Кам’янський заповідник

Перша Світова війна стала великим глобальним конфліктом планетарного масштабу. Кожна родина із країн, які брали участь у війні, прямо чи дотично відчули на собі вплив цього масштабного протистояння. Особливо яскраво означена тенденція проявилась на терені російської імперії, яка ніколи не рахувалась із людськими втратами, що дуже часто і визначало для них позитивний результат. В даному випадку, враховуючи географію бойових дій, ситуація була ще критичнішою. Окрім факту мільйонів мобілізованих солдатів, тилові краї величезної імперії, не говорячи про прифронтові чи близькофронтові, відчули на собі вплив війни, яка кардинально змінила життя людей та суспільство в цілому. Подібні настрої відчуваються в українському соціумі з кінця лютого 2022 р., коли російський агресор почав повномасштабну війну з Україною. Як реагували і що відбувалось на локальному рівні на прикладі Кам’янського помістя на фоні викликів Першої Світової війни, яка відбувалась понад 100 років тому, йтиметься у даному дослідженні.

Давидови стали власниками Кам’янського маєтку в 1796 р. Це сталось після остаточного розділу Речі Посполитої між 3 державами: Прусією, Австрією та росією. Останній, власне, дісталось більшість польських земель. Ще напередодні ІІ-го поділу Речі Посполитої у 1793 р., за яким Правобережна Україна відійшла московитам, у 1787 р. тодішній великий прикордонний (між росією і Польщею) приватновласницький маєток придбав у К.Любомирського тодішній впливовий імперський діяч, по суті 2-3 особа в державі Г.Потьомкін. До цього він насильно окупував південні терени України разом Кримом, але надбань виявилось замало, тому ворожий апетит було спрямовано на нові території. По-суті ультимативно Потьомкін придбав землі у Любомирського, при чому повну занижену суму московит так і не заплатив. До цих новонадбаних теренів увійшли землі сучасної південно-східної частини Черкащини, в тому числі й Кам’янський край. Невдовзі, у 1791 р., Потьомкін помер і між його родичами почались суперечки щодо успадкування власності. Це завершилось укладенням мирової угоди 1796 р., за якою Кам’янщина і околиці дістались племінниці Потьомкіна – Катерині Давидовій.
Приводом до початку Першої світової війни, як відомо, стало вбивство у м.Сараєво (Боснія, на той час підвладна Австро-Угорщині) 28 червня 1914 р. спадкоємця цісарського престолу Франца Фердинанда. Оскільки кілером виявився представник сербського праворадикального угрупування, Австро-Угорщина почала загрожувати війною Сербії. Але останню підтримувала росія, яка була в союзі з Францією і Великобританією, в той час як Австро-Угорщину тісно підтримувала Німеччина. Після місяця всіляких бродінь та дипломатичних місій все завершилось плачевно: 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, у відповідь росія почала мобілізацію військ, через це 1 серпня Німеччина оголосила війну московії, а 3 серпня – Франції та Бельгії, а 4 серпня Великобританія оголосила війну Німеччині. Почалась Перша світова війна, яка тривала більше 4 років.

Після вбивства Франца Фердинанда та виникнення великої конфронтації між Австро-Угорщиною та Сербією серед широких суспільних мас населення російської імперії почали активно поширюватись чутки про війну. Це відбувалось і у Кам’янці. Апогею ці події досягли наприкінці липня 1914 р., напередодні безпосереднього початку бойових дій. На тлі все активніших чуток Давидови вирішили поїхати на залізничну станцію у Кам’янку, щоб дізнатись, чи проїжджають тут ешелони з солдатами. Перший же потяг, котрий прямував до Варшави, підтвердив негативні очікування – він був заповнений мобілізованими. Велелюдний ешелон зупинився на хвилинку, і один із офіцерів упізнав на терасі дружину Льва Олексійовича Давидова (останній власник Кам’янки) – Маріанну. Вже від’їжджаючи, він встигнув крикнути: “Маріанно Андріївно! Мобілізація! Війна!” Очевидно, описані події відбулись 30 липня, коли московити почали проводити мобілізацію.

Через 2 дні, 1 серпня 1914 р., після офіційного оголошення війни Німеччиною, в Кам’янці відбувались різноманітні цільові військові приготування: збирались солдати і офіцери, їх випроводжали члени родини, в містечку спостерігався постійний рух та помітні хвилювання. 3 серпня Л.О.Давидов, як офіцер запасу, поїхав за викликом до Києва. Тут йому доручили вирушити до м. Охтирка для формування піхотного полку. Виряджати Льва Давидова із Києва на нове місце військової служби приїхала особисто його дружина Маріанна. По дорозі до столиці й назад у Кам’янку вона бачила десятки поїздів із солдатами, які рухались на різні ділянки фронту і тилу. Це було яскравим свідченням вже існуючої війни, яка невдовзі призвела до багатьох смертей і страждань.
Наприкінці серпня 1914 р. до М.Давидової, як до дружини управителя і, по суті, власника Кам’янки (реальний власник Микола Давидов уже був в літах і хворів) звернулися близько 30-40 дружин мобілізованих резервістів. Вони просили надати матеріальну допомогу, оскільки чоловіки, природно, були головними годувальниками родини. Маріанна Андріївна з розумінням поставилась до цих вимог і пообіцяла допомогти.

Вже незабаром вона розпорядилась в управлінській конторі Кам’янської поміщицької економії надати їй усі відомості про родини мобілізованих. Досить швидко дані були знайдені і подані поміщиці. Оглядаючи ці матеріали, М.Давидова була неприємно вражена рівнем життя кам’янчан. Одні родини були зовсім безземельні, інші мали 15-30 соток землі, що в тодішніх умовах натурального господарства було мізерно. Давидова дивувалась, як можна було жити за таких умов та ще й мати у сім’ях по 5-7 дітей? Їй пояснювали, що чоловіки працювали на заводі, в поміщиків, так по людях і, в цілому, якось кінці з кінцями зводили. На тлі таких обставин мотивація надання дружинам військових якоїсь матеріальної чи натуральної допомоги була очевидною.

Неочікувані відкриття Давидової свідчили й про інше. Кам’янські поміщики, як представники пануючої верстви населення, жили у власній бульбашці, відсторонені від реалій підвладних їм мас. Давидови розвивали і засновували власні господарства й підприємства, їздили постійно за кордон, у Київ і Петербург, замовляли для розплоду худобу з Швейцарії, дивлячись на всі ці процеси як природні й само собою зрозумілі. Те, що це відбувалось за рахунок підкореного ще століття тому силою зброї українського населення, розглядалось як закономірний розвиток подій. Все це показує певну відчуженість між власниками та місцевим людом, що з роками лише поглиблювалась. Зазначимо також, що цьому сприяв не лише суто економічний, а й національний фактор. Місцеве кам’янське населення в більшості чітко ідентифікувало себе як українське, в той час як Давидови були типовими представниками російської дворянської еліти.

Попри ці обставини, зважаючи на реалії воєнного часу, різні суперечності тимчасово згладились і Маріанна Давидова взялась за організацію допомоги родинам мобілізованих. Вона наказала зробити спеціальні пайки для цих сімей, які раз на тиждень роздавали в конторі Кам’янської економії. Коли призивали нових резервістів, їхні дружини реєструвались і оформлювались на отримання допомоги. Відповідно, кількість таких пайків постійно зростала. Впродовж перших років війни вони продовжували видаватись. Це була правильна і гарна ініціатива Давидових, що дуже допомагало родинам мобілізованих.

Підкреслимо, що така діяльність щодо сприяння сім’ям йшло виключно в контексті великоімперської лінії щодо направлення всіх ресурсів на виграш у війні. Врахування національних чи соціальних запитів населення, їхнє прагнення до свободи та покращення умов життя не розглядалось апріорі. Поміщики, як основна база царизму, підставляли таким чином плече державі, яка як і в минулому, проводила чергову загарбницьку воєнну кампанію, котра, щоправда, набула цього разу загального планетарного масштабу. Милосердя в даному контексті було непоганою рисою, але це робилось виключно в контексті великоросійських та шовіністичних цілей. Давидови, як нащадки Потьомкіна, яким дістались ці землі після де-факто захоплення, були інструментом імперського режиму і своєю допомогою в першу чергу служили йому, ігноруючи реальні запити українського населення.

Аналогічною мотивацією керувались Давидови організовуючи у Кам’янці військовий шпиталь. Під цей проект, ініційований Маріанною Давидовою, виокремили 3 приміщення: швейну майстерню поміщиці, Зелений будиночок та заводську лікарню. Ці будівлі облагородили, відремонтували та завезли сюди аж 50 ліжок. Організував ці роботи лікар Кам’янського цукрозаводу Зам’ятин, який сам зголосився на справу і в подальшому став головним лікарем шпиталю.

У вересні 1914 р. до Кам’янки привезли перших поранених. Це Бобринські із сусідньої Сміли, освідомлені з організацією тут шпиталю, відправили сюди частину поранених солдатів, оскільки їхня заводська лікарня була вже переповненою. Зазначимо, що поїзд, який привіз до Кам’янки постраждалих, зупинився не на станції, а посеред містечка. Звідси їх забирали до облагороджених раніше цільових будівель. Описуючи ці події, М.Давидова згадує: “До 15 год. ми відіслали кілька екіпажів і самі пішли зустрічати. Не можу описати всю трагедію події, коли почали витягувати із вагонів ІІІ класу весь людський натовп. Смілянська лікарня направила до нас найбезнадійніших. Багато з них прибули прямо з фронту, напівоголені, завернуті в криваві шматки з наметів, інші – нашвидкуруч перев’язані. Стогін і крики були наскільки великі, що моя донька Олена, яка стояла поруч, почала тремтіти і плакати… Я долучилась до інших, які активно стягували поранених і вкладали до екіпажів. Сморід він гангрен стояв нестерпний, а по тілах солдатів мільярдами лазили воші. Були серед поранених і ворожі угорці, які виявились чи не найбільш понівеченими. Вони щось відчайдушно просили, але їх ніхто не розумів”.

Підготовлених 50 ліжкомісць виявилось замало. Розуміючи такі непередбачувані обставини, одна із кам’янських міщанок надала для поранених свій дім. Їх тут хаотично розмістили кого-куди і надалі надавали допомогу. Всі намагались бути корисними та хоч якось допомогти. Одні несли перини, інші – подушки й простирадла, солдат на ношах переносили з однієї будівлі в іншу та укладали на визначені місця.

Наступного дня почались перев’язки. Всі разом – прислуга, селяни і сама поміщиця Давидова – рішуче почали працювати, на ходу навчаючись правильним процедурам. Молоді кам’янські дівчата, відкинувши сором’язливі приписи звичаєвого права щодо оголених чоловіків, поринули у вир справи, всіляко обходячи поранених та намагаючись бути корисними.
Потім проходили різні хірургічні операції. Вони активно тривали впродовж наступних кількох місяців, коли до Кам’янки прибували нові поранені. Головна спеціалізація цих операцій полягала в амплутації пошкоджених рук та ніг. З відрізаних кінцівок солдатів у маленькому саду Давидових (в районі Зеленого будиночка) утворився цілий цвинтар “відходів”. Заводський лікар Зам’ятин показав себе чудовим хірургом і майже всіх поранених, з якими він працював вдалось врятувати.

Штат працівників шпиталю складався з головного лікаря, фельдшера та багатьох медсестер. Згодом до них додались кухарки, прачки, медбрати та полонений австрійський лікар, що допомагав Зам’ятину. Зазначимо, що у 1914 – 1915 рр. Давидовим, як поміщикам, направляли на різні роботи полонених, взятих під час боїв російської армії на фронтах. Давидови їх роз приділяли по різних місцях: одні були гувернантками в родині, інші працювали у парку, а лікаря, звісно, відправили на роботу в шпиталь. Чіткі часові рамки роботи лазарету в Кам’янці не встановлені, але з наявних даних відомо про його діяльність у 1914 – 1915 рр.

Активні воєнні дії, які постійно не стихали, вимагали все нових ресурсів і засобів. Російська армія, в даному контексті, всі наявні недоліки традиційно компенсувала новими ешелонами мобілізованих. Цей великий людський ресурс і нівелював технологічну перевагу ворога. Своїх солдатів московити ніколи не шкодували і події І Світової війни цьому яскраве підтвердження. Вже у 1915 р. з помістя Давидових мобілізували керівника управлінської контори, всіх економів і навіть малого непримітного, явно непридатного до служби лісничого і того взяли в лави російської імперської армії воювати за “царя і отєчество”.

В контексті вищесказаного, зазначимо, що Льва Давидова постійно передислоковували з одного місця на інше, де він постійно виконував різні військові завдання. Наприкінці 1915 р. Л.Давидова через проблеми з легенями відправили на лікування до м.Кисловодськ. Тут він пробув кілька місяців, після чого у травні 1916 р. був знову відправлений на військову службу в м.Ольгопіль.
На той час він був уже повноправним власником Кам’янського помістя, оскільки у квітні 1916 р., після затяжної хвороби, помер Микола Давидов. Від служби Льва Олексійовича це не врятувало, але в Ольгополі в нього була досить висока посада, він навідувався періодично до Кам’янки, хоча і там, на новому місці, хворіти не переставав. Але російському режимові, звісно, на такий факт було наплювати, а Давидов, в той час, таким чином мав підтвердити свої вірним служінням імперії свою роль представника еліти. Тому тут прослідковувалась чітка взаємозалежність між обома сторонами. У цьому статусі Л.Давидов пробув за активної фази війни аж до кінця 1917 р.

Мало з’ясовані подальша доля лазарету та видача пайків родинам мобілізованих у 1916 – 1917 рр. та й в цілому дотичні до воєнних дій події у Кам’янці у даний відтинок часу. Але, як вже стане зрозуміло у подальшому, саме невдалі результати російської армії на фронтах війни визначать революційні зміни у суспільстві та на українських землях в цілому. У лютому 1917 р. імператор Микола ІІ зречеться престолу, далі владу візьме Тимчасовий уряд, але реальні важелі управління на місцях поступово переходили до національних утворень тих чи інших регіонів. В Україні з березня почала діяти Центральна Рада, що визначило початок національно-демократичної революції. Імперська сили все слабшали, що остаточно і призвело до розпаду російської імперії.
Через все зростаючі протести селянських мас, серед яких широкого розповсюдження набули різні соціалістичні прокламації, впродовж 1917 р. у Кам’янському помісті почастішали крадіжки, різного роду збурення, бунти щодо праці на землях поміщиків. Це в кінцевому результаті призвело залишення Давидовими Кам’янки наприкінці 1917 р.
Як показує цей приклад та інші історичні аналогії саме поразки московитів у війнах призводять до їхніх внутрішніх державних перетворень чи революційних змін. Тому зараз, у часи російсько-української війни, нам все потрібно робити для допомоги нашому війську, заради вільного майбуття для нас та згубних наслідків для ворога. Вони розуміють лише мову сили й українська нація має забезпечити всіма можливими засобами міць та потугу для наших ЗСУ.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник