Кам’янський заповідник

Знову річниця, і знову сум та біль. 6 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Урожайне Донецької області загинув наш земляк – захисник Віталій Михайлович Зірник. Героя згадують як позитивного та життєрадісного молодого чоловіка, котрий любив працювати і прагнув бути успішним у житті. Ні він сам, ані його батьки, дружина й колеги не могли й припустити, що на початку ХХІ століття йому доведеться протистояти ненависним окупантам-росіянам і геройськи відійти на небо, ставши для усіх нас беззаперечним прикладом мужності, рішучості та стійкості.
Народився Віталій 6 березня 1996 року в с. Пляківка Кам’янського району Черкаської області. Був довгоочікуваним первістком в сім’ї Михайла Васильовича та Олени Дмитрівни Зірників. Ріс Віталик спокійним, не по роках самостійним, розсудливим, відповідальним та хазяйновитим хлопчиком. У свої 5 років влітку пас бабусину корову і дуже переживав, щоб з твариною нічого не трапилося. Завжди дуже балакучий і гарний співрозмовник. Не лише з однолітками, а навіть з дорослими знаходив спільну тему для розмов. Цікавився технікою, полюбляв ходити з татом на риболовлю.
У 2002 році Віталій пішов до 1 класу Ревівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів. Учителі згадують його як позитивного, хорошого учня, який «навчався гарно, брав активну участь у різних шкільних конкурсах та змаганнях».
Мама Олена розповідає, що сину «подобалося ходити до школи, адже там у нього було дуже багато друзів. Бувало усяке, як і у всіх дітей, але він завжди був борцем за справедливість. Якщо хтось, на його думку, був не правий, то Віталик навіть з учителями вступав у дискусії та доводив свою правоту. Хоч і розумів, що можуть викликати батьків до школи, але все одно завжди стояв на своєму. Був дуже активним учнем, брав участь у спортивних змаганнях та конкурсах шкільних стінгазет, де займав перші місця. Любив брати участь у грі «Джура», йому подобалися фізичні і логічні завдання».
Спогадами про свого друга та однокласника ділиться Влад Остроушко: «Пам’ятаю, як ідемо після уроків додому, хлопці були пляківські, а дівчата ревівські: я, Віталя, Антон Коновал, Діма Анталовці, Вітя Хабаров і між собою завжди заведемося, поб’ємося, а на наступний день помиримося.
Біля школи було поле, на якому ріс топінамбур (соняшник бульбистий). Він мав стебло – стирчаки по 2 м. Ми оце їх ламаємо і між собою б’ємося, хто по чому попаде: по ногах, по дупі, по спині. А одного разу наламали стирчаків, зробили собі списи і пішли до залізниці, до мосту. Діждалися поїзда і почали з мосту запускать їх (списи) в поїзд. Хтось із нас попав – і все почало іскрить. Ми полякалися та порозбігалися по домах . На наступний день Іван Романович (директор школи) заходить до класу і запитує:
– Хлопці, хто там був?
– Іване Романовичу, та це не ми, це не ми…
Іван Романович, звісно, все зрозумів, бо крім нас, це ніхто б не зробив. Це ми були десь в класі 3 чи 4.
Взимку, пам’ятаю, додому зразу ніхто не йшов, всі йшли кататься на курточках. Курточки в кожного з нас були на розмір більші, на виріст. Рюкзаки поскидаємо на кучу, на бугор і – кататься. Разів по десять, напевно, з’їжджав кожен. Як ті курточки не рвалися, я не знаю. А якщо по дорозі зі школи взимку ще й заведемося, то додому приходили грязні, з болота зліплені.
Влітку, коли достигали яблука на яблуні, що росла біля клубу, ми залазили на дерево, щоб їх зірвати. Віталя лазив саме вище і рвав найбільші, найсолодші, найспіліші.
В 3 чи 4 класі ми ходили до його баби, брали в неї човен і ловили рибу. Наловлювали так риби, що все дно човна було укрите карасиками, не можна було стать ногою, геть весь човен був забитий. А ще ходили ловити на удочки на пляківський ставок і пару раз на кар’єр.
На уроках алгебри і геометрії Віталя сидів за партою ззаду і завжди давав мені списувать. Ми були з ним перший варіант.
А ще в нього першого з’явився мопед. Він пару раз приїздив до школи, і мені теж дуже хотілося мати свого. Та мопед був у мого діда. Віталя раз до мене приїхав і запропонував покататися.
– На чому? – запитав я.
– А ти бери дідів, а я на своєму.
– Так у мене немає ключів.
– То я зараз тобі зроблю ключа, давай молоток і гвіздок.
Я дав йому молоток і гвіздок, Віталик його розклепав, зробив як ключик. Трохи подовбався біля мопеда і включив мені на ньому «зажиганіє». Ми їздили по селу цілий день, поки в дідовому мопеді не закінчився бензин. Прикотив я його додому, поставив і нікому нічого на сказав. Дід зранку кинувся їхати на роботу, до мопеда – а він не заводиться …
– Влад ????!!!
Ох, мені тоді і попало, але я не признався, що мене Зірник навчив заводити мопеда без ключа.
Після школи Віталя поступив навчатися у Смілу. Ми часто бачилися в електричці. Потім він почав (знов самий перший) виїжджати на машині. Йому давав батько «копійку» білу. Зустрічав та вивозив мене й інших на електричку. Потім трохи таксував на ній. Навіть коли не було «бабла» платить, Віталя без питань зустрічав та підвозив до самої хати.
Ні разу не бачив, щоб Віталя плакав. Завжди на позитиві, завжди посмішка до вух. Ніхто так не посміхався, як він. Ніхто».
Після закінчення 9 класу в 2011 році Віталій вступив до Державного навчального закладу «Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів», де здобував професію слюсар-ремонтник; електрогазозварювальник. В групі його відразу призначили старостою, не раз нагороджували грамотами за працьовитість і старанність у навчанні та суспільно-громадському житті навчального закладу. Паралельно Віталій навчався в Смілянській АШ ТСОУ (автомобільна школа Товариства сприяння обороні України) за програмою «Підготовка водіїв транспортних засобів категорії «В».
З отриманням водійських прав одна з мрій хлопця здійснилася. «Коли сину виповнилося 18 років, ми купили йому першу машину («копійку» білого кольору). Віталик був на сьомому небі від щастя. Це поселило його в гаражі. Там він проводив найбільше часу, бо це була його стихія, те, що він найбільше любив і що його цікавило», – продовжує ділитися спогадами про сина Олена Дмитрівна. Закінчивши навчання і отримавши диплом електрогазозварювальника, юнак пішов працювати за професією у ТОВ «Олімп». У 2015 році керівництво ТОВ направило Віталія на навчання в місто Черкаси до Державного професійно-технічного закладу «Черкаський навчальний центр Міністерства аграрної політики та продовольства України», закінчивши який він здобув професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва категорії «А1». Віталій дуже радів опанованій новій професії, адже все, що стосувалося техніки, його завжди цікавило найбільше.
16 травня 2016 року Віталій Зірник був призваний на строкову військову службу до лав Збройних сил України. 6 червня на Яворівському полігоні в місті Старичі Львівської області він прийняв присягу на вірність українському народу та своїй державі. Після військових навчань продовжив службу, яка теж була пов’язана з технікою, у танковій військовій частині ЗСУ в місті Житомирі. Віталій ремонтував танки, БМП (бойова машина піхоти), БТР (бойова броньована колісна або гусенична машина) і навіть власні авто командирів. Був призначений замісником командира взводу. Під час служби неодноразово нагороджувався грамотами командування військової частини за високий професіоналізм, майстерність, сумлінну і бездоганну службу та високі показники у бойовій підготовці. Віталій брав участь у військово-спортивних змаганнях за першість оперативного командування «Північ», займав перші місця з воєнного кросу на 3000 метрів зі стрільбою та метанням гранат. Юнак завжди міг знайти спільну мову і компроміс з усіма. В нього навіть був намір підписати контракт та продовжити службу в цій частині, з якою його пов’язувало багато друзів та спогадів, але, дослухавшись до вмовлять батьків, Віталій все-таки вирішив демобілізуватися. 24 жовтня 2017 року Зірник Віталій Михайлович був звільнений в запас.
«Коли син повернувся додому, було справжнє свято. До нього приходило багато друзів і товаришів. Всі дуже раділи зустрічі. Та довго сидіти без діла він не міг і майже відразу влаштувався складачем поїздів на станцію ім. Тараса Шевченка. Невдовзі зустрів свою другу половинку – Таню. Вони вирішили одружитися. 8 серпня 2018 року відгуляли весілля, і почалося їхнє сімейне життя. 17 лютого 2019 року у молодят народився син Богдан. Віталик так цього чекав навіть разом з дружиною брав участь у партнерських пологах. Через 3 роки, 30 січня 2022 року, Бог послав їм ще й дівчинку – донечку Алісу. Та, на жаль, довго донечкою тато не потішився», – розповідає Олена Дмитрівна.
Вже в перший день повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави Віталій Зірник прибув до Кам’янського військкомату та був зачислений до місцевої територіальної оборони. Згодом зарахований до 58 окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського, що входить до складу ОК (оперативне командування) «Північ» на посаду старшого механіка-водія евакуаційного взводу ремонтної роти. Бригада з початком повномасштабного вторгнення брала участь в боях за Глухів, Конотоп, Охтирку, Лиман, обороняла Чернігів та Бахмут. І знову різного роду техніка була поруч з Віталієм. Своїми враженнями про захисника ділиться молодший лейтенант 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Івана Виговського Людмила Донцова: «Солдат (саме в цьому званні я приймала документи на Віталія) Зірник Віталій, який служив у складі першого стрілецького батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Івана Виговського, проявив себе як високоморальна, працелюбна і патріотично налаштована особистість. Він добровільно вступив до лав Збройних сил України у травні 2022 року, демонструючи справжню любов до своєї держави та відданість справі її захисту. Перше враження про Віталія склалося, як про виховану, ввічливу, комунікабельну людину. Зрозуміло було, що у його виховання батьки вклали душу і серце, прищепивши йому такі цінності, як любов до Батьківщини, повагу до людей і почуття справедливості.
Коли, перебуваючи в одному підрозділі, ми зустрілися з ним в зоні бойових дій, я помітила й інші позитивні риси свого побратима. У складних умовах служби Віталій показав себе надзвичайно витривалим та працьовитим бійцем, побратимом, який завжди готовий прийти на допомогу і першим відгукнутися на будь-який заклик. Він підтримував бойовий дух товаришів по службі своєю доброзичливістю, оптимізмом та щирістю».
«На війні до Віталія, так як він служив у ремонтній роті, потрапив танк з його строкової служби, – продовжує розповідь мама захисника. – Перед «дембелем» син цю техніку ремонтував – міняв двигун. Він називав його «мій дєдушка».
Перебуваючи на Донецькому напрямку, разом з побратимами неодноразово робив виїзди «на передок» забирати нашу пошкоджену техніку та бійців. Був випадок, коли хлопці «позичили» у ворога з-під носа трофейну БМП, практично новеньку, лише трішки пошкоджену. Притягли іі у розташування роти, трохи над нею «пошаманили», і надалі вона вже служила 58 бригаді. Було різне, але Віталій завжди казав: «Мам усе буде добре, ми ж на своїй землі!»
Згадує командир танка, на якому воював Віталій Зірник, Денис на позивний “Мультік”: «Познайомився я з Віталіком ще в 2016 році. Вони приїхали до нас на заміну двигуна в танку, тоді він проходив строкову службу в 50 Ремонтному полку.
До нас в бригаду прийшов влітку 2022 року механіком-водієм на БРЕМ
(броньована ремонтно-евакуаційна машина). Ми вже були знайомі і працювали з розумінням. Віталій був хорошим товаришем, механіком і другом. Мені його не вистачає».
Після закінчення війни Віталій мріяв купити трактора і працювати на землі. Але, на жаль, не так сталося, як мріялося. Влітку 2022 бригада передислокувалася на Покровський напрямок в Донецьку область. Віталія було переведено до евакуаційної роти, перед бійцями якої стояли завдання, які часто доводилося виконувати на територіях, визволених від окупантів, які були досить щільно заміновані. Виїзди відбувалися переважно вночі, щоб зменшити можливість бути викритими ворогом. Під час одного з таких виїздів, 6 лютого 2024 року, при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Урожайне Донецької області Зірник Віталій Михайлович підірвався на протитанковій міні.
В грудні 2023 року військовослужбовцю, старшому солдату Зірнику Віталію Михайловичу було надано статус учасника бойових дій, видано посвідчення з написом «Посвідчення учасника бойових дій» та відзначено нагрудним знаком
«Ветеран війни – учасник бойових дій».
«Солдат Зірник Віталій став для багатьох прикладом людяності, самовідданості та справжнього героїзму. Це людина з яскравою душею, яка заслуговує найвищої поваги та вдячності», – такими словами закінчила свої спогади про захисника молодший лейтенант Людмила Донцова. Серце Віталія навіки зупинилось, але він продовжить жити у кожнім світанку, у кожному промені сонця, у кожному з нас. Навіки залишиться в серці та пам’яті рідних, друзів, побратимів, знайомих, бо інших таких вже не буде. Віталій Михайлович Зірник був сміливий, чесний, завжди з гордістю долав усі життєві перешкоди на своєму шляху. Тому і пішов… Тому і Герой, янгол… назавжди.
Поховали Героя 13 лютого 2024 року на Алеї Героїв Центрального кладовища м. Кам’янки під прощальний триразовий залп військової варти.

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