Кам’янський заповідник

Запроваджена у середині 1980-х рр. у СРСР політика “Перебудови” кардинально змінила внутрішні процеси в країні.Яскравим прикладом таких перетвореньстала поява та активна діяльністьреспубліканських політичних організацій державницького спрямування.Подібні спільноти утворились і на території України. Їхнім завданням було підняття різних суспільно важливих проблем, сприяння у проведенні економічних реформ та актуалізація у порядку денному національного питання. В кінцевому результаті це мало далекосяжні наслідки, спричинивши крах комуністичної імперії та проголошення Незалежності України.

Означені процеси були характерні не лише для великих міст та містечок, а й для невеликих районних центрів, зокрема для м.Кам’янка (Черкаська область) й околиць. Саме про особливості політичного руху в цьому населеному пункті на початку 1990-х і йтиметься у даному дослідженні.

Громадсько-суспільний рух державного спрямування у Кам’янці стартував аж у 1990 р. Незважаючи на запровадження політики “Перебудови” ще у 1985 р. різного роду новації у вигляді гласності, демократизації, світоглядних змін до маленьких міст та містечок доходили набагато пізніше, тим паче в Україні, яка тривалий час на фоні навіть загальнодержавних тенденцій в самому СРСР, через консерватизм партійних очільників, залишалась осередком комуністичного “застою”. Відповідно всі переваги і недоліки ініційованої генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим “Перебудови” кам’янчани відчули на собі набагато пізніше, аніж мешканці столичних центрів.

Приводом до активізації політичної діяльності у Кам’янці стали події виборчої кампанії в Кам’янському районі, які відбувались в лютому-березні 1990 р. На виборчому окрузі у Кам’янському районі ставлеником комуністичної влади був обласний керівник В.Н.Шаповал. Але вперше для кам’янчан та мешканців сіл району постав й інший альтернативний демократичний кандидат – О.Т.Назаренко, який обіймав посаду начальника Чигиринського вузла зв’язку.

Назаренко балотувався до ради як висуванець новоствореної громадсько-політичної організації “Народний Рух України за перебудову” (НРУ). У Кам’янці його кандидатуру підтримали різні місцеві мешканці, зокрема його колега-зв’язківець Олександр Васильович Нестерчук. Останній по суті добровільно став очільником виборчого штабу, організовуючи зустрічі з виборцями для О.Назаренка та всіляко його підтримуючи. Це значно посприяло у розповсюдженні інформації про опозиційного до влади кандидата, але в цілому не допомогло – на виборах переміг В.Шаповал.

Поразка на виборах О.Назаренка мала далекосяжні наслідки в контексті місцевого кам’янського суспільно-політичного руху. Олександр Нестерчук разом з однодумцями, які виокремились в ході виборчої кампанії – Ігорем Моцою та Олексієм Мирошниченком – зрозуміли, що відсутність єдиного координаційного центру для формування та виконання різних завдань громадсько-агітаційного спрямування дуже не вистачало під час виборчої кампанії. Зважаючи на це та програмні засади НРУ, з якими вже були ознайомлені вище згадані особи, що відповідало їхньому світобаченню, було вирішено створити Кам’янський осередок НРУ. Як наслідок, 22 березня 1990 р. вони всі троє зібрались і склали протокол про утворення Кам’янського осередку НРУ. Головою обрали Олександра Нестерчука. Невдовзі ця організація була зареєстрована, що дало старт офіційній діяльності першої національно-демократичної спільноти на терені Кам’янщини періоду радянської окупації.
Першим суспільним заходом у якому взяли участь кам’янські рухівці стало відкриття 23 квітня 1990 р. пам’ятника жертв голодомору 1932-1933 рр. у с.Коханівка Кам’янського району. Це був перший меморіал жертв геноциду української нації на терені району та один з перших на теренах всієї Черкащини. Серед чисельної групи людей, які говорили з напутнім словом на даному вшануванні, був і керівник Кам’янського Руху О.Нестерчук.

Вже через кілька днів після участі у цьому меморіальному заході кам’янські рухівці організували і свою першу громадську акцію. До 4-річниці з дня вибуху на Чорнобильській АЕС у новозбудованій Свято-Миколаївській церкві в Кам’янці було проведено вшанування пам’яті ліквідаторів аварії. На 26 квітня 1990 р. в храмі замовили панахиду за померлими та оголосили збір пожертв для постраждалих. В результаті в церкві провели молебень за загиблими та зібрали певну суму коштів, які настоятель Миколаївської парафії передав у Київ до одного із цільових чорнобильських фондів.
Впродовж квітня – червня 1990 р. Кам’янський осередок НРУ постійно кількісно зростав і переріс з виключно міського територіального охоплення до статусу районної організації. Зокрема, до міського осередку прийнято 10 осіб, до осередку машинобудівного заводу – 6 осіб, до Михайлівського сільського осередку – 4 особи, до Лузанівського сільського осередку – 3 особи. Як наслідок, 22 червня 1990 р. офіційно зареєстрована Кам’янська районна організація НРУ за перебудову. Головою був обраний Олександр Нестерчук.

29 липня Кам’янська районна організація НРУ організувала на території міського стадіону велелюдний мітинг до 500-річчя українського козацтва. На цей захід, проведення якого офіційно погодила міська комуністична влада, зійшлося близько 500 кам’янчан та гостей.

Керівник Кам’янського Руху, впотайки від влади, спеціально дістав звукову апаратуру. Тому, коли почався мітинг, гучно та урочисто зазвучав козацький марш, через що люди, сприйнявши цю мелодію як аналог гімну, повставали з місць та натхненно її слухали. На трибуни стадіону, де розміщувалась містяни, О.Нестерчук роздав кілька власноруч пошитих національних прапорів, які на той час ще не були офіційно дозволені. Більше того, на флагшток на стадіоні Олександр Васильович самовільно, без погодження з парткерівництвом, яке б цього ніколи не погодило, причепив ще один синьо-жовтий стяг, що майорів тут впродовж всього часу проведення цього святкового дійства. Це був перший захід у Кам’янці з використанням українського державного стягу. Надалі місцеві рухівці прапори використовували вже на постійній основі.

В контексті святкування 500-річчя козацтва зазначимо, що основні святкові заходи республіканського масштабу впродовж липня – серпня 1990 р. проходили власне на Запоріжжі. Відвідали ці урочистості й делегація кам’янчан, зокрема й представники Кам’янського Руху. Тут вони познайомились із студентами з Івано-Франківська, яких запросили відвідати Кам’янку, коли ті повертатимуться додому із Запоріжжя.

Галичани приїхали 19 серпня 1990 р. В Кам’янці якраз на стадіоні проходило Свято Врожаю (комуністичний аналог Спасу). О.Нестерчук підійшов до Кам’янського парткерівництва з проханням дозволити студентам вийти та заспівати пісні. Але ті відмовили. Попри це студенти направились до стадіону. Вони йшли з національними стягами та у типовій галицькій військовій уніформі часів Другої світової війни. Через накачану десятиліттями радянську пропаганду про бійців ОУН-УПА, така делегація викликала агресію у кам’янських очільників та їхнього оточення. В результаті, на вході до стадіону вони перекрили рух молоді, відбулась сутичка та побиття приїжджих. Студентам довелось завчасно покинути Кам’янку, так і не продемонструвавши свою культурну програму [8].
Після побиття студентів відбулось розслідування інциденту, оскільки розголос про ці події пішов аж закордон. Однак, попри прямі свідчення, наявний факт злочину, тривале розслідування винних знайдено так і не було. Місцева комуністична влада та їхні представники уникли будь-якого покарання та відповідальності.

Після побиття студентів у Кам’янці у рядах Руху почали відбуватись різного роду суперечки та непорозуміння. Частина рухівців відверто звинувачували О.Нестерчука у тому, що саме він та його дії призвели до сутички на стадіоні. Те, що власне побоїще здійснили кам’янські компартійці на цьому фоні якось відходило на другий план. Як наслідок, поволі з числа представників Кам’янського Руху почала виокремлюватись група на чолі з Василем Даниленком. В подальшому це призведе до структурних змін.

25 – 28 жовтня 1990 р. представники Кам’янської районної організації НРУ відвідали Другий Всеукраїнський З’їзд НРУ, який відбувся в Києві. Попри вже існуючі розбіжності серед кам’янчан, атмосфера єдності, піднесення, патріотичної звитяги, що панували на з’їзді, надихнула їх на подальшу активну політичну роботу.

Перебуваючи на з’їздах, крайових нарадах, через листування або телефонне спілкування кам’янські рухівці постійно діставали різну історичну літературу та опозиційні газети. Більше того, у 1990 р. вийшло 2 номери “Історичного бюлетня” Кам’янського Руху, що був видрукований власними силами. Під час різних заходів рухівці продавали пресу та книги, також охоче купували їх вчителі шкіл міста і району. Наголосимо, що все це саме продавалось, а не роздавалось, адже дістати цю літературу у вільному продажі через тривалу заборону було неможливо, а дізнатись правду про події минулого в той період було надактуально. Занурюючись у справжні події минулого багато мешканців радикально змінили своє ставлення до комуністичного режиму, почали розуміти його імперську суть, що посприяло зростанню чисельності рухівців та більшу підтримку їхньої діяльності.

7 листопада, в той час як комуністична влада святкувала чергову річницю так званої жовтневої революції, рухівці організували мітинг у Кам’янці, приурочений дню пам’яті жертв терору та національного примирення. Захід відбувся у місцевому парку біля пам’ятника декабристам. Це був сміливий крок, враховуючи традиційну помпезність свята та сакральність цієї дати для парточільників. Попри це рухівці, усвідомлюючи історичні реалії та вплив радянського режиму на поневолення України, провели цікаве меморіальне дійство, в ході якого розповідали про більшовицький переворот в 1917 р., продавали і роздавали різну літературу тощо. Для багатьох містян це стало великим відкриттям, оскільки вони не могли знати правди через вплив пропагандистської машини.

Політична вага НРУ на загальноукраїнському рівні помітно зростала, що вимагало від парточільників все більше рахуватись з ними та їхніми вимогами. Подібна тенденція спостерігалась і на місцевому рівні, особливо там, де осередки Руху діяли активно. Кам’янка входила до цієї когорти, оскільки впродовж року рухівці кардинально змінили інтенсивність суспільно-політичного життя. Відповідно, розуміючи їхній вплив на маси, керівники міста й району почали залучати представників кам’янських рухівців до різних нарад і обговорень щодо вирішення тих чи інших наболілих проблем.

В контексті вищесказаного зазначимо, що 10 грудня 1990 р. відбулась зустріч представників Кам’янської районної організації НРУ з головою Кам’янської районної ради М.В.Татариновим. Рух представляли О.Нестерчук, В.Даниленко, С.Зуєв та К.Зачепа. На зустрічі були порушені різні актуальні питання. Зокрема, В.Даниленко говорив про робітничий контроль та зловживання в торгівлі місцевої мафії. В той час О.Нестерчук запитав про першочергове постачання продукції місцевого молокозаводу в торгові мережі Кам’янського району, а не інших міст, наголосив на проблемі екологічного забруднення молокозаводу, що має великі викиди сажі, й дещо провокативно запитав про можливість виділення окремої кімнати в будівлі райкому партії для Кам’янського Руху.
У відповідь на ці запити М.Татаринов сказав наступне. Існування мафії заперечив, оскільки промислових та продуктових товарів було реалізовано стільки, скільки і минулого року. Також він погодив включення одного з представників Руху до групи з народного контролю щодо перевірки різного роду зловживань. Щодо постачання продукції молокозаводу Татарінов зазначив, що це питання буде вирішене лише коли Верховна Рада прийме закон про постачання міст районного підпорядкування на рівні з обласними. Що ж стосується екологічних проблем, то про це потрібно говорити безпосередньо з керівниками заводу.

Вже через тиждень – 17 грудня – рухівці зустрілись із директором Кам’янського молокозаводу А.І.Гончаровим. Той підкреслив важливість екологічного питання для їхнього підприємства, повідомив про зменшення кількості викидів сажі та повідомив про плани переведення заводу на газове опалення. Невідомо чи це вплинули так рухівці, чи просто так співпало, але дійсно у 1991 р. Кам’янський молокозавод був переведений на природний газ.

У наступні роки кам’янська влада періодично залучала рухівців до різних обговорень та засідань. Не завжди це робилось відверто та щиро, швидше навпаки – через примус суспільної думки та унеможливлення їхньої протестної реакції. Відверто кажучи, більшу частину пропозицій рухівців взагалі не сприймались та реалізованими так і не стали, хоча крізь призму сьогодення однозначно можна говорити про їхню прогресивність та суспільну вагу. Однак все ж частина питань бралась до уваги й задовольнялась, що допомагало як владній партійній та постпартійній еліті, так і самим рухівцям, котрі набували суспільної значимості.

Наприкінці 1990 р. у Кам’янській районній організації НРУ нараховувалось уже 36 осіб. Більшість з них представляли власне Кам’янку, але були й представники сіл району: Лузанівки, Михайлівки, Райгороду Косарів. Перерахуємо найбільш активних рухівців: О.Нестерчук, В.Даниленко, І.Моца, О.Мирошниченко, М.Скородід, В.Кужіль, К.Зачепа, М.Андрущенко, М.Ратушний та ін.
9 березня 1991 р. кам’янські рухівці організували мітинг до дня народження Т.Шевченка у парку. Окрім розповіді про біографію поета, читання віршів українського пророка, представники Руху озвучували актуальні суспільно-політичні думки. Зокрема, напередодні проведення референдуму про новий союзний договір СРСР рухівці закликали голосувати проти нього, адже це не відповідало інтересам українського народу та знову розтоптувало національну державність.

Озвучені вище тертя між окремими представниками Кам’янської районної організації НРУ все більше поглиблювались, що призвело до кадрових змін. 11 травня 1991 р. на зборах Руху новими співголовами на заміну О.Нестерчуку обрали В.Даниленка та К.Зачепу. Згодом єдиними головою став Василь Даниленко.

Олександр Нестерчук перетворився на простого рядового члена організації. Але якоїсь агресії та задоволення він не проявляв та продовжував й надалі брати активну участь діяльності організації. Щоправда вже у червні 1991 р. він утворив та очолив у Кам’янці осередок Української республіканської партії (УРП). Оскільки НРУ був у статусі громадсько-політичної організації, а УРП вже була офіційно партією, це дозволяло одночасно перебувати в обох цих структурах.

Зазначимо, що впродовж 1991 – 1992 рр., на фоні загальнодержавних політичних процесів у національно-демократичному таборі, кількість різних місцевих організацій партій та спільнот зросте. Зокрема, в означений період у Кам’янці з’являться осередки Партії демократичного відродження України (ПДВУ) і Демократичної Партії України (ДПУ). Щоправда всі вони вийшли переважно з структури Руху та діяли так чи інакше разом. Лише певні суперечності відмежовували УРП на чолі з О.Нестерчуком та НРУ під очільництвом В.Даниленка.

16 липня 1991 р. Кам’янський Рух разом із представниками УРП організував мітинг до річниці проголошення Декларації про державний суверенітет. На святковому заході виступали різні представники демократичної опозиції, зокрема і кореспондент місцевої газети “Трудова слава”, рухівець Микола Задоя. Його виступ щодо підтримки ідеї самостійності України та подальшої державної розбудови особливо вирізнявся серед інших.

Однак тернистий шлях до завоювання власних прав і свобод міг закінчитись трагічно. 19 серпня 1991 р. у Москві стартував путч ДКНС (Державний комітет надзвичайних ситуацій, рос. ГКЧП). Комуністичні реваншисти, по суті усунувши від влади у СРСР М.Горбачова, проголосили себе тимчасовим керівним органом у країні. На щастя, силами громадянського суспільства, путч було придушено, що відкрило шлях до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

На фоні подій невдалої спроби повалення конституційної влади у СРСР з боку консервативного керівництва країни, повсюдно в республіках уже дезінтегрованої радянської імперії видавались законодавчі акти про заборону діяльності колись всемогутньої комуністичної партії. 26 серпня 1991 р. указ “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” видала і Президія Верховної Ради України. Ще через 4 дні – 30 серпня – компартія України взагалі була повністю заборонена.

Демократичні сили Кам’янщини не могли залишити поза увагою таку важливу подію, що підтверджувало правильність їхніх дій у минулі роки. Представники Кам’янської районної організації НРУ, після видання першого із вищевказаних указів, символічно опечатали вхідні двері у приміщення кам’янського райкому партії, засвідчивши таким чином втрату влади місцевої партійної бюрократії.
Попри це, вже наступного дня – 27 серпня – саме в приміщенні райкому відбулась зустріч представників опозиції з кам’янською владою. Останніх представляли голова районної ради Ю.М.Таран, очільник міської ради В.Д.Марчук та заступник голови райвиконкому В.В.Калінін.

До кам’янської влади опозиція висунула масу вимог. Зокрема, УРП в особі О.Нестерчука поставив питання щодо підпорядкування місцевої газети райраді та колективу редакції, вказав на необхідності надрукування радіаційної карти Кам’янщини та вимагав організувати зустріч населення з депутатами різних рівнів. Натомість Кам’янський Рух на чолі з В.Даниленком був більш радикальним, зокрема наполягаючи на розпуску всіх місцевих рад, оскільки на 80 % всі вони складались із комуністів.

Ще один рухівець І.Діхно вимагав від керманичів вибачитися за побиття галицької молоді на стадіоні, що відбулось у серпні 1990 р. Однак на це та інші питання представники влади чіткої відповіді так і не надали, відповідно реформування системи управління та різні суспільно-економічні перетворення в районі відкладались на невизначений термін.

27 вересня 1991 р. відбулась VII-ма сесія Кам’янської районної ради. Це було перше засідання після доленосної вервечки подій кінця серпня-місяця, коли українська державність стрімким стрибком піднялась від низу до найвищої точки. Відповідно було дуже важливо на місцевому рівні відповідним чином відреагувати на глобальні зміни в країні.

Як наслідок, окрім різних кадрових обговорень, внутрішніх суперечок, дискусії про зловживання в торгівлі, які озвучив заступник голови райради М.В.Татарінов, на обговорення депутатам подали важливі ідеологічні та україноцентричні рішення. Звісно, що ці вимоги склали представники демократичних організацій Кам’янського району. Перелік пропозицій був наступним:
– підтримати акт проголошення Незалежності України;
– підняти над радами району національного прапора;
– демонтувати пам’ятник Леніну;
– перейменувати вулиці й господарства, які названі іменами комуністичних злодіїв і подій “побудови комунізму”;
– будинок райкому партії передати дітям.

Читаючи ці вимоги зараз, дивуєшся наскільки далекоглядними були місцеві представники національно-демократичного табору Кам’янського краю. Окремі пункти означених вимог актуальні ще й нині, що ще більше підкреслює їхню цінність та важливість для сучасників й прийдешніх поколінь. Історія не знає умовностей, але очевидно прийняття вказаних пропозицій однозначно зняло б з порядку денного питання історичної пам’яті на терені Кам’янщини ще тоді, у далекому 1991 р. Але, на жаль, цього не сталось.

З усього вищевказаного переліку на голосування поставили лише питання про підняття прапора. “За” проголосували 6 осіб, “проти” – також 6, а нейтрально “утрималось” – аж 40. Забігаючи наперед зазначимо, що вже через тиждень після цієї сесії, очевидно під впливом загальнодержавних тенденцій, до керівника Кам’янського осередку УРП О.Нестерчука звернувся голова міськради В.Марчук, а ще пізніше – представники райради, з проханням надати прапори для проведення пленарних засідань. Олександр Васильович мав у запасі до десятка прапорів, тому з радістю віддав національні стяги на кам’янські ради.

Щодо інших згаданих вище пропозицій, поставлених на сесію райради, депутати знайшли безліч відмовок, щоб їх не утверджувати. Зокрема, колишній багаторічний перший секретар райкому партії М.Ю.Тамко, який на той час уже був на пенсії та очолював товариство охорони пам’яток, наголосив, що пам’ятник Леніну входить до переліку об’єктів історії та культури, тому знесенню не підлягає. Зазначимо, що цей бовван кату української нації був повалений силами громади м.Кам’янка аж у розпал кривавих подій Революції Гідності в Україні 23 лютого 2014 р.

Попри проголошення Акту про Незалежність України 24 серпня 1991 р. надважливим, в контексті утвердження державності, був оголошений в той же день референдум про підтвердження незалежності, який призначили на 01 грудня 1991 р. Ослабла й розвалена радянська імперія прагнула втримати в орбіті свого впливу хоча б Україну та Білорусію, без яких просто не могла себе уявити російська владна еліта. Українські ж очільники, базуючись на прийнятому в 1990 р. законі про процедуру виходу республік з меж СРСР, прагнули легітимізувати державність як в контексті правомочності власних повноважень, так і для визнання світовою громадськістю в цілому.

Паралельно з референдумом проводились і перші вибори Президента України. Звісно, це також було важливою подією, однак саме референдум, його значимість та результати превалювали.
Представники національно-демократичного табору Кам’янщини активно проводили агітацію напередодні референдуму на підтвердження незалежності. Вони роздавали різні листівки в місті та селах району, активно спілкувались з виборцями пояснюючи їм важливість підтримати самостійність України, організовували невеликі стихійні патріотичні мітинги тощо.

Вже неодноразово згаданий вище О.Нестерчук забезпечив національними прапорами виборчі дільниці як власне Кам’янки, так і різних сіл (Михайлівка, Косарі, Радиванівка, Жаботин). Цьому посприяло знайомство ізФ.Мартилівим – мешканцем смт Бурштин, Івано-Франкіської області. Саме цей чоловік, на прохання Нестерчука, для допомоги у проведенні агітаційно-виборчої кампанії, привіз до Кам’янки аж 24 прапори. Більшість із них були майже відразу використані.

Результати Всеукраїнського референдуму приємно вразили як внутрішню національно-патріотичну спільноту, так й іноземних представників. Тотальна більшість українців – понад 90,3 % – підтримали Акт проголошення Незалежності України. Це остаточно визначало нову геополітичну реальність для Української держави.

Представники кам’янської національно-демократичної спільноти з тривогою очікували результатів волевиявлення українського народу. Відчувши на собі тиск комуністичних органів влади за весь час раніше проведеної суспільно-політичної діяльності закрадалась думка щодо даремності втраченого часу і зусиль, якщо незалежність країни населення не підтримає. За такого розвитку подій подальша доля опозиційних активістів виглядала досить туманною.

Яскраво підтверджує означені світоглядні тези спогади першого керівника Руху, а на момент проведення референдуму – очільника осередку УРП – Олександра Нестерчука. Він, окрім того, що забезпечив багато дільниць прапорами, направляв туди також спостерігачів, та й сам, як представник УРП, був спостерігачем у с.Косарі. Свої емоції про результати голосування на Всеукраїнському референдумі Олександр Васильович описав наступним чином: “Настала 20.00 год., звірили годинники, розпечатали скриньки і почали рахувати бюлетені. Мені спало на думку, що в цю мить вся Україна принишкла в напруженні: за що ми – за Вільну Україну чи за Союз? Чи ще на роки в союзному ярмі, чи вже станемо самостійними? Дивлюсь на стос бюлетенів “за”, а їх все більше та більше. Прихилився до прапора, а на очах – сльози…”

Результати референдуму були показовими. Понад як 90 % виборців Кам’янщини підтримали Акт проголошення Незалежності України. Цим було юридично підкріплено народження молодої Української держави, за яку впродовж століть боролись найкращі її представники.

В цілому, підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що Кам’янський Рух та представники інших демократичних спільнот цього регіону зробили значний вклад у розбудову місцевого суспільного-політичного життя на поч. 1990-х рр. Їхня просвітницька, агітаційна, громадська та опозиційна робота пробудила маси аполітичного та суспільно нейтрального населення, посприяла викриттю недоліків комуністичної системи, розкрила проблеми історичної пам’яті тощо. Все це мало наслідком формування суспільної думки щодо важливості національної державності для України заради вирішення означених проблем. Масова підтримка населення щодо проголошення самостійності підтвердила результати діяльності представників кам’янської національно-демократичної спільноти. Попереду було ще багато випробувань, але перший сміливий крок уже було зроблено і НРУ з цілому та його осередок у Кам’янці локально до цього також значимо долучились.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський заповідник