Кам’янський заповідник

Тож у кожне серце світло хай зайде,
І кожен вибір зробить: проти він чи з нами?
Епоха України світом йде,
Вкарбовуючись у пам’ять іменами…

Світ-Лана Александрова

31 березня виповнюється неймовірно страшний, трагічний рік сліз і горя з часу непоправної втрати на повномасштабній російсько-українській війні Воїна Світла, Любові, Добра, Свободи, Ангела Небесного – Шевчука Костянтина Вікторовича, який загинув за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, визволяючи від окупації українців і відвойовуючи у ворога метр за метром рідну землю.

Та не встиг здобути Перемогу… Рашисти відібрали молоде життя на початку проклятої війни. Пам’ятаємо та низько вклоняємося подвигу Героя. Вічна йому пам’ять і слава.

Народився Костянтин Шевчук 21 листопада 1988 року в історичному селі Тимошівка в родині Наталії Миколаївни та Віктора Павловича Шевчуків. Усе дитинство і юність його пройшли в цьому мальовничому місці. Батьки, невтомні трудівники, виховували синів справжніми чоловіками – мужніми, відважними, порядними, вкладаючи всю свою любов, сили в їхнє щасливе майбутнє.

Віктор Павлович розповідає, що обоє хлопців з самого малечку були надзвичайно працьовитими, самостійними і не із слабкодухих. Брати Микола і Костянтин володіли сильними, вольовими якостями, мали характер зі сталевим стержнем. І якщо вже поставили якусь мету, то обов’язково її досягнуть. А Наталія Миколаївна з болем згадує свого незабутнього Костю як надзвичайно добру, щиру, сердечну, людяну дитину. Говорить, що він зарані став дорослим, все хотів якнайшвидше зробити, побачити, звідати. Мабуть відчував свій недовгий вік.

Брати між собою були дружними, горою стояли один за одного, не давали ображати, ділилися найпотаємнішим. Взагалі Костя був світлою, сонячною людиною, навколо якого вирувало справжнє життя. Захоплювався юнак спортом, гарно грав у футбол, адже батько був затятим футболістом, десятки років віддав футболу із них 3 роки відстоював спортивну честь села Тимошівки. А ще Костя був романтиком, безмежно любив туристичні походи, які стали його захопленням на все недовге життя.

Після закінчення 9 класів Тимошівської загальноосвітньої школи, Костянтин вступив до Лубенського технікуму лісового господарства (нині Лубенський лісотехнічний фаховий коледж) на факультет «Лісове господарство». Очевидно, що на вибір хлопця мали вплив батьки, адже мама працювала головним бухгалтером, а батько водієм у державному лісовому господарстві. І, мабуть, ліс – то було щось йому рідне, близьке, дивне, казкове і неповторне, омріяне ще з раннього дитинства. Насправді, хлопець виростав серед розкішної природи, спілкувався з лісниками, знав усі процеси ведення лісового господарства – допомагав саджати, вирощувати дерева, вимічав їх, знав усе про птахів, звірів тощо.

По закінченню технікуму Костянтин продовжив навчання в одному з найпрестижніших вузів України – Львівському Національному лісо-технічному університеті. Зі Львова доля закинула Костянтина у місто Кам’янець-Подільський, де він навчався 3 місяці, знаходячись у лавах Збройних сил України. Проходив службу у Броварах в інженерних військах.

В армії здобув рідкісну військову професію водолаза. Умів виконувати розвідувальні, диверсійні, інженерно-технічні, рятувально-евакуаційні, спеціальні водолазні роботи. Ця професія вабила його своїм екстримом і з того часу він захопився підводним спортом, обожнював море, любив підводний світ, виловлювати екзотичні мушлі, які не доступні були простим пірначам.

Після служби в армії були шляхи пошуків роботи. Недовгий час Костянтин Вікторович трудився в лісовому господарстві. Проте досить тривалий період працював водолазом у МНС міста Івано-Франківська, незважаючи на те, що ця професія надто важка та небезпечна, сповна віддавався їй, рятуючи життя людей. Завжди швидко орієнтувався і брав на себе відповідальність під час надзвичайних, надскладних ситуацій.

