Кам’янський заповідник

Неправда, що герої не вмирають. Не вмирає пам’ять про них, яку ми маємо плекати із вдячністю за можливість жити під мирним небом. На жаль, наша боротьба за Незалежність приносить неймовірно тяжкі втрати. Воїни Світла продовжують платити надвисоку ціну за свободу – своїми життями, щоб ми могли жити вільно на своїй Богом даній землі.

19 жовтня 2023 року, відданий військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час виконання бойового завдання загинув наш земляк, герой-оборонець, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 110 ОМБ ім. генерала-хорунжого Марка Безручка, солдат Будяк Василь Анатолійович.

Народився захисник 15 січня 1981 року у вільнолюбивому селі Грушківці на Кам’янщині, в сім’ї Анатолія Івановича та Віри Андріївни Будяків Вася був довгоочікуваним первістком. «Коли народився брат, – розповідає сестра Олена, – мамі було 37 років. Через два з половиною роки народилася я. Різниця з Васею у нас була невелика, але він завжди за мене відповідав: коли ми ходили купатися на річку, в ліс чи займалися іншими розвагами. Тато наш був із Кривого Рогу, а мама грушківська. Так склалося, що все своє життя вони прожили в селі, пропрацювали на землі. Нас із братом теж із самого малечку привчали до сільської роботи. Дошкільниками ми відвідували місцевий дитсадок, а потім навчалися в Грушківській загальноосвітній школі». Перша вчителька Васі Будяка Світлана Миколаївна Роздобудько розповіла, що до першого класу Грушківської школи хлопчик прийшов у 1988 році. В класі навчалося 33 учні. Клас був дружний. Вася з однокласниками підтримував теплі взаємини, ніколи і нікому не відмовляв у допомозі. З дитинства допомагав батькам по господарству, знав ціну праці.

Спогадами про товариша ділиться Олександр Красіков: «З Васею разом ми навчалися з першого класу. Він був тихеньким, спокійним, врівноваженим, нічим особливим серед однолітків не виділявся. Ми були дуже схожі характерами, тому і дружили та підтримували один одного не лише в школі , а і після її закінчення. Ми не були активними задираками, були тихими, спокійними учнями. Разом ходили рибалити, купатися на річку чи до лісу. Після закінчення школи у Васі відкрився талант винахідника-самоучки. Особливо, коли з’явився інтернет і можна було надивитися багато ідей та різних винаходів сільських «кулібіних», які допомагали полегшити сільську працю. Пам’ятаю, якось Вася розповідав, що хоче зробити електричного дровокола та переобладнати пральну машину під машинку, що самостійно патрає курей. І так було постійно: надивиться лайфхаків в інтернеті і почитає щось конструювати, «хімічити», придумувати, щоб полегшити життя в селі. Коли він проживав у селі Мошни, телефонували один одному щотижня. Дуже любив риболовлю і мріяв купити гумового човна, щоб рибалити, плаваючи по річці. Підтримували зв’язок і після того, як Васю мобілізували. Ми постійно дзвонили один одному або переписувалися. Про війну багато не розповідав, говорив, що важко. Я запрошував його в гості, та, на жаль, так і не вийшло зустрітися».

У 1997 році в місті Кам’янці Василь закінчив курси трактористів та деякий час працював за спеціальністю в рідному селі. В жнивну пору був помічником комбайнера. В 2000 році юнака призвали на строкову службу до лав ЗСУ, яку він проходив у місті Вінниця. Служив у внутрішніх військах. Після демобілізації повернувся в рідне село і пішов працювали у Грушківське лісництво стропальником, потім поїхав до міста Черкаси, де трудився на будівництві. Скрізь, де б не робив, Василь Будяк залишав про себе хороші спогади. Він завжди дослухався до порад колег. У 2006 році пройшов навчання в Центрі підготовки і перепідготовки робітничих кадрів у місті Смілі і здобув професію електрогазозварника, слюсаря із збирання металевих конструкцій.

Працюючи в Черкасах, познайомився зі своєю майбутньою цивільною дружиною Юлею. Молоді люди почали проживати у селі Мошни. Василь влаштувався на роботу в дорожню службу, потім працював у звірогосподарстві, останні роки перед мобілізацією – в регіональному центрі логістики «МХП» у м. Канів трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва. У 2009 році народилася старша донька Маргарита, в 2011 – молодша Вероніка. Спогадами про Васю ділиться колега по роботі Клименко Олександр: «З Васею ми працювали разом: спочатку в дорожній службі (десь до 2015-го року), а потім – в МХП, до самого початку війни. Вася працював трактористом. Був відповідальним, до роботи ставився сумлінно, характер мав спокійний, компанійський. Нічого поганого сказати про нього не можу, хороший був хлопець, але так повернулася доля. Царство йому небесне».

Повістку Василю Анатолійовичу Будяку разом з іншими чоловіками призовного віку вручили представники Черкаського міського ТЦК та СП 10 січня 2023 року на одному з черкаських блокпостів, зупинивши автобус, у якому він їхав. Наступного дня чоловік пішов до військкомату, за направленням пройшов медкомісію і з 21 січня був зарахований водієм взводу охорони роти охорони Черкаського об’єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. До 14 лютого проходив службу та військові навчання при центрі, а потім разом з іншими захисниками був зарахований до 110 ОМБ ім. генерала-хорунжого Марка Безручка та направлений на Схід. З 1 березня 2023 року разом із побратимами тримав оборону під містом Авдіївкою.

Проживали захисники у підвалі старої розбомбленої рашистами школи. По черзі ходили на нульові позиції: доба через добу. Завжди, коли повертався, телефонував рідним та друзям, іноді йому вдавалося вийти на відеозв’язок з ними. Сестра Олена розповідає, що коли говорила з братом по відеозв’язку, то бачила в камеру навколо лише розруху: все знищено і розбомблено ворогом, все зруйновано. «Вася мало що розповідав про життя на передовій, більше розпитував, як тут, дома, робив замовлення по військовому спорядженню, яке я купувала і відправляла брату. Влітку 2023 брат вперше не вийшов на зв’язок. Я дуже перенервувала і коли нарешті він зателефонував, я попросила дати мені контакти його побратимів, щоб можна було в разі чого до них зателефонувати. Він скинув телефонні номери чотирьох хлопців, з якими разом воювали. 19 жовтня увечері, після наряду, Вася мав зателефонувати, але не зателефонував. Напередодні розповідав, що на позиції в окопах була пожежа, і вони її гасили. Потім знову пішли на ту ж позицію, яка була вже «засвічена». Не зателефонував брат і наступного дня. Я почала писати повідомлення його побратимам, номери яких в мене були, з проханням написати інформацію про Васю та моніторила їх появу і інтернеті. Ніхто не відповідав, але один із них, Юрій, моє повідомлення прочитав і я написала йому знову. Тоді він відписав, що брата більше немає, що сам його виносив з позиції і що Вася загинув. Я до останнього сподівалася, що все це помилка, адже ніяких офіційних повідомлень родині не було. Але…»

Згадує однокласник Олександр Апілат: «Коли Вася воював, ми часто дзвонили один одному, іноді вдавалося спілкуватися по відеозв’язку. В одній із розмов він сказав: «Знаєш, Шурік, коли ми приїхали на Схід, то здавалося, що війна була далеко, а зараз стала зовсім поруч. Чуєш, що робиться?» Близько восьми місяців він продержався на передку. Якось прислав своє фото і фото із сім’єю і каже: «Хай тобі, Шурік, на пам’ять будуть фотографії, бо я вже, мабуть, тут довго не продержуся». Я намагався його заспокоїти, говорив, що все буде добре. Та після 19 жовтня Вася зовсім перестав виходити на зв’язок. Потім побачив пост у Фейсбуці про те, що він загинув. До цього часу не вірю, що його немає».

21 жовтня представники Смілянського ТЦК та СП вручили сповіщення про смерть Василя Анатолійовича Будяка його сім’ї. Поховали героя-оборонця на його малій батьківщині в рідному селі Грушківкці 27 жовтня 2023 року.

За проявлену бойову стійкість та рішучість під час виконання бойових завдань по захисту територіальної цілісності країни Будяк Василь Анатолійович нагороджений почесною грамотою Корсунь-Шевченківської міської ради, відзнакою Президента України «За оборону України», почесною відзнакою командира в\ч «За оборону Авдіївки», а також посмертно грамотою пошани та скорботи за підписом Валерія Залужного: «Як Головнокомандувач Збройних сил України схиляюсь перед відвагою, стійкістю та патріотизмом Воїна, чинами якого уславлений Володимирів тризуб».

Нам не під силу повернути тих, кого забрала люта війна. Вони любили життя, своїх рідних та близьких, а ще Україну, яка, як і ненька, у кожного єдина. В їхніх очах було світло та любов, а ще – щирі мрії, яким не судилося збутися. Ми пам’ятаємо усіх та будемо пам’ятати кожного…

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника