Кам’янський заповідник

На жаль, повномасштабна війна з ворогом – росією – триває вже понад 600 днів і продовжує забирати найкращих, справжніх і щирих патріотів, які стали в ряди воїнів, коли над нашою державою нависла небезпека. Україна не лише героїчно бореться, а й увесь цей час оплакує своїх загиблих Героїв, які боронять Батьківщину з небес.

26 жовтня пішов за межу вічності уродженець міста Кам’янки Володимир Васильович Загинайко, турботливий син, лагідний батько, коханий чоловік, найкращий брат, головний сержант, командир 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 1 механізованої роти 2 механізованого батальйону 115 ОМБр в\ч А4053, який одним з перших став на захист своєї країни, міста, в якому проживав з сім’єю та родиною.

Народився Загинайко Володимир Васильович 16 травня 1980 року в місті Кам’янці. Мав старшого брата Олександра. Батьки – Василь Микитович та Марія Володимирівна – виховували своїх синів чесними, порядними, відповідальними, працьовитими. Хлопці допомагали не лише по господарству, а й виконували хатню роботу: прибирали в будинку та на подвір’ї, мили посуд, прасували білизну.
Дошкільником Володя відвідував Ревівський дитячий садок. У 1987 році пішов до 1 класу Кам’янської середньої школи №2. Перша вчителька Марія Денисівна Саранча ділиться спогадами про свого учня: «Це був маленький хлопчик, дуже гарненький, смуглявий з голубими очима. Ріс Вова в хорошій сім’ї. Батьки дуже дбали про своїх хлопчиків. До школи він приходив завжди чистим, гарно одягненим, був чемним, вихованим. Щоб Вова вчився, мама багато з ним займалася. Найбільше любив математику. Мав розвинене почуття гумору, був товариським, допитливим, хотів багато знати, уміти, відвідував технічні гуртки на станції юних техніків, дружив з усіма дітьми класу. Клас був хороший, у навчанні сильний, всі діти дружили між собою. В класі було 14 хлопчиків і 15 дівчаток.

Якось у 1 класі ми готувалися до дитячого ранку з нагоди 8 березня, і я дала Вові віршик про те, як мама вишила синочку голубими нитками сорочку-вишиванку. Коли та мама шила ту сорочку, я не знаю, але він прийшов на свято саме в такій вишиванці. А коли почав розказувати віршик – так дивився на маму, а очі такі голубі-голубі, вії довгі, чорні, він такий красивий, а чубчик кучерявий. Усі жінки сидять і плачуть».

А ще Марія Денисівна згадує, як після уроків вони з Вовою писали диктанти з російської мови, а його друзі-однокласники в цей час збиралися на заняття гуртків до СЮТу. Він на них дивився з таким сумом і бажанням і собі йти з ними, що вчителька не витримала і дозволила Вові теж одягатися і доганяти хлопців. Та учень, перш ніж іти, серйозно запитав:

– Ви правду говорите?
– Правду, – відповіла Марія Денисівна
– Дайте чесне слово, – попросив Вова. І лише отримавши чесне учительське слово, він задоволений і радісний побіг доганяти товаришів.

Володя хотів багато знати і вміти, багато чого опановував і навчався сам. У старших класах класним керівником Володі була Лідія Никифорівна Бугакова, яка теж відгукується про свого учня теплими словами. Пам’ятає Володю врівноваженим, веселим, життєрадісним хлопчиком із красивими блакитними очима, з доброю душею, щирою посмішкою на вустах. Завжди привітного, з тонким почуттям гумору, за що його цінували та поважали однокласники. Чуйний, вихований, справедливий, з повагою ставився до вчителів, старших від себе, дівчат. Він мав багато друзів, ніколи не ображався і сам ніколи нікого не ображав. Вова був надзвичайно світлою людиною і дуже любив життя.

Під час навчання у школі Володя відвідував секцію дзюдо дитячої спортивної школи, тренером був Аркадій Конверцев. Брав участь у міських, районних, обласних змаганнях з цього виду боротьби, мав нагороди. Після закінчення 9 класу вступив до Дмитрівського СПТУ-39, де навчався до 1998 року та отримав спеціальність слюсаря-механіка з ремонту автомобілів. Брат Олександр згадує, як після 9 класу Володя взяв документи про закінчення школи і сказав лише одну фразу: «Я поїхав». Сам вибрав, де буде навчатися, сам поїхав, вступив, навчався. Батьки вперше відвідали училище, коли забирали диплом сина, бо Володя здав екзамени екстерном і вже 1 червня 1998 року був призваний на строкову службу до ЗСУ. Службу проходив в десантних військах в Одеській області. Саме в армії вперше здійснив стрибок з парашутом.

В 2000 році Володимир одружився. Свою долю, Аню, зустрів у рідній Кам’янці, на своїй вулиці. Саме тут проживали дідусь та бабуся майбутньої дружини. Аня разом із батьками Олександром Васильовичем та Валентиною Антонівною часто приїздили до міста. В сім’ї Володимира та Ані народилися дітки: син Олексій та донечка Вікторія. Марія Денисівна Саранча розповідає, що Вова дуже любив та беріг своїх дружину і дітей. Був трудолюбивим, совісним, добрим. Ці три якості пройшли з ним через усе життя. Дбав про свою сім’ю, для нього сім’я була головним у житті, багато працював. До своїх дітей був вимогливим і на прохання бабусь бути поступливішими до онуків відповідав: «Ні. Мене так вчили батьки, і я їх теж вчу». Володя дуже поспішав жити, його життя нагадує спалах блискавки.

Володимир був люблячим і турботливим сином, ніколи не забував про батьків. Коли захворіла мама, він все залишив, приїхав додому, закупив необхідні ліки, по декілька разів на день приходив до лікарні, постійно докучав лікарю із запитанням: можливо мамі ще щось потрібно. Був біля неї до її одужання. Коли захворів батько, приїхав серед ночі. «Давай, батя, збирайся, завтра їдемо до лікарні». І знову тримав на контролі все лікування. Він завжди все встигав, всім допомагав. Мамі дуже важко розповідати про сина, без нього скрізь пустка, на подвір’ї все нагадує про Володю, до всього він встигав докласти своїх рук.

Після армії Володимир Загинайко шукав себе у різних сферах діяльності, працював на різних роботах, творив себе сам. З 2004 по 2006 рік перебував на службі в державній пожежній охороні водієм. В 2007 році відкрив власну справу: займався вантажоперевезеннями по Україні.

Війну сім’я Загинайків зустріла в Києві, де проживала з 2007 року. З перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави Володимир Васильович Загинайко пішов добровольцем до Деснянського ОМТЦК ТА СП (орган військового управління, що забезпечує виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації), а з 12 березня 2022 року був призначений на посаду головного сержанта 2 механізованої роти 3 механізованого батальйону 115 ОМБр в\ч А4053. Захищав Україну на нульовій лінії. 115 бригада сформована у Черкаській області на початку березня 2022 року. У квітні – червні брала участь в обороні Сєвєродонецька та Лисичанська. У серпні-листопаді стримувала російську навалу в районі населених пунктів Піски, Водяне та Опитне поблизу Донецька.

Володя після мобілізації до ЗСУ дуже турбувався за маму, щоб не переживала, тому наказав не розповідати їй, що він на фронті. Близько півтора місяці вдавалося тримати таємницю, але Марія Володимирівна почала запідозрювати щось недобре. Син телефонував нечасто, сама додзвонитися не могла, та й не приїздив вже давненько, тому одного дня вона поставила старшому Олександру пряме запитання: «Саша, скажи: Вовка воює?», – на що почула чесну пряму відповідь: «Так». Вже потім син розповів, що кожного разу для того, щоб зателефонувати рідним, він велосипедом виїжджав за 7 кілометрів від нульової позиції в тил, де була мобільна мережа. Постійно заспокоював маму: «Не переживай, в мене нічого не болить, все добре». А ще говорив, що і на передку купив вже декілька машин, відремонтував ті, за ремонт яких ніхто не брався, і тепер їздить за 80 км хлопцям по продукти та по «волонтерку». Всі виїзди були дуже небезпечними, ворог завжди тримав на прицілі автомобілі з військовими. Під час одного з таких виїздів Володимир потрапив під шквальний обстріл кацапів, навіть змушений був залишити машину і заховатися в «зеленці». Дякуючи Богу та молитвам рідних, цього разу все завершилося добре.

