Кам’янський заповідник

… Йому завжди буде 35. Він уже ніколи не створить сім’ю. Не подарує світові нове життя. Не постаріє і не радітиме онучатам. Не судилося… У серцях і пам’яті усіх нас Олександр Анатолійович Запісочний навіки залишиться людиною, яка захищала свою родину, своє місто, свою країну від оскаженілої московської орди і поклала своє життя задля того, щоб жили ми. 6 лютого 2025 року минають роковини із дня загибелі одного із тисяч українських Воїнів Світла.
Народився Олександр 6 липня 1988 року в Кам’янці, в родині Анатолія Харитоновича та Лінізи Шангаріївни Запісочних. Батьки виховували двох синів: Сашка та старшого на сім років Ігоря. Про свого молодшого синочка мама розповідає: «Саша був хорошою дитиною: не вредний, добрий, навіть занадто добрий. Останнє віддасть – собі не залишить. З усіма знаходив спільну мову. У нього друзів завжди було багато. Товаришував і з дівчатами, і з хлопцями. У нього ще з садочка друзі були… В школі учився посередньо. Здібності мав, але бажання не було. Любив історію. У старшому віці з металошукачем ходив. Познаходив книги, карти у нього якісь скіфські були, то любив цим займатися… А ще він був роботящий: міг сам і машину поремонтувати…»
Навчався Сашко в Кам’янській середній школі № 1. Перша вчителька, Поліна Семенівна Іщенко, згадує свого колишнього учня як доброзичливого, старанного, дружелюбного, охайного хлопчика. Він ніколи не конфліктував ні з ким, не порушував поведінку, на уроці був уважний.
Класний керівник Тетяна Кузьмівна Крамська розповідає: «Підкупляв Сашко своєю добротою, справедливістю, чесністю. Згадую його добрі очі, коли вперше зайшла в 5 клас. Вони у нього були такі великі, красиві і такі чесні… Вчився посередньо, але був добрим, спокійним, врівноваженим справедливим. Подобались йому уроки валеології (охорона життя і здоров’я), української літератури, географії, історії, військової підготовки. Я часто організовувала зустрічі з ветеранами Другої світової війни. Сашкові дуже подобались ці зустрічі і розповіді про минуле…»
Після закінчення школи Олександр вступив до Смілянського Центру підготовки і перепідготовки робітничих кадрів (колишнє професійно-технічне училище № 5). Закінчив навчання у 2006 році, здобувши професію електрогазозварника та слюсаря із збирання металевих конструкцій.
Деякий час трудився на будівництві у Києві. Повернувшись до Кам’янки, влаштувався на посаду охоронника на Косарський спиртзавод, потім працював електрогазозварником на цукровому заводі в Олександрівці. Після закриття підприємства знову був вимушений поїхати на роботу в Київ. Через деякий час повернувся додому, працював в «Олімпі» – великій сільськогосподарській компанії, яка займається виробництвом зернових і олійних, тваринництвом, переробкою і трейдингом. І мама, і брат Ігор розповідають, що Саша мав дуже добру душу. З великою турботою ставився не лише до людей, а й до тварин. Рідні згадують, як незадовго до великої війни до батьківського двору прилетіла пара лелек. Намагалися звити гніздо на електричному стовпі, але їм ніяк не вдавалося, воно постійно розпадалося. Тоді Саша поїхав на базар і купив матеріали, з яких змайстрував основу для гнізда, щоб полегшити лелекам працю. Ще кілька разів птахи прилітали з теплих країв, але пташенят так і не вивели. Останнього разу напередодні Сашиного дня народження лелека прилетів сам, мабуть, втратив свою пару в далеких краях…
Саша дуже захоплювався риболовлею, особливо полюбляв рибалити з друзями на ставку «на хуторі». В компанії товаришів часто ходив із металошукачем у пошуках раритетних знахідок. Дуже добре орієнтувався на місцевості. Навіть якщо хтось із хлопців заблукає в лісі, Саша обов’язково знайде дорогу. Цікавився старими фотографіями і взагалі історією рідного краю, особливо скіфським періодом. Знав, де проводилися розкопки і що там було знайдено. Дуже любив Холодний Яр.
У червні 2021 році помер батько, Анатолій Харитонович. Олександр проживав із матір’ю, всіляко підтримуючи її і допомагаючи пережити тяжку втрату. Як тільки розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, він розрахувався з роботи і в березні вже служив добровольцем територіальної оборони Кам’янки.
Старший брат Ігор згадує: «… Якраз у батька на другий день мав рік бути, а він сьогодні їде вже. Каже:
– Все, я зібрався, їду.
Просили ще хоч на день залишитися, батькові рік одбуть
– Ні, – каже, братан, – в цьому житті щось треба змінювати.
20 червня й пішов… Не було його більш як півтора року. У 23-му году приїхав перший раз, у вересні місяці, а потім ще приїхав раз в кінці 23-го до матері на день народження, 12 грудня. І все…»
Олександр Запісочний служив солдатом спочатку у 64 батальйоні ОМБ, потім – у 44 бригаді ОМБр (44-та окрема механізована бригада). Півтора року пробув на передовій. В грудні 2022 року нагороджений нагрудним знаком «Обов’язок дорожчий за життя». 24 серпня 2023-го – грамотою «За зразкове і сумлінне виконання службових обов’язків, професійну майстерність, бездоганну службу по захисту Батьківщини від збройної агресії російської федерації та з нагоди 32-ї річниці Незалежності України». У вересні 2023 року захисник України був відзначений медаллю «Учасник бойових дій – ветеран війни».
Рідні, як тільки могли, допомагали підрозділові, у якому воював Олександр, особливо якісним наповненням аптечок і т. ін. Двоюрідна сестра Олеся розповідає, що весь час перебування Сашка на передньому краї намагалася підтримувати брата і постійно допитувала, чим йому допомогти, на що той відповідав, що в нього все є. А їй дуже хотілося поділитися з ним краплиною тепла і своєї любові. Коли запитувала, що його підтримує в нелюдських умовах війни, Сашко говорив, що це спів птахів. Коли настає тиша і можна почути пташине щебетання, то душа трохи спочиває…
Сім’я чекала свого воїна додому з перемогою. Та на початку 2024 року сталося непоправне: Лініза Шангаріївна отримала сповіщення про смерть: «Ваш син, номер обслуги І механізованого відділення І механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону, солдат Запісочний Олександр Анатолійович, 06.07.1988 року народження, призваний на військову службу 5 відділом Черкаського РТЦК та СП Черкаської області 21.06.2022 року, відданий військовій присязі, захищаючи нашу Батьківщину, загинув 06.02.2024 року під час мінометного обстрілу в районі н.п. Новоселівське Сватівського району Луганської області».
Ігор Запісочний про загибель молодшого брата розповідає: «Він під міномет попав. Побіг за провізією (ніхто не хотів чи боялися). Він туди прибіг – поламалась «броня». Поки приїхала друга «броня», поки все перегрузили (а це все час), і коли він побіг, почався обстріл. Він забіг до хлопців, пересидів в окопі, в бліндажі. Наче, затихло…. І коли він почав бігти знову – перед ним розірвалася, по-моєму, 120-та міна…»
Побратими знайшли Сашу вже наступного дня, після того, як закінчився сильний мінометний обстріл. «Хлопці на другий день уже вийшли, то дивляться – Сашко лежить, – продовжує Ігор. – Вони до нього – а він уже мертвий, і бронежилет даже до землі примерз. Зрізали оце все, витягували… У нього 5 осколків: один зразу в серце, один навиліт. І по формі видно, що коли він уже був мертвий, ще прилітало. Капюшон посічений…» Через тиждень після загибелі, 13 лютого 2024 року, Олександр Анатолійович Запісочний із почестями був похований у Кам’янці, на хуторі Шевченка.
Ця важка втрата не перестане боліти рідним ніколи. Пам’ятатимуть його всі, хто мав щастя знати цю світлу людину. Друг дитинства Максим Гирич пише: «Коли приходить час не просто бути другом на словах, а на ділі доказати дружбу без ніякої користі, показати, як це буть мужчиною справжнім, козаком вусатим – це, звичайно, Санька, брат мій!!! Ми з ним разом із 2х років. Уявляєте, який у нас був зв’язок!..»
Побратим Володимир, згадуючи полеглого товариша, каже: «Саша хороший боєць був. Дякуємо матері й батькові, хоч знаємо, що батько його вже помер. Саша міг і спину прикрити, і ми його прикривали, коли треба було. Надійний був солдат. Служив добре. Жалко тільки, що його вже немає, жалко, що таких небо забирає найперших…»

Наталія ПУГАЧ, старший науковий

співробітник історичного музею Кам’янського ДІКЗ