Кам’янський заповідник

Гайдамацький рух в Україні, його перебіг та наслідки і донині перебувають на радарі вивчення українських істориків. Широкий спектр питань, які постали перед науковцями в процесі аналізу подій даного революційного суспільно-політичного зриву, не вичерпують своєї значимості й сьогодні: соціальна напруга й реагування на пригноблення, повстання мас та його внутрішні особливості, іноземна інтервенція та важливість об’єднання суспільства тощо. Особливо актуальним висвітлення означеної проблематики постає в контексті сьогоднішніх подій російського військового вторгнення в Україну, адже як і тоді, так і нині зовнішній ворог має на меті користуватися роз’єднаністю своїх сусідів. Цього ні в якому разі не можна допустити, остаточно вирішити різні суперечки між українським та польським народами та спільно будувати заможне майбутнє на терені європейського континенту.

Якщо загальні тенденції, факти та хронологія подій Гайдамаччини в більшості з’ясовані, то події мікроісторії окремих регіонів ще до кінця не висвітлені. Дане дослідження якраз і покликане закрити цю прогалину в контексті опису перебігу повстанського руху на території Кам’янського краю.

Заради кращого розуміння теми дослідження слід коротко окреслити історичні віхи цього регіону. Кам’янка (нині центр міської територіальної громади у Черкаській області) як поселення виникло на поч. XVII ст. у складі Речі Посполитої. Спочатку ці землі належали родині Житкевичів. Після початку Української національної революції 1648 – 1676 рр. населений пункт перейшов до родових володінь Б.Хмельницького. Надалі Кам’янка перебувала у межах козацької держави. В ході багатьох війн другої половини XVII ст. поселення залишалось козацьким центром, хоча ці землі не раз спустошувались різним загарбниками.

У першій чверті XVIII ст. на Правобережжя України повертається польська влада. У 1722 р. Кам’янка у складі Жаботинського ключа від Житкевичів перейшла до чашника Каменського, а в 1730 р. останній продав ці терени родині Любомирських. Проте у 1733 р. землі на 30 років незаконно привласнив собі чигиринський староста Ян Каетан Яблоновський. І лише у 1762 р. сюди знову повернулись Любомирські. Саме у такому стані шляхетського протистояння у краї розгорнулись події гайдамацького руху.

Не будемо детальніше зупинятись на передумовах та причинах цих подій, лише зазначивши, що народні виступи проти польських урядників обумовлені національним, соціальним та релігійним гнітом, російським впливом, який всебічно підживлював повстанські течії, особливо спекулюючи релігійною тематикою, та бажанням українського люду відновити козацькі порядки, які тут існували в попередні десятиліття.

Стимулювали гайдамацькі виступи також і закінчення пільгових років для слобідок, які польські магнати організовували в цих краях після десятиліть спустошливих війн заради залюднення території та розвитку господарства. Відповідно, власники повертались до своїх володінь, обкладали податями поселення, що дуже не подобалось звиклому до вільного життя козацькому населенню. Підживлювали ж повстанські рухи і запорозькі козаки, які на поч. 1730 рр. повернулись з Олешок після років перебування під владою Кримського ханства, заснували Нову Січ у Запоріжжі, територіально перебуваючи відносно недалеко від Правобережжя, часто долучаючись до боротьби своїх побратимів за права та вольності. Все це і призвело до масових військових акцій проти польської шляхти та управителів, які у часі розтягнулись на кілька десятиліть другої третини XVIII ст.

У 1736 р. гайдамацький загін отамана Медведя захопив Крилів (нині – затоплений водами Кременчуцького водосховища) і Чигирин, зруйнував шляхетські осілості, нападав на польські загони тощо. За повідомленням газети “Kurier Polski” в гайдамацьких отаманів Медведя, Харка, Гриви в Чигиринському старостві, куди відносилась і Кам’янка, було близько 1000 повстанців, які діяли по селах і лісах понад Тясмином. Поляки, звісно, намагались ліквідувати всі ці загони, але це зробити їм було досить складно, тим паче, що чисельність гайдамаків постійно зростала.

В перших числах листопада 1737 р. чигиринський економ Рудницький повідомив у Смілу, що в Чигиринському старостві діє чисельна група кінних гайдамаків. У зв’язку з цими обставинами регіментар (командувач військового угруповання) пан Шумлянський організував проти них великий загін польського війська та добровольців – всього 224 особи. Очільником каральної операції призначили пана Скоржевського. В п’ятницю 7 листопада загін вирушив зі Сміли і того ж дня увечері прибув до Медведівки. Дізнавшись у місцевого населення, що гайдамаків нібито лише 50 осіб, Скоржевський вночі сміливо вирушив на пошуки.

Вже невдовзі поляки виявили гайдамацьку зупинку, де було 40 голів забитої худоби. Ледве вони відійшли від цього місця, як натрапили на повстанців. Почався бій. Польський загін вдарив по авангарду козацьких сил. Тим довелось трішки відійти, але вже невдовзі прибула підмога. Близько 200 вершників вдарили по поляках та зруйнували піший захист. Скоржевський наказав війську злізти з коней та битися як піхотинці. Згодом прибуло ще 2 сотні гайдамаків і полякам стало вже геть сутужно. Вони почали поступово відступати і дійшли таким чином аж до Кам’янки. Козаки гнали ворога до Тясмину, щоб остаточно з ним розправитись. Як наслідок, коли поляки почали переправу через річку на плотах, гайдамаки, очікуючи саме таких дій, рішуче пішли в наступ. Польський загін був повністю розгромлений, і лише 16-ом пораненим вершникам вдалось втекти з поля бою.

Невдовзі після такої вражаючої перемоги повстанці зайняли прикордонне (південь Речі Посполитої) містечко Крилів, завдали відчутної поразки регулярним військам в районі Сміли та повністю контролювали територію всього Чигиринського староства. У кінці квітня наступного 1738 р. гайдамацький загін із 100 піхотинців та 200 вершників захопив Суботів.

Однак невдовзі активність повстанців поволі затихає. Це пов’язано з тим, що у 1738 р. за домовленістю з поляками на Правобережжя для боротьби з гайдамаками прибув російський корпус генерал-фельмаршала Б.Мініха.

З новою силою повстанський рух активізувався дещо згодом, зокрема у 1750 р., коли кілька гайдамацьких загонів, організованих у Запоріжжі, перейшли через кордон Речі Посполитої у Південну Київщину. Вже невдовзі, у липні 1750 р., козаки здійснили напади на Мошни, Жаботин, Медведівку, Боровицю. Однак пізніше у Мотронинському лісі вони були розбиті польським кінним роз’їздом.
Восени 1758 р. гайдамацький загін на чолі з Іваном Вовчком та Яцьком Калмичкою напали на Медведівку, але здобути її не змогли. Того ж року на Чигиринщині діяв загін Івана Тромського. Гайдамаки знищували панські маєтки, господарські будівлі, вбивали урядників тощо. Через значну активність дій повстанців у 1758 р. полякам довелось організовувати великий військовий похід. В результаті постраждали сотні мирних мешканців.

Апогеєм гайдамацького руху стало повстання 1768 р., яке ввійшло в історію під назвою “Коліївщина”. Це зумовлено тим, що активну участь у цьому виступі взяли надвірні козаки різних шляхетських маєтків, яких називали “коліями” або “колійцями”. Відповідно по назві цих загонів і найменували означену гайдамацьку боротьбу.

Передували цьому виступу різні геополітичні фактори та внутрішні суперечки у Речі Посполитій. На фоні ослаблення польської держави Російська імперія все більше тисне на її політичне керівництво та всіляко втручається у внутрішню політику. Предметом обговорення, зокрема, стало релігійне питання – права православних у Речі Посполитій. Бажаючи нібито захистити вірян грецького сповідання, московити почали вимагати у поляків все більших прав для останніх. Дійсно, релігійні утиски щодо православних, особливо на Правобережжі, постійно відчувало на собі місцеве населення. Але слід визнати, що для московської орди це був лише привід для вторгнення і загарбання цих земель. Як наслідок, за рішенням сейму Речі Посполитої у 1767-1768 рр., російський посол М.Рєпнін, поводячи себе дуже агресивно та нахабно, добився урівняння прав католиків і православних. У відповідь росія мала гарантувати суверенітет країни. Але, звісно, московити обіцянок своїх не виконали.

Польська шляхта у відповідь на рішення сейму, а точніше через розуміння загрози російського вторгнення, який уособлював своєю поведінкою посол та його оточення, оголосили в лютому 1768 р. Барську конфедерацію. Базуючись на рішенні сейму, який для конфедератів розглядався як антидержавний за змістом, зважаючи на російські впливи на ньому, вони почали повстання проти короля. Позиція щодо зрівняння прав вірянам різних сповідань вони відкинули, вбачаючи в цьому явний чинник іноземного поневолення. Український люд Правобережжя, який з покоління в покоління передавав та поширював вірування свої предків, в даному контексті став заручником цієї ситуації. На фоні нещодавно діючої тут козацької вольниці та прагнення до своєї державності це, в сукупності з означеними вище міжнародними чинниками, призвело до кривавого протистояння.

Навесні 1768 р. на Чигиринщину для боротьби з православ’ям прибув загін польських конфедератів на чолі з Шеньовським. Вони вчиняли всілякі розправи в селах над Тясмином, де здавна жило найбільше православної людності, примушуючи населення переходити у греко-католицизм, часто навіть під загрозою смерті. 5 та 11 травня (за ст. стилем) конфедерати вчинили напад та розграбували один із головних осередків православної церкви на Правобережжі – Мотронинський монастир. Але він в цей час зовсім не охоронявся, адже гайдамаки, які тут активно діяли, прекрасно розуміли співвідношення сил на той відтинок часу. Однак так тривало зовсім недовго.

Ще в лютому місяці 1768 р. в Холодному Яру почали гуртуватися гайдамаки для організації майбутнього виступу. Це відбувалося на фоні описаних вище геополітичних подій та різного роду дезінформацій них вкидів з боку росії щодо звільнення православних від польського католицького гніту. 23 березня на козацькій раді було оголошено кредо про вигнання ляхів з Правобережжя і аж до р. Горинь і р. Случ. Полковником повстанців призначено Йосипа Шелеста. Проте на початку травня 1768 р. Шелеста вбили, і новим очільником гайдамаків став запорозький козак Максим Залізняк. У відповідь на жорстокі дії конфедератів на Правобережжі козаки починають запеклу боротьбу проти владного свавілля.

Після нападу на Мотронинський монастир і відвертий розгул конфедератів терпіння населення остаточно вичерпалось. 13 травня гайдамацький загін захопив село Зам’ятниця в околицях Холодного Яру. З різними орендарями та урядниками повстанці на місці вчинили розправу. Почувши про це, конфедерати тимчасово відступили до Сміли, в той час як жаботинський губернатор Стенповський вирушив до Кам’янки, щоб взяти для підмоги місцеву сотню надвірного козацтва. Але вони відмовились підкорятись губернатору, і той змушений був залишити містечко. 14 травня Кам’янку захопили гайдамаки. Надвірні козаки приєднались до повстанців, сюди ж примкнули ватаги із сусідніх сіл, зокрема компанійці із Телепина. Опісля тут розібрались із різними місцевими шинкарями та поляками і з великою здобиччю та чисельно збільшеними силами повернулись до лісів Холодного Яру.

Наступного дня поляки з підкріпленням посунули у наступ з Сміли. Вони оточили Мотронинський монастир, підійшли до Жаботина, по дорозі вбиваючи та знущаючись із місцевого населення. Але як виявилось, їхні сили були неспівставні з гайдамаками. 16 травня повстанці йдуть у контрнаступ та захоплюють Жаботин. Тут же через 2 дні козацька рада проголошує початок визвольної війни за відновлення державності Війська Запорозького. Починається великий виступ проти польського панування, який тривав впродовж наступних 3 місяців.

Лише протягом наступних 2 тижнів після початку повстання гайдамаки захопили Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили козацтва швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С.Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9 червня 1768 р. на Умань. Наступного дня місто було взяте.

Після здобуття Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. На козацькій раді М.Залізняка обрали гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту – полковником і князем уманським.
Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-серпні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М.Швачкою, А.Журбою, С.Неживим, П.Тараном, С.Лепехою, І.Бондаренком, Я.Релятеєм, Н.Москалем та іншими.

Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

Московити для приборкання гайдамаччини вислали на терени Чигиринщини, Смілянщини і Уманщини ескадрони гусарів. Наприкінці червня 1768 р. російський корпус генерала Кричетнікова підступно заарештовує під Уманню М.Залізняка та І.Гонту і роззброює гайдамаків [5, c.110]. Це відбулось під час переговорів між сторонами про нібито спільний військовий похід на Білу Церкву. В черговий раз практика продемонструвала, що віри в будь-які домовленості з московською ордою немає.

Незважаючи на арешт лідерів гайдамацький рух продовжився ще на кілька місяців. Зокрема, на Чигиринщині активно діяв загін під керівництвом С.Неживого. Однак у липні гусарський полк під керівництвом Ф.Чорби, який був надісланий московською владою для приборкання виступу, знову ж під час переговорів біля с. Галаганівка заарештував Неживого, а згодом витіснив повстанців із Медведівки.

Упродовж липня-серпня 1768 р. на території сучасної південної Київщини та правобережжя Черкащини активно діяли загони А.Журби, М.Швачки, І.Бондаренка, С.Майбороди. Але всі вони з часом або були вбиті, або заарештовані польськими і російськими військами.

Позбавлені своїх ватажків гайдамацькі загони з часом перетворились на розрізненні військові ватаги, дезеорієнтовані у просторі й часі. З ними по окремішності каральні війська почергово розбирались та приборкували.

У листопаді 1768 р. сербський капітан російський військ Станжевич зруйнував кілька сіл Чигиринщини та захопив Жаботинський замок. Невдовзі гайдамаків остаточно витіснили з містечка та околиць і вони невеликими загонами поховались у лісових масивах навколишніх теренів. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Але остаточно повстання придушили тільки у квітні-травні наступного 1769 р. На той час глобальні геополітичні обставини кардинально змінились.

Ще 17 червня 1768 р. гайдамацький сотник Семен Шило вторгся до м. Балта, що належала до володінь Османської імперії. Цим він дав привід для втручання турків у події гайдамацького руху та внутрішнього конфлікту у Речі Посполитій в цілому. Представники Барської конфедерації уклали союз з османами проти Російської імперії та промосковсько налаштованого польського короля С.Лещинського. За свою підтримку конфедерати пообіцяли союзникам у разі переможної військової кампанії території всього Київського воєводства. В результаті, Османська імперія оголосила восени 1768 р. війну москалям, яка тривала наступні 6 років.

Підвладному туркам Кримському хану наказали організувати похід на Правобережну Україну. Це відбулось у січні 1769 р. Татари вдерлись на терени підвладній росії Єлизаветградщини, грабували поселення, забирали худобу, брали людей у полон тощо. Опісля окремі татарські загони зайшли північніше вже у межі Речі Посполитої. Тут у співпраці із конфедератами кримців залучили до придушення окремих гайдамацьких виступів та утихомирення місцевого населення. Не оминули татари і можливості пограбувати по дорозі різні містечка й села. Як наслідок, маса поселень Притясминщини, де орудували гайдамаки – Бовтишка, Верещаки, Бірки, Осота, Янівка, Косарі, Кам’янка, Пруси (нині Михайлівка), Медведівка, Телепино та ін. – були масово розорені. В окремих селах татари та конфедерати зганяли людей в одне приміщення та заживо спалювали. Результати походу стали жахливими для населення цього регіону.

Вже невдовзі після татарського вторгнення Коліївщина остаточно була придушена. Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в’язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він “покарав найжорстокішою смертю”. Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському воєнно-польовому судові в Кодні (нині – Житомирська область), який виносив вироки впродовж 1769 – 1773 рр. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного (українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого) посаджено на палю.

Серед постраждалих та страчених за судовими рішеннями у Кодні були й мешканці Кам’янського краю. Опишемо історії кількох із них. Іван Оверко з Телепина помер у в’язниці через тортури. Іван Коваль із Прус (Михайлівка), за переказами, особисто доставляв списи Залізняку. Був схоплений за доносом. Свою провину заперечував. Чим ця справа завершилась, достеменно невідомо, але очевидно, живим із Кодні Коваль не вийшов.

Іван Горобченко із Кам’янки. Гайдамаки відібрали у нього коней, і Іван вирушив за ними, щоб повернути тварин. Але це зробити, звісно, не вдалось. Згодом І.Горобченко вирішив повернутись додому, однак по дорозі разом з іншим чоловіком вони зарізали вола, щоб похарчуватись. За це його затримали і звинуватили у причетності до гайдамацького руху. Вирок “феміди” був безжальним – відрубування голови.

Іван Веремієнко із Жаботина. Після зайняття містечка гайдамаками Іван вкрав стадо панських волів та невдовзі осів з ними за межами Речі Посполитої, де заснував власне господарство. Але на поч. 1770-х рр. він прибув назад до родичів, де і був затриманий польськими урядниками. Веремієнку відносно пощастило – на відміну від попередників, йому лише присудили компенсувати втрати дідича за худобу. Таких “легких” покарань у Кодні було небагато.

Після придушення Коліївщини громадянський конфлікт у середині Речі Посполитій продовжився. Конфедерати протистояли королю, якому активно допомагали найняті для придушення гайдамацького руху російські окупантські війська. Із нових земель, як свідчать історичні події, московити зовсім нечасто виходять, що сталось і цього разу. Барська конфедерація була розбита, але взамін такій стратегічній допомозі російська імперія разом із Прусією та Австрією у 1772 р. здійснила перший поділ території Речі Посполитої. Вже до кінця XVIII ст. ця країна в результаті ще двох поділів взагалі зникла з політичної карти європейського континенту.

Таким чином, гайдамацький рух значно вплинув на суспільно-політичне життя Кам’янського краю в означений період. Населення всіляко підтримувало козацькі повстання та активно брало участь у цих виступах. Головною мотивацією їхній дій було покращення матеріального стану, припинення релігійних утисків та відновлення державотворчих традицій. Апогеєм повстанського руху стали події Коліївщини. На жаль, через сукупність внутрішніх факторів та складні геополітичні обставини кінцевої позитивної мети учасникам гайдамаччини досягнути не вдалось. Уроки з тих часів особливо актуальні до вивчення зараз. Ми не маємо допустити ситуації з внутрішніми чварами в середині країни, адже знаємо, що цим завжди скористається зовнішній ворог – московський імперіалізм.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник