15 червня 2024 року Небесне військо ЗСУ поповнилось душею ще одного Героя, який не вагаючись став на захист рідної землі. Ця кривава війна забрала ще одного люблячого сина і батька, відповідального, розумного, вмілого керівника, справжнього друга, надійного та вірного побратима, людину, на яку можна покластися… За межу вічності пішов Новосельський Віктор Іванович (позивний Весна) – солдат, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону в\ч ЗСУ, який, будучи вірним військовій присязі та українському народу, загинув під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області .
Народився Віктор Іванович 30 травня 1976 року в селі Косарі Кам’янського району Черкаської області. Був молодшим сином в сім’ї Івана Андрійовича та Валентини Євтухівни Новосельських. Навчався в Косарській середній школі. За роки навчання зарекомендував себе сумлінним, уважним і зосередженим учнем. Навчався на «відмінно» та «добре». З дитинства Віктор займався спортом, особливо грою у волейбол. Разом зі своїми однокласниками Русланом Марієнком та Сергієм Безпоясним з 1990 року за запрошенням тренера Івана Вікторовича Брезінського входив до складу головної команди району з волейболу.
Займатися волейболом хлопець почав ще в 4-5 класах. Неодноразово брав участь в республіканських та обласних турнірах юних волейболістів. На тренування, які проходили в спортивному залі середньої школи №1 міста Кам’янки, Віктор разом зі своїми однокласниками добирався автобусом, електричкою, часто їх возив батько хлопця – Іван Андрійович. Вони ніколи не пропускали і не запізнювалися на заняття. На тренуваннях Віктор був старанним і трудолюбивим, швидко вчився, дослухався до порад і настанов тренера в оволодінні та удосконаленні прийомів та тактичних схем у грі. В 1993 році Віктор Новосельський був одним з основних гравців волейбольної команди міста, організовано і професійно ставив блок, самовіддано грав у захисті. Поступово юнак виріс у талановитого і досвідченого гравця та багато разів визнавався чемпіоном області з волейболу серед юнацьких команд: 1984р. – м. Умань, 1985 р., 1986р. – м. Кам’янка, 1990р. – м .Городище, 1991р., 1992р. – м. Кам’янка, 1993р. -м. Черкаси.
На уроках трудового навчання Віктор Новосельський навчився працювати з деревом, і це захопленням стало його хобі на все життя. Починаючи з юнацького віку, він завжди щось майстрував. Мама Валентина згадує, що син був дуже добрим, роботящим, мав умілі руки: «За що не візьметься – все в нього виходило. А робота з деревом – це було його улюблене заняття. Робив різні вироби, на які дивлюся сьогодні та плачу. Речі залишилися, а Віті більше з нами немає. Лише спогади, спогади, спогади…»
Спогадами про свого друга дитинства ділиться Сергій Скічко: «В підлітковому віці в нас обох була тяга до техніки, напевно, це і звело. Починали ми з велосипедів: то складали, то фарбували, то перебирали, то міняли якісь деталі. Трохи стали дорослішими, і захоплення разом з нами подорослішали: почали збирати та перебирати мотоцикли і машини. Мотоциклами займалися недовго, перейшли на машини. Свого часу ремонтувався наш «Москвич», і ми з Вітюнею його, в принципі, зібрали вдвох майже повністю. Був лише двигун і вставлені вікна, а все інше ми дозбирали. Це був десь клас 9-й. Дуже вже хотілося все закінчити і нарешті завести машину та побачити результат своєї роботи. Заводили з буксира, але автомобіль поїхав. Потім, в 10 класі, стало модним мати магнітофон. Нам теж «замандьорилось» мати по «Маяку», вони були дуже модні в той час. Батьки довго не думали і на наше бажання дали таку відповідь: «Хочете магнітофони – йдіть заробляйте. Літні канікули, час вільний у вас є». Пішли ми працювати на цегляний завод. Ціле літо там «відбатрачили», заробили грошей, купили по магнітофону.
Серед інших підлітків нічим особливим ми не виділялися. Чудили, як і всі в цьому віці. В нас ще були друзі – Сергій Безпоясний, Руслан Марієнко. Після школи Вітя поступив в училище, я вступив в інститут. Дороги наші трохи розійшлися».
Після закінчення школи в 1993 році Віктор, за порадою батька, вступає на навчання до Черкаського пожежно-технічного училища (9 червня 1997 року на базі училища було створено Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля). Спогадами про роки навчання та свого товариша і одногрупника Віктора Новосельського ділиться Ігор Горяний: «Наші курсантські роки навчання не такі яскраві, як у звичайних студентів… 3 роки в кирзових сапогах, з одягу – всього 4 види форми (повсякденна «афганка», повсякденна зимова «пш», робоча й «парадка», «гражданка» заборонена!!!). Щодня все за командою: «підйом», «відбій», «шикуйсь», «роздатчики їжі – встати», «на 4-й поверх учбової башти – марш!» З меню – каша «дріб 16» або перловка, картопля… тюлька… Підйоми за «тривогою», марш-кидки на кілометри й таке інше. Звільнення в місто для нас було святом: тільки в вихідні або святкові… Своїх рідних та близьких ми бачили лише тоді, коли нас відпускали у відпустку влітку і на Новий рік, і то, якщо добре навчався…
На першому курсі, 17-18 річними, після перших 4-х місяців навчання, пройшовши первинну підготовку, ми вже заступали на бойове чергування в Учбову пожежну частину нашого училища й виїжджали на гасіння пожеж нарівні з пожежними підрозділами міста Черкаси. Вже там ми отримали першу порцію нашого законного адреналіну… Вже там ми ставали чоловіками… Чоловіками не тільки на службі чи в професії, а й чоловіками в житі, готовими взяти відповідальність на себе й прийняти єдине правильне рішення! Й так щодня, з дня в день, протягом 3 років… При цьому потрібно було ще й навчатися: по 3 пари кожен день, заліки, екзамени…
Молоді й завжди голодні, на першому курсі – в кишенях хліб… Потім вже втягнулися… або ми, або наші шлунки… не знаю. Але кожного дня після «відбою» тихенько, вимкнувши світло в учбовому класі або в кубрику, «заточити» шматочок сала з хлібом або тушонки з цибулею та свіжими огірочками з офіцерських городів, що навпроти училища – це було за святе… Посилки від рідних з’їдалися нами за «щитані» хвилини, або навіть секунди…
З Віктором Новосельським ми разом навчалися в період з 1993 по 1996 роки в одному відділенні 16 взводу Черкаського пожежно-технічного училища МВС України. Наш взвод офіцери-вихователі жартома називали «міністерським», тому що ми протягом 3-х років навчання займали 1-е місце по успішності й не тільки на своєму курсі, а й взагалі по училищу. З 29 курсантів нашого взводу в 1996 році половина закінчила училище з відзнакою.
Віктор дуже добре навчався, спокійно також міг бути відмінником, але, мабуть, не ставив перед собою таку ціль. Йому дуже легко давалося навчання, як-то кажуть, хватав все на льоту, міг без підготовки й без підказки відповісти на будь-яке запитання вихователя, навіть коли його заставали зненацька під час читання чергової книжки (він завжди і дуже багато читав, навіть крадькома на парах). Там, де Віктор – там була й книжка, де книжка –
там і Віктор…
Завжди спокійний і врівноважений, навіть під час конфліктних ситуацій. За 3 роки навчання всяке бувало, та вивести його із себе було майже неможливо. Під два метри зросту, але добрішої людини, чим Віктор, у нашому взводі, мабуть, не було. А ще він боявся звичайних маленьких мишенят…
Між собою ми жартома називали його «Длінний» або «Маленький». Пам’ятаю, як жартували над ним: хлопці ловили мишеня в класі (й таке було!), садили в банку й ставили перед Віктором, а він залазив на стола й криком кричав, щоб забрали. Ми сміялися, а він не злазив, поки ми не забирали склянку з мишеням… Але потім, коли по «взльотці» тебе наздоганяють під 2 метри зросту, нам вже було не до сміху…
Окрім книжок, Віктор займався спортом, входив до складу збірної нашого училища з волейболу, і якщо я не помиляюсь, то мав ще в 16 років 1-й дорослий розряд з волейболу. Його часто можна було побачити на тренуванні в спортзалі. Офіцери й курсанти із задоволенням приходили подивитися на його гру та повболівати за наших.
Завжди вихований та ввічливий, дисциплінований, розумний та сміливий, гарний та надійний Друг, наші взводні під 2 метри Доброти – ось таким нам всім запамʼятався наш Вітьок. 3 роки – як один день. Один день – як 3 роки…
І це тільки декілька коротких спогадів з нашого життя… Ні, з огляду на вище сказане, можу зараз точно й з впевненістю сказати: наші курсантські роки набагато яскравіші, ніж у звичайних студентів!..
Наша Дружба набагато міцніша, тому що скріплена вогнем й димом, сльозами на очах та ковтком свіжого повітря! Ті, хто був разом зі мною, зрозуміють…»
Тільки хорошими словами згадує Віктора Новосельського ще один його однокурсник, Роман Тищенко: «Я знав Вітю ще до навчання в училищі, ми разом ходили на тренування по волейболу. В училищі ми служили в різних дивізіонах, зустрічалися лише на вихідних, коли приїжджали додому. Разом проходили літню практику при пожежних частинах у Смілі і в Кам’янці. Вітя часто запрошував нас на ставок до себе, в село Косарі. В переддень, коли він загинув, мені так захотілося поїхати на цей ставок, і я поїхав. А коли вечором повернувся додому, мені повідомили, що Віті не стало.
Будучи студентами, ми мали різні плани на життя. Хотілося після закінчення навчання і надалі продовжувати службу в одній частині, та так не сталося. Я залишився в Черкасах, а Вітя отримав направлення в місто Дніпропетровськ. Він мав тонке почуття гумору, був серйозний та стриманий, і в дружбі теж. Завжди фільтрував, кого пускати собі до серця, до душі, хто є друг, а хто – просто знайомий. Справжніх друзів він мав небагато, знайомих, я думаю, було чимало: і по роботі, і по спортивному життю. Вітя був тою людиною, на яку можна покластися, про яку говорять: «Я б з ним в розвідку пішов».
Після закінчення навчання в 1996 році Віктор Новосельський отримав направлення на роботу до міста Дніпропетровська (нині м. Дніпро), на завод Південмаш, де досить тривалий час проходив службу в Дніпропетровському гарнізоні пожежної охорони МНС України та зарекомендував себе як гарний спеціаліст та професіонал пожежної справи. Ганна Іванівна Голімбіовська, колега по роботі, розповідає: «Вітю знаю лише з дуже хорошого боку. Ми разом працювали на заводі Південмаш і довгий час були колегами. Він був відповідальним, стриманим, справедливим та дуже освіченим. Завжди мав власну думку. Спочатку працював начальником караулу. Вмів ладнати з людьми, знаходити спільну мову з підлеглими, дуже турбувався за особовий склад, переживав за кожного з них, надавав всім необхідну допомогу. Звістка про його смерть мене дуже вразила. Я довгий час в це не могла повірити».
Працюючи на Південмаші, Віктор Іванович продовжував навчатися в своїй рідній Альма-матер, але вже заочно. По закінченні в 2000 році Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МВС України, отримав диплом за спеціальністю «Пожежна безпека» та професію за фахом – інженер пожежної безпеки.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Віктор Новосельський переїжджає разом із сім’єю на постійне місце проживання до міста Черкаси. Сергій Скічко розповів, що коли Вітя повернувся до Черкас, їхні стежки знову зійшлися: «Ми знову жили в одному місті. Вітя шукав роботу, з якою в нього були «напряги». Коли я про це дізнався, то запропонував йому спробувати посаду майстра в Черкаському професійно-технічному училищі №22, де я працював. Він був не проти, та коли почув, яка заробітна плата в майстра, засмутився, вона його не влаштовувала. Від посади він відмовився і пішов працювати в дирекцію парків, у бригаду, яка випилювала сухостої та наводила порядок у міських парках. Вітя ніколи не боявся і не цурався ніякої роботи. Коли потрібно підставити плече (чи це будівництво, чи це якісь польові огородні роботи) – він «без питань», завжди «на ура». Тепер ми зустрічалися частіше, разом проводили вихідні, їздили на пікніки.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, на якийсь час Віктор повернувся в м. Дніпро, але згодом приїхав у рідне село і добровільно пішов до військкомату. Якось зателефонував і говорить:
– Можеш до військкомату підкинути?
– Навіщо?
– Треба.
– Треба – то підкину.
Пізніше розповів, що медичну комісію пройшов за 15 хв. Коли проходив, будучи пожежником, то огляд тривав довго, роздівали до трусів і носки знімали, дивилися, чи голкою ніде не поколений, а тут зайшов до травматолога, руки-ноги є – придатний.
Потім якось попросив відвезти до Кам’янки.
– Навіщо?
– Мені у військкомат.
– Чому?
– Вже все…
– Що все?..
– Я вже йду служить.
Він був з рюкзаком. Рішення він прийняв дуже швидко».
Мамі Валентині Віктор сказав, що знайшов нову роботу. Яку – відразу не уточнив, лише коли зібрав речі, зізнався, що йде воювати. Він так вирішив.
Військові навчання Віктор Іванович Новосельський проходив на Яворівському полігоні, неподалік від Львова. «Там вже навчалися пожежники. Вітя був у званні майора і йому дали команду хлопців. Вони всі разом відремонтували собі пожежну машину, яку пізніше забрали на війну. Шофером на ній був Юра, який з Вітею був з самого початку і до кінця. Спочатку разом робили машину, а потім разом воювали. Саме Юра мені і розповів, як загинув син, – продовжує свої спогади Валентина Євтухівна. – Якось при розмові з викладачами навчального центу Віктор розповів, що в мирному житті займався викладацькою діяльність і тому знає і про робочі навчальні плани, і про методички. Йому запропонували залишитися викладачем у Центрі, та він відмовився: «Раз я прийняв рішення іти воювать – значить я піду воювать. Та й хлопців я своїх не залишу».
Друзі дитинства Віктор Новосельський та Сергій Скічко востаннє бачилися 7 березня 2024 року. Потім ще якийсь час переписувалися SMS-ками. А потім зв’язок пропав. Не телефонував Віктор і батькам. 12 червня захисник разом зі своїми побратимами вийшов на нуль, а 15 червня – загинув при обстрілі ворожими КАБами позицій, де вони знаходилися. Віктор Іванович Новосельський, відважний воїн і вірний побратим, закрив собою двох бійців, які хоч і отримали поранення, але завдяки його мужності залишилися живими. Валентина Євтухівна три дні намагалася зв’язатися з сином, а потім зателефонувала Юрі та попросила дати номер телефону когось із командирів.
19 червня 2024 року представники Кам’янського ТЦК та СП вручили батькам героя сповіщення про його смерть. Поховали Новосельського Віктора Івановича 21 червня на цвинтарі в рідному селі.
Лише після поховання героя-захисника до батьків Віктора приїхав його побратим Юра і розповів, що 12 червня прийшов наказ про розформування пожежного підрозділу, і що всіх бійців, крім нього, було відправлено на нуль.
Перед виходом на бойові позиції 12 червня Віктор зателефонував до Наталі Білоус, з якою виріс в одному дворі та дружив з самого дитинства, і попросив, щоб не кидала маму, якщо з ним щось станеться.
– Вітя, ти що говориш?
– Ти мене почула? Скажи мені: «да» чи «ні».
– Звичайно, Вітя, «да».
– Ну добре, я почув.
З проханням, щоб не кидав батьків «раптом що», Віктор звертався і до Сергія Скічка. Зі слів Валентини Євтухівни, друзі їхнього сина свято виконують його прохання і дуже часто їх із чоловіком навідують, допомагають у вирішенні будь-яких питань.
Син захисника Ілля після смерті Віктора Івановича почав займається волонтерством. Їздить на передові позиції до хлопців. Допомагає всім, чим може. На прохання бабусі зупинитися відповідає: « А хто буде їздить? Я туди їжджу, бо там був тато».
Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника
