У ці дні ми з великим сумом, скорботою і шаною згадуємо Ляшенка Валентина Петровича, героя-захисника, який 2 квітня 2024 року доєднався до небесного війська захисників і захисниць України. Честь і повага герою, низький уклін та царство небесне воїнові світла!
Народився Валентин 2 червня 1970 року в с. Юрчисі колишнього Кам’янського району, у звичайній селянській родині Петра Єлисейовича та Марії Василівни Ляшенків. Мав старшого брата Олександра. З самого малечку хлопці були самостійними і працьовитими. За спогадами Олександра Петровича, родина мала велике господарство. Батько працював водієм, а мама – в побуткомбінаті швачкою. Поки батьки були на роботі, на дітей покладалася частина домашніх клопотів: по черзі пасли корову, доглядали кролів, для яких потрібно було в березі нарвати трави і вербових гілочок. А щоб піти на річку покупатись, спочатку потрібно було прополоти гарбузи чи квасолю.
Навчався Валентин в Юрчиській загальноосвітній школі. Улюбленими предметами були історія і фізкультура. Завдяки старшому братові, який захоплювався спортивною гімнастикою і став його особистим тренером, Валік активно займався спортом, мав гарну фізичну підготовку, майстерно виконував силові вправи на перекладині.
Олександр Петрович згадує: «На одному з уроків фізкультури Валентин обмовився, що може зробити 50 переворотів на перекладині, на що вчитель запропонував угоду: якщо Валентин це зробить, той ставить йому залік за рік. Коли вправа була виконана, вчитель поцікавився, звідки така підготовка? «Коли б у Вас був старший брат і спонукав узимку у валянках тренуватися на турніку, то і Ви були б вправні», – відповів Валентин. Між собою брати були дуже дружними, і з роками ця дружба тільки міцнішала.
Після закінчення 8 класу Юрчиської загальноосвітньої школи Валентин вступив до професійно-технічного училища № 37 с. Козацьке Звенигородського району. По закінченні навчання здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю сільськогосподарського виробництва. Практику проходив у рідному селі.
Під час одного чудового літнього дня, працюючи з наставником у полі поблизу Юрчихи, культиватором зачепили горщик, по землі розсипалися монети. Так був знайдений скарб польських монет, і хоча він не становив великих матеріальних цінностей, для вивчення історії нашого краю був важливий. Скарб складався з мідних монет, які карбувалися в Польщі і Литві у 1659–1666 роках та боратинок – польських монет із срібла випуску 1624–1627 років. Це свідки давно минулих віків, спогади про далекі події ХVІІ століття. Вони пам’ятали перемоги Богдана Хмельницького і важкі часи польського панування в Україні. Монети були передані до історичного музею. Так молодий юнак безпосередньо доторкнувся до історії рідного краю.
Строкову службу Валентин Ляшенко проходив у Німеччині, в прикордонних військах, у розвідроті. Це були 1988–1990 роки. Звільнившись в запас, повернувся на Кам’янщину. Деякий час працював на Кам’янському цукрокомбінаті і заочно навчався в Смілянському технікумі харчової промисловості за спеціальністю технологія цукристих речовин. Після завершення навчання отримав кваліфікацію техніка-технолога.
Працюючи на цукрозаводі, зацікавився туризмом. Адже це і спорт, і відпочинок, і розвага, і робота, і форма самоствердження, і спосіб пізнання навколишнього світу, природи та історії. Активним прихильником спортивного пішохідного туризму був його колега, Олександр Євгенійович Джулай, організатор цілої низки групових мандрівок. І хто ж знав, що захоплення туризмом приведе Валентина Петровича до великого кохання.
Вперше свою майбутню дружину Наталю Валентин побачив 30 квітня 1991 року, завітавши до товариша перед походом по Тясминському маршруту. Згодом, влітку, уже разом поїхали в Карпати. Їм підкорилась найвища гора в Україні – Говерла, висота якої становить 2 061 метр над рівнем моря. Одружились закохані у 1992 році. В подружжя народилося дві доньки, татові сонечка, відрада і гордість: старша Аліна – в лютому 1993 року, а в 1995-му – молодша Віталінка. Дівчатка дуже любили татка, і він старався робити для них усе, що від нього залежало. Завжди був міцною опорою і донькам, і дружині Наталії Євгенівні, і рідним.
Дуже трудолюбивий, Валентин Петрович не боявся ніякої роботи, завжди доводив до кінця все, за що брався. Був прямолінійний, але справедливий. Любив полювання і риболовлю. Після закриття цукрокомбінату довгий час працював на державному підприємстві «Кам’янське лісове господарство».
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення на територію України, Валентин Ляшенко не уявляв іншого вибору, аніж стати на захист своїх рідних, близьких, України. Вважав своїм обов’язком піти на фронт. Як справжній чоловік, уже 25 лютого 2022 року пішов до військкомату, але отримав відповідь, що після п’ятдесяти років до війська не беруть. Твердий у свої намірах, 26 лютого він знову був у військкоматі, заявивши, що нікуди не піде, поки його не візьмуть до лав ЗСУ. Вихований козацьким краєм, він, як і всі, хто добровільно, без вагання пішли першими, був умотивований словами: «А хто ж, як не я?»
1 березня 2022 року Валентин Петрович Ляшенко був зарахований до списку особового складу 3-го стрілецького відділення другого стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти військової частини А 7324 регіонального управління північних сил територіальної оборони на посаду стрільця. Пройшовши підготовчі навчання в м. Сміла, з 6 травня 2022 року перебував у найгарячіших точках Донецької та Луганської областей. Гідно боронячи Україну в складі 111 ТРО, Валентин Петрович був учасником бойових дій у Воєводівці, Севередонецьку, Лисичанську, Авдіївці, Серебрянському лісництві, Невельському та ін. І ніколи не ховався за спини інших. Побратими знали, що на «Лісника» можна покластися, йому довіряли і поважали. І тоді, коли потрапили в засідку під Воєводівкою і тиждень виходили з оточення. І коли хворів, дружина хвилювалась, радила полікуватися, а він не хотів кидати своїх товаришів під час наступу, відповідаючи: «А що, уже війна закінчилась?» І тоді, коли відповідав дружині, що не бачить себе в тилу, що його місце на передовій. Вважав своїм обов’язком бути поряд із побратимами, стояти пліч-о-пліч у цій жорстокій боротьбі…
У 2024 році бригада, в якій служив В. Ляшенко, була прикомандирована на підтримку 59 штурмовій бригаді ім. Данила Галицького. 2 квітня 2024 року під час оборонного бою біля населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області Валентин Петрович Ляшенко загинув. З місця бою до евакуаційного пункту його виніс товариш і побратим Олег, який і сам був поранений. Валентин Петрович пройшов із ним пліч-о-пліч весь тяжкий шлях війни. Телефонуючи дружині загиблого побратима, Олег сказав: «Я зробив усе, що міг»…
Валентин Петрович був порядною людиною, справжнім, мужнім чоловіком, надійним другом. У важкий для всієї країни час, не роздумуючи і усвідомлюючи відповідальність перед Батьківщиною і родиною, він пішов захищати свою сім’ю і всіх нас. За Україну віддають життя найкращі…
Похований Валентин Петрович Ляшенко на Алеї Слави центрального кладовища м. Кам’янки. Вічна пам’ять Героям, які загинули, захищаючи свободу і незалежність України!
” height=”410″ class=”alignnone size-full wp-image-9029″ />” height=”665″ class=”alignnone size-full wp-image-9031″ />Тетяна БИЧОК,
науковий співробітник Кам’янського
державного історико-культурного заповідника
