Кам’янський заповідник

21 жовтня минає рік із часу загибелі нашого земляка, воїна, патріота України Сергія Чалого. Всі, хто його знав, до цього часу не можуть усвідомити гіркої, непоправної втрати. Втрачаємо найкращих, найсвідоміших, найвідданіших. Саме таким був Сергій Чалий.

21 вересня 1978 року в родині Миколи Васильовича та Ольги Нилівни Чалих народився син, якого батьки назвали Сергієм. Він був молодшою дитиною в сім’ї. Мав старшу сестру Людмилу, яка згадує, що «Сергійко ріс спокійною і слухняною дитиною, ніколи не конфліктував, легко знаходив друзів. Завжди був турботливим братом. В юнацькі роки любив займатися риболовлею і фотографією. Без улову додому рідко вертався».

У 1985 році Сергій пішов до 1 класу Кам’янської загальноосвітньої школи №2. У шкільний період хлопець багато чим цікавився, був активним і непосидючим. Відвідував безліч гуртків: випалювання по дереву, гра на духових інструментах, радіогурток тощо. Коли був вільний від навчання, любив проводити час на річці з друзями і ця любов до води, до природи залишилась із ним на все життя.
Після закінчення школи, в 1996-ому році Сергій вступив до Кіровоградського державного технічного університету за спеціальністю «Механізація сільського господарства» і в 2001 році отримав спеціальність «Інженер-механік».

«Ми познайомились на 2 курсі й почали зустрічатись, – розповіла Надія Чала. – Після отримання дипломів у 2001 році одружились і оселились у Кам’янці. Сергій влаштувався інженером з охорони праці в Кам’янському хлібзаводі. З 2003 по 2006 рр. працював продавцем побутової техніки в магазині господарчих товарів. Протягом наступних двох років – оператором АЗС “WOG”. Нетривалий період займався відео- та фотозйомкою сімейних урочистих подій – дитячих свят, весіль тощо. У 2010 році закінчив курси з ремонту мобільних телефонів. З 2010 і до мобілізації в 2022 році ремонтував мобільні телефони мешканцям міста та навколишніх сіл.

Сергія мобілізували 3 жовтня 2022 року. Півтора місяці проходив навчання в Камянець-Подільському, по закінченню отримав спеціальність “сапер”. У 2023 році ніс службу на Авдіїівському напрямку».

Взяти позивний «Турист» Сергія Чалого, безумовно, спонукала любов до мандрівок. З 2013 року він почав їздити з групою велотуристів у різноманітні тури: Холодним Яром, в Лебедин, Розумівку, Умань, Злинку тощо. Це були одноденні або дво- чи триденні маршрути. Григорій Юрик, відомий у Кам’янці мандрівник, згадував, що Сергій приєднався до їхньої, загартованої подорожами, групи пізніше, але відразу ж показав себе витривалим чоловіком. «У нього ще не було досвіду подібних поїздок, а маршрути, часом, бували дуже складні, по бездоріжжю. Але він не жалівся на труднощі, мовчки долав їх, ще й усіх веселив дорогою. Почуття гумору в нього було на висоті. І сам ніколи не ображався на жарти інших, чудово розумів і легко сприймав різні дотепи. Дуже любив морозиво й усіх поступово на нього “присадив”. Де не їздили, шукали магазини з морозивом».

Траплялися й пішохідні мандрівки. Зокрема, у Крим, у 2013 році. Це була одна з перших подорожей для Сергія Чалого, в яку він вирушив з групою постійних мандрівників, які ходили в Крим з 2005 року. На жаль, вже наступного року півострів став для відвідин недоступним, адже був анексований російськими окупантами. Всі, хто ходив у походи разом зі Сергієм, згадують його добрим, веселим, відкритим, щирим і людяним.

Григорій Юрик зізнається: «Коли я дізнався, що Сергій став сапером, зрозумів, що він на своєму місці, адже добре розбирався в електроніці, мав усі якості, необхідні саперові – терплячість, уважність, професійні навики в роботі з різними механізмами та витривалість. А коли я дізнався про загибель Сергія, не міг повірити, що це правда».

Впродовж 10-и років Сергій Чалий виконував обов’язки вуличкома по вул. Володимира Великого, адже умів брати на себе відповідальність і бажав працювати на громаду. Завдяки його небайдужості та організаторським якостям, вулиця нині має свій дитячий майданчик. А колись на тому місці росли лише чагарники. Однак вуличком разом із мешканцями вулиці Затишної Василем Головченком і Михайлом Фидриком організували розчистку, прибирання та облаштування майданчика для дітей.

У 2013 році разом із другом, кумом і сусідом Євгенієм Снігурем відновили та підключили вуличну лінію освітлення. Товариші неодноразово обрізали дерева та косили траву. Взимку Сергій відкидав по вулиці сніг, нерідко засипав ями.

Зі спогадів дружини Надії Чалої.
Сергій брав участь у майданах: Помаранчевому, Революції Гідності та відстоював права підприємців в 2020-2021 рр. Коли почались розстріли учасників Революції Гідності, я просила Сергія не їхати, але його це не зупиняло. Ввечері 18 лютого 2014 року він повернувся додому, але вранці 19-го знову збирався. Взимку 2020-го року, під час майдану підприємців, опинився в епіцентрі подій, коли його за одну руку тягли силовики, а за іншу – підприємці. Мав свою чітку позицію, але не злився і не сердився на людей, в яких вона була протилежною. Не чула, щоб когось засуджував чи ображав. «Найдобріший чоловік» – так про Сергія говорив його друг Григорій Дяченко. Сергій намагався не відмовити тим, хто звертався по допомогу. Якщо його просили допомогти, відкладав свої справи і йшов налаштовувати комп’ютер, телевізор, чіпляти антену, переносити меблі і т.п. Робив безкорисливо і ще треба було гарно постаратися, щоб віддячити Сергієві.

Полюбляв плавання, пірнання в ополонку і його зовсім не хвилювало, якої температури вода. Брав участь у запливі через Дніпро в Черкасах. Він розказував, що тільки тоді зрозумів, наскільки смачним буває плавлений сирок. Разом із іншими активістами і небайдужими прибирав набережну річки Тясмин і займався облаштуванням місця відпочинку «Міленьке».

Сергій був дууууже товариською людиною, любив збирати гостей, родичів, кумів, друзів. Намагався приготувати новеньку й незвичну смакоту в казані чи на мангалі. Басма, оджахурі, домляма, шакшука, казан-кебаб… Завдяки Сергію, ми дізнались про існування цих «заморських» страв.

В останні роки займався плетінням срібних ланцюжків. Для мене це стало неймовірною магією, коли із кучки срібного брухту, дивним чином, Сергій сплів ланцюжок, потім ще трішки “почаклував” і творіння набуло вигляду заводського чи фабричного виробу.

Любив тварин, підбирав бездомних котів. Говорив, що Бог їм відміряв коротший вік і тому нам треба «набутись разом». Піклувався і займався дресируванням нашої вівчарки Аліси. Дуже полюбляв слухати музику і доволі гучненько, щоб сусіди теж слухали, насолоджувались і зарано спати не лягали. Приймачі, колонки, навушники – це найулюбленіші Сергійкові «гаджети». В Сергія, одного з перших на вулиці, з’явився мобільний телефон та інтернет.

Огородні роботи його гнітили, тож просив, щоб про вибирання картоплі йому не нагадували і не псували настрій. Під час “колгоспних” робіт, доводилось відволікати його увагу балачками про всесвіт, техніку, а по закінченню готувати презент: цукерки або смажене “м’ясо на паличці”. На мої прохання допомогти на городі, іноді чула у відповідь: «Вдруг война, а я уставший». Йому подобались роботи, які потребували мислення, обчислення і врахування нюансів, тому Сергієві й імпонувало проводити електрику чи бетонувати. Якщо його якась ідея, робота чи справа зацікавлювала, то не відволікався, думки працювали в одному напрямку і він діяв швидко, без зволікань. А якщо ж не хотів робити, то не змусиш і не вговориш, казав що то «дурна» робота і втікав на каву до друзів.

Ніколи не жалівся на людей чи обставини, був завжди в гарному настрої, оптимістичним і спокійним. Це у нас на мирній території трапляються негаразди, а в Сергія на нулі – завжди все “ОК”. Максимум, що говорив: «А як же труднощі?»

На перший погляд Сергій видавався статним, серйозним чоловіком, а в душі до кінця залишався Сергійком, з рисами притаманними дітям, веселим, допитливим, безтурботним, довірливим, моментами – егоїстичним. Я досі згадую, як ми поїхали до Умані і Сергійко вперше побачив гіроскутер. Його вмить перестала цікавити екскурсія, камінці, водичка і квіточки. Він викатав всі гроші, але був задоволений. Щось схоже відбулось, коли відпочивали на морі. Ввечері, як Сергійко заскочив на батут, його голова крутилася навкруги, було дещо соромно дорослому дядечку стрибати і підлітати.
Коли хтось із знайомих приносив на ремонт телефон, Сергійко мимоходом ставив нескромне питання: «А в тебе немає, часом, кеті?»

По телефону не почуєш від Сергія «Алло», вважав це банальщиною, і ми чули або «пронто» чи «на проводі». Замість «добрий день» Сергійко видавав «гутен морген». На прощання, не «пока», а «цілую». Так само і на вуличних оголошеннях, підпис внизу: «Цілую, вуличком». Якщо чув, що я говорю з кимось зі знайомих по телефону, казав: «Поцілуй його (чи її) від мене».

Освітлював все і всіх навкруги. Проводив електричне освітлення вдома, на вулиці, купував різноманітні ліхтарі. У компаніях друзів і рідних освітлював гумором, з ним сумно ніколи не було. Вмів сказати щось влучне, веселе і властиве лише йому. Заряджав оточуючих своєю невичерпною силою оптимізму та життєрадісністю. Навіть про смерть говорив : «А потім нас чекає життя вічне, стрибатимем по хмаринках з арфами…».

Не віриться до цих пір, що настало «вічне» і Сергій дивиться на нас із хмаринки й каже: «Чого набундючились, морди?»

Зі спогадів друга й кума Ярослава Манька.
«Ми з Сергієм дуже давно знайомі, адже почали товаришувати з інституту. Після навчання у нас було багато спільних моментів, які неможливо забути! А з плином часу ми почали частіше зустрічатися та пити каву, це було хвилинкою спокою в буремні дні. Він був завжди готовий прийти на допомогу, незалежно від обставин, які склалися. Коли народився мій молодший син, у мене не було ніяких вагань, щоб взяти його в куми. Наша дружба міцнішала все більше і більше, з кожним роком.

З початком повномасштабного вторгнення він не міг сидіти вдома та вступив до ЗСУ на посаду сапера, пройшовши відповідні навчання. «А що я скажу дітям, де я був, коли була війна?» – казав він, перед тим як відбути на службу. Потім були важкі будні війни, але ми завжди були на звʼязку, спілкувалися у Viber. На превеликий жаль, 21.10.2023 року звʼязок обірвався назавжди.
Ця клята війна забрала у нас друга, кума, брата по духу, добру та чуйну людину».

Зі спогадів куми Оксани Сінкевич.
Коли я приїжджала в Кам’янку, то заходила до Сергія на роботу. І після «привіт» він казав, мабуть, напівжартома: «А де цукерки?». Отож, намагалась принести смаколики. А Сергій завжди пригощав смачною кавою. Неодноразово, власною машиною, забирав мене до себе на свята і потім привозив додому (у Вербівку). А одного разу Сергій і Надя приїхали до мене в село, на природу. Сергій «приміряв» шубку, яку я носила ще школяркою. А він височенький, мабуть, 1.90. Видовище було ще те. Надя, навіть, сфотографувала. Сергій розказував, що купається в Тясмині навіть пізньої осені, ну коли ми вже ходимо в куртках і шапках. На Водохрещу я на власні очі бачила цього моржа. Сергій спокійно зайшов у воду, як я літом. Коли він уже був на війні, я розказала йому, що тривалий час лікую свого тяжкохворого котика, та результату немає, і я вже втомилася, і опустила руки. А Сергій обурився, що я втратила надію та наполегливо просив, щоб я продовжувала шукати порятунок для тварини. Пропонував свою допомогу. Казав: «Кіт – це ж як дитина». А одного разу я розповіла йому, що мій собака полює на їжаків, то Сергій з дитячою безпосередністю сказав: «Як можна їх вбивати! Їжачки ж дуже хороші!».

Сергій – учасник Революції Гідності. Він був на Майдані в найстрашніші дні, коли там убивали людей. Сергій – дуже добра людина. Він, на рідкість, дуже щирий. Він розумів, що є хороші люди, а є й нехороші. Але він до всіх ставився з повагою.

Спогади Євгенія Снігура, друга і кума.
«Його справжнє ім’я було Сергій, але в дружньому колі всі називали його Семеном. Він був мені не просто найкращим другом, а як рідним братом, життєвим товаришем. Ми разом росли, ходили до школи, ділили перші радощі та труднощі дорослого життя, підтримували один одного в найважчі моменти. Він не просто був поруч – він ставав частиною кожної важливої події, роблячи її особливою. Ніхто інший не міг так заразливо сміятися чи влучно підбирати неординарні вислови, що були властиві лише йому. Він був індивідуальністю, не таким, як усі. Він завжди підтримував будь-які ініціативи. Його дотепність і готовність приймати нові ідеї робили його справжнім другом, який ніколи не залишить у біді. Розмови з ним були захопливими, адже він знав про все – від електроніки до політики. У кожному його вчинку, у кожному рішенні відчувалася глибина його душі та відданість принципам. Але головне – це його доброта, людяність і щирість, які відчувалися в кожній розмові, кожному погляді. Найбільше мене вражала його відданість своїм переконанням. Семен вірив у майбутнє нашої країни, і ця віра була непохитною. Він не просто говорив про зміни, він діяв. Пригадую, як 2004 року, день Помаранчевої революції, ми разом спостерігали події по телевізору. Раптово він подивився на мене і сказав: «У мене є шалена ідея», – і вже за годину ми мчали до Києва, замотані в помаранчеві шарфики. Це був його стиль – діяти сміливо та рішуче. Семен залишиться в моєму серці не лише як найкращий друг, а й як приклад людини, яка жила гідно і чесно, була віддана родині та друзям. Кожного разу, згадуючи Семена, так хочеться сказати: «Друже, тебе так не вистачає. Ти завжди казав, що хотів би, щоб тебе пам’ятали. Знай, що так є і буде. Ти назавжди з нами, в наших серцях».

Спогади хрещениці Анастасії Снігур.
«Мій хрещений батько Сергій був найбільш життєрадісною людиною, яку коли-небудь знала, справжнім прикладом для наслідування. Я знала його з самого дитинства, і всі спогади про нього сповнені теплом і усмішками. Дядько Сергій завжди підтримував мене в будь-якій ситуації. Він умів по-справжньому жити – насолоджуватися простими речами, жартувати навіть у найсерйозніші моменти і вивчати молодіжний сленг, щоб бути в темі з молодшим поколінням. Я ніколи не забуду його любов до вафельного торта зі згущеним молоком. Це був його улюблений смаколик, і навіть коли я писала йому на фронт, підбадьорюючи його й обіцяючи приготувати торт, він відповідав із жартом: «Тільки не печінковий!», бо його він не любив. Любов мого хрещеного до України була безмежною. У 2022 році він став на захист нашої країни, і вся родина дуже переймалася й молилася за нього. Наші останні розмови залишилися у моєму серці. В одній з них я вітала його з Днем Захисника Вітчизни: «Дякую, що ти є, дякую за твій важкий труд. Лишайся таким крутецьким хрещеним завжди». Його відповідь була скромною, як завжди: «Та який я крутецький, який є, такий є. Ми всі звичайні».
Але для нашої родини він ніколи не був «звичайним». Він був і лишається героєм у найкращому сенсі цього слова. Хрещений Сергій був для нашої родини більше, ніж другом. Він був і завжди буде частиною нашої родини та нашої історії. Пам’ять про нього назавжди залишиться з нами, в наших серцях і в наших думках».

Спогади подруги Олі Власенко.
– Ну як ти? Чого мовчиш? Кажуть, затрьохсотився? Ми хвилюємося, відпишись негайно!
– Все погано! Я порвав нову футболку за 300 грн! Й***ні кацапи!

У цьому весь Сергій. Що йому те поранення, коли зіпсована нова футболка? Завжди на позитиві, з порцією типових для нього і нашого тісного колективу жартів. І так було завжди. Я не знала і не знаю жодної людини, яка була б настільки життєлюбною, сяючою зсередини і сповненою по самі вуха заразною енергією Щастя. Ми жалілися на проблеми «в тилу», а він підбадьорював нас із «нуля». І де він брав скільки сили та зберігав здоровий глузд? Для мене – це загадка. Мій кращий з кращих. Друг, яких не втрачають. Сергій планував жити вічно. З цим завданням він справився на «відмінно». Сергійко і продовжує жити. З нами поряд. В наших серцях, пам’яті та душах. Він прилітає пташкою, що стукає у вікно або заглядає в нього з яблуневої гілки, теплими спогадами та відтворюваними в голові діалогами. Його постійно плутають очі, коли бачать чоловіків подібної статури чи в схожому одязі. Таких не забувають, але вони так голосно та нестерпно болять…».
Напевно, якби зібрати спогади всіх, хто знав, поважав і любив Сергія Чалого, можна видати окрему книгу про нашого земляка, Воїна Світла, Героя. Таким він був і назавжди залишиться в людських серцях – променем добра, щедрості душі та любові до людей і до України.

Запрошуємо кам’янчан відвідати виставку, присвячену пам’яті Сергія Чалого, яка експонується в історичному музеї Кам’янського державного історико-культурного заповідника.

Таміла Чупак – заступник директора КДІКЗ з наукової роботи