В його очах – тепло і тиша, світло душі і невимовний сум… Вони такі рідні і кохані… Ці очі варті цілого світу… Та однієї миті стається раптом непоправне, і ти розумієш, що більше ніколи не побачиш небо в його очах… Та й як же сьогодні не вистачає цих, таких рідних і коханих очей, в яких можна потонути…
… Вона писала його портрет, зібравши докупи всі уламки своєї душі, а тоді промовила: «…Тебе будуть впізнавати…» Його виразні очі кольору неба дивляться на нас з картини і говорять з нами мовчки. На портреті Віталій Березій, її коханий чоловік, а ще – люблячий татко, такий жаданий син, найкращий у світі брат, друг, побратим. Його життя обірвалося у 35 років… Залишившись вірним військовій присязі, сержант Віталій Березій (Док), бойовий медик 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону, загинув 12 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання із виявлення та знищення сил противника в районі населеного пункту Очеретине Донецької області та до серпня місяця 2024 року вважався зниклим безвісти.
Народився Віталій Березій в селі Ребедайлівці в родині Анатолія Федоровича та Любові Володимирівни Березіїв. Мама Віталія говорить, що він був первістком, дуже бажаною дитиною в сім’ї. «Він – моя опора… Ми його так довго чекали … Мені було вже 21 рік, коли він народився… Як тільки його занесли і показали, я глянула – і зразу сказала, що це «Віталик». До мене якось це ім’я відразу прийшло і, здавалося, більше йому не підходило ні одне інше ім’я».
Хлопчик статурою та характером був схожим на батька. Ріс спокійним, все робив не кваплячись, розсудливо. Дуже любив ліпити з пластиліну. Мама говорить, що за цим заняттям він міг «пропадати» годинами. Значна роль у вихованні хлопчика належить дідусеві Володимирові Трохимовичу Рачевському, який дуже любив свого онука.
У перший клас Віталій Березій пішов у рідному селі Ребедайлівці майже у 8 років і в молодших класах вчився на відмінно. Саме в групі продовженого дня побачили вперше Віталія Березія його майбутні вчителі в старшій школі Н. В. Шевченко (вчителька зарубіжної літератури) та Н. П. Швець (класний керівник 5-11 кл.). Він запам’ятався їм росленьким, світленьким, завжди охайним хлопчиком, в якого були дуже акуратні зошити і книги.
Навчання Віталія в середніх і старших класах було легким. Маючи широкий кругозір, йому всі предмети давалися добре. Педагоги зазначають, що коли Віталій і не був добре готовий до уроку, то міг «викрутитись» хоч на якусь оцінку.
Наталія Петрівна Швець, класний керівник Віталія у старших класах, згадує: «… як зайдеш в клас, то він сидів отак збоку, на другій парті: високий, світловолосий хлопець з блакитними очима, завжди акуратно вдягнений. Добрий, радісний, красивий, артистичний і здібний хлопчик… Про цю дитину не можна нічого згадати поганого і навіть якогось негативу. І щоб він колись порушив поведінку чи ще щось – не було такого… Я не пам’ятаю, щоб у нього були якісь непорозуміння з вчителями, і щоб хтось колись на нього жалівся з педагогів. Не було таких випадків».
Віталій Березій встигав скрізь: і вдома допомагати, приглядати за молодшим братиком, і жити цікавим шкільним життям. Брав участь у різних заходах, у вечорах і в спортивних змаганнях. Любив футбол і шахи. Віталій мав багато друзів і серед однолітків, і серед менших та старших дітей. У своїх спогадах рідні, друзі, педагоги говорять, що В.Березій користувався надзвичайним авторитетом, був справедливим, коли треба – різким, вимогливим і відвертим, а ще скромним, лагідним, ніжним, люблячим і турботливим.
Н. В. Шевченко зазначає: «… Віталій був дуже відповідальним… Мені здається, що йому було якось і соромно, коли він щось не міг виконати чи пообіцяти і не дотриматись слова. Мав твердість характеру і був людиною справедливою і тією, яка не шукала ніколи по життю манівців, яка ніколи нікого не підставила…».
У 1998 році в родині Березіїв народився ще один хлопчик. Віталій назвав молодшого братика Олексієм, і на все життя він став для нього «Малим». Два різні за зовнішністю і характером брати були насправді єдиною, цільною душею. Розуміли один одного з пів слова. Сам Олексій говорить, що Віталій був для нього найкращим братом у світі. Старший брат завжди приїжджав додому з солодощами, адже «Малий» їх так любить. Коли виникали моменти виховання, що треба було поговорити серйозно, то це були просто сказані слова: «Ну, Малий, ти давай вже там…» І це завжди без образ і якихось довгих настанов. Олексій говорить, що для нього було зрозуміло відразу, що він робить щось не так. І в подальшому, дорослому житті хлопці підтримували і безмежно довіряли один одному.
Після закінчення школи (2006 р.) Віталій Березій втупив до Черкаського медичного коледжу (нині Черкаська медична академія) і навчався за спеціальністю ортопедична стоматологія. Поїхав отримувати професію не сам, а зі своїм другом дитинства Віталієм Дібровою, який згадує: «…Він мене вмовив вступати разом: він – після 11 класу, а я – після 9, тільки на різні спеціальності. Готувалися до вступу вдвох на заняттях із вчителькою Зіною Оксентівною Гвоздик… Поступили і жили разом на квартирі в баби Асі у Черкасах. Вона дуже любила говорить про політику. І якщо я відразу знаходив привід «змитись», то Віталій міг півтори години її слухати… Там, на квартирі, ми з ним вперше в житті побилися: не дійшли згоди, як потрібно смажити картоплю – з закритою кришкою чи ні… Це в нас прям конфлікт тоді виник один єдиний раз…»
З дитинства два Віталія були не розлий вода. «…Ми жили на одній вулиці, навпроти… Віталій старший від мене на два з половиною роки. Тому хорошому і різному я вчився в нього. Він звертався до мене «братішка», – розповідає В.Діброва. – Ми дуже любили грати в футбол. Грали і за школу, і за село. Тут бігти треба тренуватись, хлопці чекають, а в нас малі: в нього – брат, а в мене –сестра, треба глядіть. І, як на зло, бува, сон у них не співпадав, щоб нам спокійно пограть. Ну, ми якось знаходили вихід… А так росли, як усі. У нас своя ватага була, і пошуткувати ми любили завжди: то взимку когось вкинемо в кучугуру снігу і тягаємо за ноги, то дівчат лякаємо, а ще після дискотеки завалювались ватагою додому до нашого друга Женьки Овезова і влаштували шаховий турнір до двох годин ночі на величезній саморобній дошці… І так 10 партій… »
Віталій Березій закінчив навчання, а Віталій Діброва його ще продовжував. Згодом життєві дороги хлопців розійшлися, але дружбу свою вони не втратили, цікавились життям один одного і обов’язково зустрічались, коли була нагода, допомагали і підтримували один одного, а потім стали кумами.
Отримавши професію, Віталій Березій один рік пропрацював за спеціальністю, а потім був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. За спогадами рідних, він мріяв отримати вищу освіту, вступити до інституту та присвятити життя педіатрії. Але мріям не судилося збутись. У 2010 році родина Березіїв осиротіла: раптово помер тато, якому було 44 роки. Мама залишилась сама з молодшим Олексієм, і Віталій став опорою для сім’ї.
Одного разу в сільському клубі Віталій зустрів свою долю, свою Любов. І спочатку все було якось непевно, але одного дня все прояснилося, і молоді люди зрозуміли, що не зможуть бути один без одного. «Я буду жити там, де будеш ти», –сказав Віталій. У 2011 році він переїхав до Люби в Черкаси. Вони знайшли квартиру, влаштувались на роботу.
У 2014 році Віталія мобілізували на захист державного суверенітету України під час проведення АТО. Він служив військовим медиком.
Взимку 2015 року Люба і Віталій одружилися. Через рік у них народилася донечка Аліна, а у 2019 році – синочок Артем. Віталій був люблячим і турботливим чоловіком і татком. Він весь час працював, щоб забезпечувати родину. Згодом В. Березію запропонували роботу на асфальтному заводі, який відкрився в Ребедайлівці, він погодився відразу, адже там була гідна заробітна плата. Незважаючи на графік роботи, він завжди знаходив час відвезти донечку до садочка і забрати звідти увечері, поки дружина займалася новонародженим Артемчиком.
Гвоздик З.О., колишній завуч школи, педагог та сусідка, на очах якої ріс «Віталічка», як вона його називала, згадує, як одного разу вона спостерігала за ним, під час проведення свята в сільському клубі, яке організувала адміністрація асфальтного заводу для діток: «…Вони прийшли всією сім’єю… Але Артемчик був ще маленьким і не розумів розважальних номерів – розплакався. Взявши малого на руки, Віталій вийшов у коридор. Притулив синову малесеньку голівку до своєї щоки, ніжно гладив, цілував і заспокоював. Я дивилася, і зараз словами тяжко передати, яким Артемчик виглядав тоді захищеним у сильних і ніжних татових руках, як йому стало добре, затишно і безпечно…»
Протягом усього свого життя Віталій Березій оберігав свою сім’ю та дбав про неї. Для нього було важливо, щоб його найдорожчі жінки (дружина і мама) та діти якнайменше жили в тривогах і переживаннях. Віталій був сильним у своєму прагненні захистити сім’ю.
У 2021 році сім’я Березіїв переїхала жити у Кам’янку. Було багато надій та планів. Але все перекреслила війна. Про її початок Віталій дізнався від брата, який зателефонував йому десь о шостій ранку. Спокійно і розважливо він почав шукати підтвердження в інтернеті та заспокоював рідних. Через кілька днів записався до місцевої тероборони, а вже в кінці березня 2022 року був мобілізований до військової частини у м. Сміла, де проходив службу ще у 2014 році. Через рік до цієї ж військової частини з навчального центру був переведений і «Малий», молодший брат Віталія Березія. Як говорить Олексій: «… війна нас ще більше зблизила. Ми ж служили разом… Він сім’ї ніколи нічого не розказував. Якщо щось було – що-небудь вигадував: то він десь на навчаннях, то на чергуваннях…»
Дружина Люба говорить, що з початком повномасштабної війни все подальше їхнє життя – це просто калейдоскоп подій. Чекаєш, нервуєш, щось робиш, доглядаєш за дітьми, готуєш, дочекалась, потім – знову розлука… Віталій служив у Смілі, був на чергуваннях, міг іноді приїжджати на день додому, або його відпускали з вечора до ранку, чи з ранку до вечора. Життя родини відбувалось між телефонними дзвінками та від зустрічі до зустрічі. Під час ротацій військової частини В. Березій виїжджав на відповідальні завдання на різні терміни. Так, згідно із записом в журналі бойових дій 102 окремого радіолокаційного взводу, сержант Віталій Березій, санітарний інструктор, в період з 25 квітня по 7 червня 2023 року брав участь у бойових заходах з оборони України в с. Мирне Ізюмського району Харківської області.
Віталій Березій постійно проходив навчання з тактичної медицини за стандартами НАТО і проводив відповідні заняття з особовим складом частини. Адже під час бойових дій, коли воїни знаходяться в червоній зоні, дуже важливо вміти надати собі чи побратимові першу медичну допомогу.
Востаннє рідні бачились з Віталієм у січні 2024 року, він приїздив на кілька днів на новорічні свята. Тоді ж зустрілися з кумами Дібровами, і на згадку про цю зустріч Віталій підписав для друга футболку: «найкращому кумові», яка є на сьогодні справжнім скарбом для родини.
Наприкінці січня 2024 року Віталій Березій був переведений на службу до іншої частини – 115 окремої механізованої бригади Сухопутних військ. Місяць проходив вишкіл в навчальному центрі м. Дніпро і потім був відправлений на Донецький напрямок.
10 квітня він востаннє зателефонував дружині і мамі. Говорив, що все добре, з голосом нічого, просто втомився. А 11 квітня він розмовляв Із Малим і тільки йому повідомив, що група йде на завдання, поділився своїми тривогами і сказав, що, мабуть, не зателефонує більше і додав, що він усіх дуже любить. 12 квітня Віталій на зв’язок не вийшов, його телефон мовчав. Через кілька днів – знову тиша. Брат відразу почав телефонувати всім, кого знав. Версій було багато, та рідним повідомили, що під час виконання бойового завдання був утрачений зв’язок з усією групою. Бої за населений пункт Очеретине Донецької області йшли жорстокі. Окупанти щоденно скидали по 20-30 КАБів на позиції ЗСУ, а також здійснювали від 60 до 90 артилерійських обстрілів, завдавали удари «градами», мінометами та великою кількістю FPV-дронів.
23 квітня 2024 року до будинку Любові Березій прийшли представники РТЦК і вручили сповіщення, в якому зазначалося, що її чоловік, «сержант Березій Віталій Анатолійович, бойовий медик 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону, за попередньою інформацією, 12.04.2024 року зник безвісти, гідно виконуючи свій обов’язок…» Разом з цією звісткою на рідних важким тягарем лягла болюча невизначеність, яка ятрила серце. Немає нічого гіршого, ніж не знати достеменно, що сталося з тим, кого ти любиш понад усе… Далі були дев’ять місяців очікування, оформлення запитів, документів… і надії. Так родина жила до того часу, допоки одного дня ім’я В.Березія не з’явилося у списку репатрійованих (повернутих) тіл загиблих оборонців нашої держави, які рф віддала Україні. 20 січня 2025 року рідним повідомили про збіг аналізу ДНК.
Прощання з мужнім захисником Віталієм Березієм відбулося 24 січня 2025 року. Спочатку тіло українського воїна, який повернувся додому на щиті, зустріли та провели жителі Кам’янської громади. Далі траурний кортеж попрямував до села Ребедайлівки, де В.Березій народився і виріс. Односельці, друзі, знайомі, побратими, представники Михайлівської громади живим коридором супроводжували свого земляка до рідної домівки, а потім – до місця останнього спочинку. Поховали Віталія Анатолійовича Березія з усіма військовими почестями на сільському цвинтарі у с. Ребедайлівці. До небесного війська доєдналася ще одна відважна українська душа …
Віталій Березій пішов за межу вічності, але назавжди залишився в пам’яті рідних, близьких та друзів. Його блакитні очі кольору неба і усмішка, якась трішки сором’язлива, але надзвичайно щира, яку ніколи не забудеш, назавжди з нами. Світлі спогади про В.Березія залишаться в пам’яті тих, хто його знав і любив, і в нашій пам’яті назавжди.
У цій війні ми втрачаємо найкращих і платимо надзвичайно велику ціну за свободу і незалежність нашої держави. Ми маємо пам’ятати і гідно шанувати тих, хто віддав своє життя за Україну… Світла пам’ять і слава нашим мужнім воїнам!
Лариса ВИСОЦЬКА
старший науковий співробітник
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника
