Кам’янський заповідник

На жаль, сучасна повномасштабна російсько-українська війна, яка триває вже більше року, забирає найкращих – розумних, світлих, добрих, талановитих. Хто вони, оті вічні солдати, що йшли першими у бій? І юні ще зовсім, і вже в літах, хлібороби, робітники, вчителі, лікарі? Їх об’єднало одне слово – «солдати». Про що вони думали перед лицем смерті, сидячи в окопах у хвилини затишшя між битвами? Чи про ту веселу «неділиму багатонаціональну державу», чи бачили перед собою рідну до болю Україну, чи захищали село або містечко, в якому залишилися рідні? Що вкладали вони у поняття «Вітчизна»? Чи мріяли про подвиги, чи бажали слави, чи думали, що роблять крок у безсмертне? Важко сказати… Вони виконували обов’язок, виконували накази, грудьми закривали рідну землю, боронили право на життя, на працю, на щастя своїх дітей і рідних, свого народу. Кількість загиблих героїв уже вимірюється десятками тисяч осіб. Не обійшла ця трагедія і село Вербівку. Захищаючи Батьківщину від рашистських загарбників до останнього подиху, віддав своє життя за волю і незалежність держави наш земляк Швагер Владислав Миколайович.

Він народився 3 листопада 1982 року в селі Вербівці Кам’янського району Черкаської області у дружній, працьовитій і порядній родині Миколи Максимовича та Віри Василівни Швагерів. Його батько все життя працював трактористом у місцевому колгоспі, а мама спочатку працювала в колгоспі, а останні роки, аж до виходу на заслужений відпочинок, працювала техпрацівницею в місцевій школі. Владислав був другою дитиною, крім нього в сім’ї виховувались ще дві донечки: Наташа та Таня. Зростав хлопчина в доброзичливій сімейній атмосфері, де панували любов, взаєморозуміння, турбота, де шанували працю. Батьки виховували дітей в любові і повазі до людей та рідного краю. З дитинства Владислав був відповідальний, працьовитий, допомагав своїм батькам та сестричкам, для яких був прикладом у всьому. Ріс кмітливим, веселим, спортивним, допитливим, трудолюбивим хлопчиком.

У 1989 Владислав пішов до першого класу Вербівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. За час навчання проявив себе старанним, дисциплінованим, працьовитим учнем. Перша вчителька Волощенко Людмила Яківна характеризує його як відповідального, фізично розвиненого, скромного, акуратного учня, готового завжди прийти на допомогу, який нікого в житті не міг скривдити. Клас, у якому навчався хлопець, був дружний і згуртований, однокласники завжди намагалися підтримувати один одного. Навчаючись у школі, Владислав багато часу проводив у шкільній майстерні. Особливо йому подобалось працювати із деревиною, що в майбутньому вплинуло на вибір професії. Учитель трудового навчання Кучеренко Станіслав Олександрович пригадує, як вправно і швидко Владислав працював на столярному станку, із лобзиком, із задоволенням займався випалюванням картин. Його вироби відрізнялись креативністю, акуратністю, колоритністю.

Після закінчення 9 класу, у 1997 році, вступив до Капітанівського СПТУ. Під час навчання брав участь у житті учнівського колективу, користувався авторитетом серед одногрупників, займався спортом, досконало опанував вибрану професію.

Молодша сестра Тетяна пригадує Владислава як люблячого брата, який був для неї авторитетом та прикладом у всьому. Завжди їй допомагав, підтримував, приходив на допомогу.
Після закінчення навчання юнак працював в КСП «Світанок» у селі Лебедівці. У 2000 році був призваний в лави Збройних сил України. Саме там до набутого життєвого досвіду додалося чоловічої мужності, витримки, сили духу. Службу проходив у місті Києві, у складі військ зв’язку. Під час проходження служби був нагороджений грамотою «За добросовісне виконання службово-виробничих завдань». Службу завершив у 2001 році у званні «старший солдат».

По закінченню служби переїхав у місто Черкаси, де працював столяром на виробництві. Працюючи в Черкасах, часто приїздив у рідне село Вербівку до батьків, допомагав по господарству. Пізніше зустрів свою долю Ольгу, з якою одружився в 2005 році. І вже незабаром у молодих народився чудовий хлопчик Денис, якого молодий тато обожнював. У 2007 році сім’я переїхала на постійне місце проживання до Кам’янки. Владислав почав працювати в Кам’янському машинобудівному заводі столяром.

В мирі та злагоді проживала сім’я Швагерів. Батьки працювали, син Денис навчався в 10 класі Кам’янської загальноосвітньої спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №2 з поглибленим вивченням окремих предметів. Здавалося, що ніщо не порушить їхні плани. Владислав був турботливим і люблячим сином, чоловіком, батьком, ніяких героїчних вчинків здійснювати не планував… Але в їхнє життя, як і в життя мільйонів українців, увірвалася війна, яка розділила життя на «до» і «після».

29 травня 2022 року Владислав був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов вишкіл у навчальному центрі ОСУВ «Хортиця» в Черкасах, випускники якого беруть участь у забезпеченні національної безпеки і оборони, відсічі і стриманні збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. Там опанував спеціальність «направляючий» міномета. 4 серпня 2022 року він був переведений для подальшого проходження військової служби на Схід України в складі 42 окремого стрілецького батальйону ЗСУ «Черкаські стрільці».

42 окремий стрілецький батальйон ЗСУ «Черкаські стрільці» був створений 16 квітня 2022 року, командир – полковник Іван Бровченко. 25.07.2022 року Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний офіційно затвердив шеврон 42 ОСБ «Черкаські стрільці». 7 серпня 2022 року 42 ОСБ «Черкаські стрільці» зайшов у зону бойових дій для участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України. 07.08.2202 року згідно з наказом Міністерства Оборони України Владислав розпочав виконання бойових дій в Донецькій області у званні молодшого сержанта, командира міномета третього відділення мінометного взводу 42 батальйону.

В. Швагер брав участь у зачистці міста Первомайськ на Луганщині, перебував на передових рубежах оборони Донеччини. Під час запеклих артилерійських боїв та артилерійських обстрілів отримав поранення, несумісні з життям. Залишаючись вірним військовій присязі, захищаючи цілісність та незалежність нашої держави, загинув 30 жовтня 2022 року під час бою з російськими загарбниками біля населеного пункту Водяне Донецької області. Похований у місті Кам’янці на Алеї Героїв.

Безжальна війна забрала не лише люблячого сина, батька, чоловіка і брата, а і його мрії, майбутнє… Напівсиротою залишився його син Денис, овдовіла дружина, сиротами залишились батьки, для яких він завжди був надією, опорою, помічником. Мама Віра Василівна говорить, що зі смертю сина вона втратила найцінніше у своєму житті, і як жити далі, вона не знає. В одну мить куля обірвала все: і надії, і любов, і страждання, і радість, і сум. Пам’ять про нашого Героя-захисника завжди житиме в серцях його рідних, однокласників, вчителів, односельчан, усіх тих, за кого він віддав своє життя. Вічна пам’ять героям, які загинули, захищаючи свободу і незалежність України. Вони продовжуватимуть жити в нас, у своїх нащадках. Юні, в літах, поважні, веселі, безтурботні – всі закликають: «Доживіть за нас, долюбіть, захистіть свій рід, а про нас пам’ятайте…»

Владислав є справжнім сином свого народу, патріотом, який у важкий для всієї країни час, не роздумуючи і усвідомлюючи відповідальність перед батьківщиною і родиною, віддав своє життя за мирне небо над головою. Він воював за нашу вільну, суверенну, незалежну Україну. Тож не забуваймо його! Вічна пам’ять! Герої не вмирають! Перемога буде за нами!

Наталія ЛЯННА,
вчитель історії Комунального закладу
«Вербівська гімназія» Кам’янської
міської ради