Потім була служба в поліції в місті Львові. Костянтин пройшов жорсткий відбір, щоб потрапити на цю службу. Старший лейтенант поліції добросовісно виконував свої обов’язки, забезпечував охорону прав і свобод людини, протидіяв злочинності та підтримував порядок і громадську безпеку.

Та в одному з туристичних походів чоловік познайомився зі своєю коханою дівчиною Сашою, невдовзі одружилися, народилися донечки. Щоб матеріально забезпечити родину, довелося йому йти на завод, чесько-українського виробництва, виготовляти електрообладнання для сучасних автомобілів, де він і працював до початку війни.

Костянтин Вікторович з перших днів повномасштабної війни став на захист рідної землі і віддав своє життя, сповнене світлих мрій та найсміливіших планів – жити у вільній країні, реалізувати себе як фахівця і людину, досягти життєвих вершин, а головне виховати своїх улюблених донечок – тепер вже восьмирічну Софійку і чотирирічну Марту, подарувати кохання дружині, віддати синівську шану, любов і турботу дорогим своїм батькам, завжди міцно обіймати брата, посивіти разом з друзями…

У перші дні війни, турбуючись про безпеку дітей і дружини, Костянтин відправив свою родину до Польщі, а сам пішов до військкомату, бо по-іншому не міг. Пройшов прискорене навчання на відомому Яворівському полігоні. Після чого його як солдата-захисника відразу направили старшим лінійно-кабельного зв’язку лінійно-кабельного взводу зв’язку 45-ої окремої артилерійської бригади. І тільки но виїхали з полігону як рашисти розбомбили казарми, в яких він жив зі своїми побратимами.

Та фатум невідступно переслідував чоловіка. Подальша його ратна дорога – тяжка, терниста і полита кров’ю – пролягла до Гуляйполя Пологівського району Запорізької області.
Завдяки життєвому та фаховому досвіду, солдат Костянтин Шевчук завжди чітко виконував поставлені завдання, проявляв ініціативу, допомагав командуванню зорієнтуватися у складних військових ситуаціях. Зі зброєю в руках забезпечував безперебійний зв’язок. Йому безмежно довіряли і щиро поважали товариші по службі.

За бездоганну службу, за мужність і відвагу, самовідданість і стійкість у виконання бойових операцій по звільненню від окупантів території Гуляйполя Наказом № 149 від 22 березня 2022 року Міністра оборони України Олексія Резнікова Шевчук Костянтин Вікторович був нагороджений нагрудним знаком «За військову доблесть».

31 березня під час артилерійського обстрілу Гуляйполя Костянтин поліг на полі бою, отримавши тяжке поранення в аорту не сумісне з життям. Він ще встиг повідомити командування про поранення своїх побратимів і цим врятував їм життя.

Про смерть Костянтина дружина Олександра Сергіївна Шевчук дізналася від лікарки із Запоріжжя, а невістка в свою чергу сповістила чорну звістку мамі Наталії Миколаївні. Микола Вікторович разом з волонтерами розшукали тіло свого загиблого молодшого брата і лише 8 квітня 2022 року Воїна з почестями поховали на Алеї Слави у місті Кам’янці.

Біля могили Костянтина, як і біля інших могил загиблих воїнів, майорить на вітрі полотнище українського прапора. Саме ці прапори не дають відчути спокій, а навпаки загострюють розуміння і сприйняття реалій жахливої війни, яка триває з росією дев’ять років, а останній рік поділив відлік часу на «до» і «після».

Саме Костя та кращі сини і доньки України змінили українців і весь світ, зробили сильнішими, стійкішими та незламними, навчили цінувати свободу, заплативши найвищу ціну, – життя.
Майорять синьо-жовті стяги і в різних куточках планети на знак підтримки життя і засудження смерті, яку несе за собою війна росії проти України. Тож, пам’ятаймо завжди, якою дорогою ціною завойоване сьогодення і майбутнє України.

Галина Таран, директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника.