Кам’янський заповідник

У цій розповіді я хочу поділитися спогадами й думками про свого чоловіка – Гордієнка Ігоря. Нещодавно з вуст його батька (з яким, до речі, мій чоловік не спілкувався більше 25 років) я почула, що останні 20 років його син «прожив, як бандит».

Почувши такі слова, я вирішила, що не можу мовчати, я мушу розповісти всім друзям, знайомим і, найголовніше, його рідним, які з ним не спілкувалися, яким же був Ігор. Адже, як виявляється, вони його зовсім не знали.

Ігор Гордієнко народився у місті Кам’янці. Навчався в російськомовній середній школі №4. Але такої чистої і грамотної української, якою він спілкувався, у нашому регіоні почуєш нечасто. Закінчив Черкаське музичне училище по класу народних інструментів. Майстерно грав на баяні. Після закінчення навчального закладу деякий час працював у міському будинку культури. І, за відгуками його колишніх колег, був на своєму місці.

Після звільнення за власним бажанням його неодноразово запрошували повернутися. Але 90-ті роки були досить складними в економічному плані. Заробітну плату, яка мала бути в рази вищою, часто затримували або не виплачували взагалі. Підтримки чекати чоловікові було нізвідки, він усвідомлював, що він – чоловік і має утримувати сім’ю. Тому вимушений був змінити баян на кельму і розпочати свій шлях будівельника-плиточника. Ігор швидко вчився, не цурався простої робітничої професії і часто жартував, що він – працівник культури, який кладе плитку або плиточник, який грає на баяні. Завжди і в усьому його підтримувала мама, Галина Василівна, материнська любов якої не мала меж.

Ігор був чесним, упертим життєлюбом. Мав дуже багато мрій, ніколи не зупинявся на півдорозі. Його енергії вистачало не тільки для нього, а й для людей, які його оточували. З ним не було просто. Легкодухі не витримували, здавалися, а він ішов далі. Завжди говорив: «Ти ж знаєш: я терплячий, я витримаю». А ще він був справжнім, ніколи не кривив душею, на біле говорив біле, на чорне – чорне. Якщо хтось втрачав його довіру, то повернути її було вже нелегко. Невдачі надихали його на пошуки чогось нового, досконалішого.

Ігор був справжнім патріотом своєї Батьківщини. Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, мій чоловік офіційно працював у польській фірмі, яка займалася облицюванням новобудов у Німеччині. Міг би, як більшість чоловіків, там і залишитися. Працювати, сплачувати податки, забрати до себе сім’ю. Але Ігор був не такий. Вже 26 лютого 2022 року він повернувся до Кам’янки і відразу ж пішов до військкомату. Я його дуже просила хоч трохи зачекати, побути дома, але він відповів, що кожен чоловік, який себе поважає, повинен з’явитися у військкомат і заявити про себе. «Це війна. І якщо я буду потрібний, країна може на мене розраховувати. А ще в мене росте син. Як я колись подивлюся йому у вічі, що я йому скажу? Що його батько боягуз? Який я подам йому приклад?» Щось заперечувати чи переконувати було марно. Він вирішив, і його рішення варте справжнього чоловіка.

Служба Ігоря в ЗСУ розпочалася 8 березня 2022 року, а вже 27 березня він разом із побратимами перебував у районі Авдіївки, на нульовій позиції. І ми з ним розпочали війну проти москалів. Я – тут, намагаючись допомагати всім, що було в моїх силах, а він – там, в Авдіївській промзоні, «на нулі».

Не можу без болю й сліз згадувати всі ці 9 місяців. Було все: страх, ненависть, перший бій, вивчення позицій, втрата побратимів, поранення, збір коштів на придбання тепловізора й електропилки та багато іншого. Вони воювали, захищаючи нас там, а ми намагалися хоч якось допомогти їм звідси, з миру. Мій чоловік говорив, що якщо всі будуть ховатися, «відмазуватися», тікати від війни, то хто буде стояти там? «Якби ми не стояли тут, то москалі вже дійшли б до Кам’янки й пішли далі».

Був час, коли захисники Авдіївської промзони знаходились в напівкільці, яке постійно стискалося. Впродовж цих 9 місяців, які Ігор перебував на передовій, хлопці взагалі були невиїзні і виживали переважно за рахунок посилок дружин і матерів. Допомога волонтерів, якщо вона була адресована «на нулівку», взагалі не доходила. Влітку ноги мили росою з трави; коли йшли дощі, було дуже важко, в окопах – суцільне багно… Але від дощу був свій плюс, бо хлопці навчилися збирати дощову воду, яку використовували як технічну.

Усі 9 місяців – без перепочинку, без ротації. Спершу терпіли й чекали до пів року, потім – до пізньої осені. Далі керівництво попередило, щоб готувалися до зими, бо будуть тут, «на нулівці» й зимувати. І ми разом почали готуватися до зими. Я купувала і надсилала чоловікові теплий одяг, взуття, термобілизну, ліки (добре, що хоч трохи покращилося питання з доставкою наших посилок). Велике спасибі тим, хто долучався до збору необхідних речей для хлопців. Посилки слалися щотижня, зрідка – через тиждень. Підтримували й підтримують хлопців в Авдіївській промзоні наші кам’янські волонтери, за що їм велике спасибі. Велику підтримку надавала й надає родина Ціперків.

Про війну в Авдіївській промзоні впродовж цих дев’яти місяців я знала дуже мало, але ці скупі розповіді складали живу картинку того, що там відбувалося. Хоча дуже часто чоловік на мої запитання «Як ви?» відповідав: «Усе нормально, все стабільно». «Нормально» – це коли обстріли 24 на 7. Коли зовсім немає світла. Коли в першу чергу потрібно принести БК і воду, а їжа – як доведеться. Коли за добу з’їдаєш яблуко, а за суп слугує кухоль окропу. Коли «на нулівку» не доходять передачі, БК не вистачає, ламається зброя, запчастини до якої доводилося шукати навіть мені. Коли йдеш на першу лінію по БК і не знаєш, чи повернешся назад. Коли постійно під прицілом снайпера. Коли про помитися говорили «скільки тієї зими?», а влітку – «добре, що є роса на траві». Коли йдеш на позицію на «Сталь» як востаннє. Коли можливість зварити борщ «на нулівці» – це як побувати дома. Коли… І ще дуже багато «коли»…

Це так погано – ненавидіти. Але я ненавиджу всіх, хто винен в усьому цьому! Я була готова «воювати» разом із своїм чоловіком до закінчення цієї війни. Була готова виходжувати його після поранення, готова до пошуку в полоні. До всього, але не до смерті! До його смерті я ні в якому разі готова не була!

Він говорив: «Нічого, я витримаю, я терплячий. Колись той день настане – і я приїду додому». А потім додавав: «Або привезуть. Але однозначно я повернуся додому». Його слова здійснилися. Але повернувся він «на щиті». Загинув Ігор як Герой, захищаючи наші позиції під час штурмових дій з боку москалів в Авдіївській промзоні. Лише на восьму добу після того, як чоловік перестав виходити на зв’язок, мені офіційно повідомили про його загибель. Вісім діб пошуків і надії. Як це нестерпно боляче – втрачати її, надію, і усвідомлювати те, ще недоговорили, недомріяли, недобудували, не дочекалися, недо…

Скільки ще потрібно пролити сліз і виплакати днів, щоб ця страшна війна закінчилася якщо не для вдів і матерів загиблих захисників, то хоч для наших дітей і онуків?
Дуже прикро, що війна в нас для всіх різна. Одні гинуть, а інші піаряться…

Я пишу не для слів співчуття, а з надією, що кожен із вас раз і назавжди зробить свій вибір:
– говорити українською мовою;
– ходити до української церкви;
– слухати та дивитись наше, українське;
– берегти нашу культуру;
– читати наших класиків літератури.
Бо ж якщо вам і до сьогодні близьке російське і московитське, то «За кого тоді ми стоїмо на передовій?! За кого тоді ми вмираємо?!», – запитував мій чоловік, і я вас запитую…

Тамара Гордієнко, науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