По прибуттю на позиції, в проміжках між артилерійськими обстрілами та штурмами противника, Володимир і його побратими займалися укріпленням позицій: копали окопи, облаштовували спостережні пункти. «Якось Вовка зателефонував, – згадує мама Марія Володимирівна , – це вже було восени, і під час розмови обмовився, що дощі і моква вже дістали, що ніяк не можуть зігрітися в окопах». На що вона відповіла:

– Ну то облаштуйте собі в окопі бліндаж, де можна буде сховатися від негоди.
– З чого? – запитав син
– Ти ж говорив, що неподалік вас є посадка, нарубай гілля, вкрий ним частину окопу. Засип зверху землею, укріпи – і буде вам захисток від дощу і вітру, – підказала Марія Володимирівна.

При наступній розмові Володя подякував мамі за пораду і повідомив, що все зроблено, бліндаж облаштовано, навіть двері вставили з ящика від снарядів. А ще дякував, що з дитинства привчали до різної роботи, і він багато чого вмів робити сам. І знову радився з мамою, як би ще димаря встановити, щоб можна було в бліндажі підтоплювати. І цього разу виручила порада Марії Володимирівни. Знайшли кусок труби, обіклала травою, обмастили болотом, яке теж було неподалік і затопили.

В одному із сюжетів «Марафону. Єдині новини» на каналі Інтер восени 2022 року розповідалося про оборону наших позицій на Донецькому напрямку, які тримали бійці батальйону «Санта», де воював Володимир Васильович Загинайко. З сюжету ми дізналися про те, як воюють наші захисники: пересуваються наші бійці на позиції лише в повній темряві; росіяни засипають снарядами і одну людину, не кажучи вже про машину з бійцями; ворожа артилерія заспокоюється лише під ранок і то ненадовго; ворог знаходиться до наших позицій дуже близько, місцями їх розділяє лише 30-40 метрів; про гаряче харчування на передку доводиться забувати, навіть запах їжі може стати приводом до обстрілу; під час чергового прольоту ворожого дрона артобстріл продовжується. А ще побачили і почули самого Володимира. Його каска посічена уламками під час останнього бою. Російський десант почав висаджуватися прямо перед їхніми окопами. «Під час артобстрілу ми були в укритті, коли почули шум ворожої техніки, вийшли і побачили, що ворог підійшов ближче і почав висаджуватися. Мій товариш, що загинув, почав викидати з окопу гранати, і ми прийняли бій. Їх багато посікло. Вони почали забирати поранених і тікати», – розповідає Володимир Загинайко кореспонденту каналу Інтер. В цьому бою нашим захисникам вдалося підбити один танк, 5 БМП та знищити до 10 рашистів. Бійці загону «Санта» говорять, що стерпіти можна все, лише б ворога не пустити далі. І вони його не пустять. Загинув Загинайко Володимир Васильович 26 жовтня 2022 року біля н.п. Опитне Покровського району Донецької області під час виконання військового завдання.

Володимир Васильович прожив коротке, але яскраве життя: був дуже веселим, життєрадісним, трудолюбивим, відповідальним, наполегливим, мав багато друзів, завжди був оптимістом, умів швидко приймати правильне рішення. З нуля підняв власну справу. Мав багато планів і мрій на майбутнє, але, на превеликий жаль, не встиг їх здійснити. Всьому завадила клята війна… Турботливий син, лагідний батько, коханий чоловік, найкращий брат… Саме таким він залишився в пам’яті рідних, близьких, друзів, вчителів, однокласників.

Класний керівник Лідія Никифорівна пригадує, що коли була зустріч випускників через 20 років після закінчення школи, то Володя постав перед нею дорослим чоловіком, який по-іншому цінує життя, по-іншому дивиться на світ. Це був справжній патріот України. Дуже шкода, що так рано закінчився його земний шлях. Володя завжди буде для нас прикладом великого патріотизму.

Тамара ГОРДІЄНКО
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника