саша був не дуже комунікабельний, хоча, бувало, міг таке утнуть, що пів станції сміється, що я аж в кабінет чую…
Я іноді дивувався, як він усе встигає. Пам’ятаю, як він не мав ще транспорту і постійно їздив на велосипеді. Ну, літом, весною і осінню – то якось воно нічого, але зимою… То і пішки ходив, притому, що на роботу не спізнювався ніколи…
Це людина – дійсно приклад для наслідування, при своїй неповторній скромності, трудолюбивості. Хоча ці якостій не були виставлені на загал… На той період, коли він уже ішов служить, воювать, Саша був найкращим слюсарем: і по кількості послуг, і по якості, і по рівню складності робіт…»
З великою повагою згадує Олександра і майстер СТО Євгеній Павлович Малюкін: «Ми з Сашею працювали більше 15 років. Пам’ятаю, як він сюди влаштовувався на роботу, яким був хлопцем. І під нашим керівництвом ріс і розвивався. Він золота людина був, і якщо десь потрібна допомога – завжди Саша. Він такий отзивчивий був, що його і просить не треба було – сам завжди приходив на допомогу один із перших. Не любив новшества, хоча руки мав золоті і навчився всьому, ніколи не одказувався. Боявся, але ж брався… І став одним із найбільш кваліфікованих слюсарів.
Знаєте, у нього завжди мрія була – купить собі машину. Він одкладав гроші і коли приходив у відпустку, то казав: «Ну все, поїду, куплю машину». Кажу: «Саша, нащо тобі машина? Ти ж 3 дні в отпуску – і знову на фронт. Вже прийдеш – після цього купиш собі машину». Ми тепер так жалієм, що одговорили його. Думаєм, краще б він купив би, ті два дні поїздив би на машині, про яку мріяв. Ну хто ж знає, яка наша судьба… Дуже сумно, що такі люди йдуть, бо дуже талановитий і добрий був хлопець…»
Ігор Кивгила розповів, що з 2014 року, коли почалася російська агресія на Сході України, їхня станція техобслуговування постійно займалася ремонтом автомобілів для військових: «У нас було 5 підшефних бригад, яким ми робили все. Причому своїми ресурсами, не оголошували ніяких зборів…» Олександр Голобородько був одним із тих, хто вкладав у цю роботу всі свої знання, вміння і сили.
З початку повномасштабного вторгнення тільки до травня на СТО було відремонтовано більше 200 автомобілів, і це – не рахуючи дрібниць. Звісно, всі роботи виконувалися безкоштовно. Майже всі працівники відразу хотіли йти захищати від ворога свою землю, навіть ті, хто мав серйозні вади здоров’я. Як і Олександр Голобородько. З перших днів великої війни він записався до територіальної оборони Лебедівки, постійно штурмував Кам’янській військкомат, кілька разів ходив записуватися добровольцем, та у 2022 році його на фронт не взяли.
1 січня 2023 року, якраз на мамин день народження, Олександр вступив до лав ЗСУ. Галина Кобзарьова, дружина двоюрідного брата, згадує: «Ми неочікувано дізналися про те, що Саша пішов воювать, він сам собі надумав. Коли почалася війна, він був у місцевій теробороні. Вони ходили в селі, чергували… А тоді, коли він уже на фронт пішов, то нас перед фактом поставив. Мій Серьожка його проводив до воєнкомата з другим братом – Сашею…»
«У нього, виявляється, вже все було готове, – розповідає Ігор Кивгила. – Він собі зібрав форму, взуття (тоді ж із цим було не так, як зараз), бо готувався…»
Спочатку Олександр пройшов вишкіл у навчальному центрі «Десна», а потім був прийнятий на військову службу за контрактом через Черкаський РТЦК та СП. Служив стрільцем-зенітником 3 зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Мама полеглого захисника розповідає, що на фронті, окрім своїх безпосередніх обов’язків, він допомагав побратимам ремонтувати зброю і техніку. «Нікому з побратимів не відмовляв, – каже Любов Макарівна. – За словами командира і побратимів, його там любили і називали «незамінним» і виручаловка». Так як таких людей було там мало, то його берегли, як могли. На превеликий жаль, не вберегли…»
14 червня 2024 року поблизу села Водяне Покровського району Донецької області Олександр Голобородько загинув у результаті здійснення противником артилерійського обстрілу по позиціях підрозділу. 18 червня герой-захисник повернувся до рідного села на щиті і був похований на місцевому кладовищі.
За високий професіоналізм, дисципліну і бездоганну службу, виняткові досягнення та відданість своєму народові Голобородько Олександр Олександрович був нагороджений грамотами та подяками, нагрудним знаком «Ветеран війни», відзнакою Президента «За оборону України», а також орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
На мітингу-реквіємі з нагоди відкриття пам’ятного стенда Олександру Голобородьку в рідному селі староста Лебедівки Оксана Анатоліївна Сіроштан сказала: «…Олександр був надійним та мудрим товаришем, з доброю душею та позитивними поглядами на життя. Простим хлопцем, який знав ціну заробленої копійки, поважав і шанував старших, допомагав усім, хто потребував його допомоги. Він завжди посміхався, був добродушним, щирим, товариським, люблячим сином, до останнього підтримував хвору маму, молодшому братові замінив батька. Понад усе цінував свою сім’ю і родинні взаємини.
З перших днів війни, коли всі чоловіки міст і сіл України патрулювали на так званих блокпостах, Саша теж був одним із добровольців. Коли надходила по графіку його черга, відпрацювавши цілий день на СТО, в нічний час оберігав сон своїх односельчан. Також із перших днів війни він у прямому розумінні рвався на передову. Мав право на відстрочку від мобілізації, але знаючи Сашу і його вдачу, рідні, друзі і всі односельчани розуміли, що він не міг бути осторонь біди, в якій опинилась його країна.
За добросовісну службу отримував подяки і нагороди. Також командування надавало йому короткі відпустки, і він приїздив у своє село до мами… Востаннє, коли відправлявся на передову, у саме пекло, заспокоював усіх нас, казав: «Не хвилюйтесь, у мене все добре. Перемога буде за нами – інакше не може бути».
Зі слів командування та побратимів, Олександр був одним з найкращих воїнів – вмотивованим, відважним, сміливим і вправним бійцем, справжнім і надійним побратимом. Гідно і з честю виконував свій військовий обов’язок. Понад усе любив Україну, свою малу Батьківщину – рідне село. Вірив у Перемогу, виборював її і загинув заради неї, залишивши по собі невгамовний біль і вічну славу…»
Наталія ПУГАЧ, старший науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ
