Кам’янський заповідник

Напишу тобі вірша…
Ти його вже не почуєш,
Ти на небі вже ночуєш,
Стала зіркою душа…
Напишу я для людей,
Щоб тебе запам’ятали,
Та ім’я не забували
Поміж буденних речей.
Залишу тебе в словах,
Крапками поміж рядками,
Щоб завжди ти був із нами,
В діях, в серці, молитвах.
Напишу…З твоїм ім’ям,
Що герої не вмирають,
В небо душі їх злітають,
Щоб світити завжди нам
Ю.Фучек

Топчій Микола Сергійович народився 19 жовтня 1981 року в родині Сергія Леонідовича та Раїси Олександрівни. Із самого дитинства він був веселим за вдачею і завжди дарував свою посмішку навколишнім. Часто весела вдача і легкий характер грали з Миколкою злі жарти. Як згадує його старша сестра Ольга Сергіївна, чудернацькі пригоди із братом траплялися і в вдома, у місті Кам’янці, і в селі Балаклеї Смілянського району, де діти часто гостювали у бабусі. «У бабусі Олі була коза. ЇЇ пасти повинен був Миколка разом із своїми сільськими друзями. Але їм більше до снаги були гулянки і тому, щоб не пасти козу, вони втікали, а мені доводилося або ж їх шукати селом, або ж самій пасти ту козу», – згадує Ольга Сергіївна.

Із самого дитинства Коля любив техніку і все, що з нею пов’язане. Ганяв на велосипеді цілими днями. Були випадки, що доводилося батькові шукати сина у сусідньому селі, коли на вулиці сутеніло. Багато вільного часу хлопець проводив із друзями, граючи в різноманітні ігри.

Було ще одне захоплення у хлопчика: гра у війну. Напевне, вже тоді доля розпорядилася, що Миколі доведеться побачити в обличчя не уявного ворога, якими були його товариші у грі, а справжнього, який прийшов нищити все те, що було йому дорогим. А ще, напевне, саме ім’я, яким його нарекли батьки, було не випадковим, а доленосним. В перекладі з давньогрецької значення імені Микола можна розшифрувати як «переможець народів». Мабуть, так судилося Миколі ще з народження – залишитися в пам’яті людей улюбленцем долі, переможцем, Героєм…

«У шкільні роки (навчався в Кам’янській середній школі №1 з 1989 по 1999 роки) – активний учасник шкільної команди КВК – гри, яка на той час була дуже популярною. Коли Коля Топчій з’являвся на сцені, глядачі зустрічали його оплесками, очікуючи на феєричне шоу, і він виправдовував їхні сподівання й очікування. Він був життєлюбом і оптимістом. Своєю позитивною енергетикою заряджав усіх навколо себе, дарував чарівну посмішку, кидав дотепне слово – і зал аплодував йому, викрикуючи «Браво!» Коля був яскравою особистістю, з добрим серцем і теплою душею. До нього тягнулися однокласники, він був осередком веселощів і витівок, дотепів і розваг», – такими теплими словами відгукується про свого учня класний керівник Любов Миколаївна Архип’юк.

Коля був справжнім артистом. Йому легко давалися будь-які ролі. А ще він гарно танцював, адже навчався у танцювальному гуртку при Будинку творчості дітей і юнацтва. Легка вдача і безконфліктність притягували до Миколи як однокласників, так і інших учнів. У нього було багато друзів, але найкращими його друзями були Юзько Люда і Саша Кирилюк.

Люда Юзько, однокласниця, недарма назвала його «людина-усмішка». Таким він був і таким залишиться назавжди у пам’яті тих, хто його знав. Ось які спогади надала мені староста тодішнього 10-Б класу Наталія Трохименко (Путіліна): «Коля – це промінчик світла. Коли задуєш його, то мимоволі (окрім сліз жалю і болю) з’являється посмішка на обличчі. Бо він завжди був усміхнений, завжди жартував і ніколи не сумував. Тобто він бував сумним, але це було вкрай рідко, і тому завжди ми питали: «Колю, що трапилося?» Та він і не завжди відповідав. Примушував себе посміхнутися: «Та нічого».

Він ніколи не ображав нікого. Міг, звичайно, над кимось посміятися, але жарти ніколи не були злими чи жорстокими. Не дозволяв ображати слабших, міг заступитися або вмить посерйознішати і сказати: «Так, все, досить!» Коля був таким однокласником, який завжди виручить чи прийде на допомогу.

Він не був відмінником чи «хорошистом», та завдяки його веселій і доброзичливій вдачі, якщо щось не знав, йому давали списувати (як же було без цього!) Зате на фізкультурі Коля був одним із найкращих. Високий, стрункий та широкоплечий, зі спортом він був на «ти». Чи то баскетбол, чи то волейбол, чи то футбол – тут він був зіркою. Завжди представляв школу на змаганнях і демонстрував відмінні результати або ж приносив перемогу.
Коля був комунікабельний, дружив з усіма, та найбільше – із Сашею Кирилюком. Оскільки обоє були дуже високі і статні, то сиділи на останній парті, в середньому ряду. Коля сидів на місці, де завжди на самостійних та контрольних був перший варіант, а Саша – де другий.

Хлопці любили посміятися, а інколи і прогуляти уроки, причому не виходячи з класу. У нашому класі меблева стінка була відсунута від стіни, а за нею була роздягалка. Тож взимку на ній висіло настільки багато одягу, що неможливо було пропхатися в інший край. Там хлопці поставили парту і кілька стільців. За верхнім одягом їх не було видно. От вони там і ховалися. Таким чином, і на уроці були присутні, і двійку не отримували. Та найважче було тихо всидіти і не виказати себе жодним звуком! А сидіти тихенько і не сміятися, коли там сидить Коля, було неможливо, бо він завжди усіх смішив! Такий він був, наш Коля…

Ми знали, що він пішов на війну з власної волі. Його честь і чесність не залишили б його вдома. Ми підтримували зв’язок, але не знали, що був він у самому пеклі. Звістка про його загибель шокувала усіх однокласників без винятку. Ми в глибокій журбі, сумуємо за ним, за нашим промінчиком, нашим Колею. Не можемо собі уявити, як будуть проходити наші зустрічі випускників, зустрічі однокласників без Колі, без його теплої і доброї посмішки, яка ніколи не сходила з його лиця…»

Після закінчення школи у 1999 році Микола Топчій вступив до Смілянського профтехучилища, отримав професію зварювальника. Поїхав працювати на будівництво житлових будинків і приміщень у м. Київ. Колеги відразу полюбили молодого чоловіка за добру вдачу і вміння підтримати здоровий дух у колективі. Та й як спеціаліст Микола був не з останніх. На будівельних майданчиках столиці набував досвіду і нових знань, за що його цінували колеги. У 2008 році познайомився з дівчиною Оленою, яка згодом стала його дружиною. На той час у Олени була донька Каріна від першого шлюбу, якій Микола Сергійович замінив батька. Дівчинка дуже прив’язалася до нього і інакше як «татко» не називала. Микола Сергійович також дуже любив донечку і постійно захищав її, коли мама намагалася насварити. Каріна розповідала татові про всі свої проблеми і таємниці. Добра душа Миколи притягувала до відвертості. Тому були моменти, коли вони спільно вирішували питання, не посвячуючи в них маму. У 2017 році у подружжя народилася донька Соломія. Микола був щасливим зі своїми дівчатками. Вони його любили до безтями, а він робив усе для їхнього добробуту і сімейного затишку. Проживала сім’я у Києві, де у подружжя була робота і житло.

Сімейне щастя зруйнувала війна. Дізнавшись про те, що війська російської федерації наступають на Київ, Микола Сергійович 24 лютого 2022 року вже о 6 годині ранку штурмував Дарницький військкомат Києва. Працівники військкомату його відправляли додому, посилаючись на те, що він не проходив військової служби у ЗСУ. Однак Микола Топчій нікуди не пішов і цілу добу просидів у приміщенні, переконував комісію у тому, що його повинні взяти боронити рідну землю від ворога, хоча на військовій службі він не був і зброї в руках не тримав. Врешті-решт вдалося Миколі знайти такі вагомі аргументи, що комісія дала свою згоду, і він став бійцем ЗСУ, отримавши позивний «Людожер» за наполегливість.

Пліч-о-пліч з іншими бійцями ЗСУ Микола мужньо тримав стрій, боронячи від ворога рідну землю. Топчій Микола Сергійович був заступником командира 1-го відділення, 3-го взводу 3-ої стрілецької роти 66 окремого батальйону. Був гранатометником. Військове формування в якому воював Микола захищало підступи до міста Бахмута. Вони тримали оборону біля села Курдюмівка.

1-го грудня бої під Бахмутом були особливо запеклими. Саме тут на 42-ому році життя загинув Топчій Микола Сергійович…Отримавши поранення, Микола самостійно надав собі медичну допомогу, як навчали в учбовому центрі, і продовжив прицільно знищувати ворожу техніку з гранатомету. У цьому бою він знищив 1 ворожий танк і 2 БТРи. Але потім отримав повторне поранення, яке було несумісним із життям. Загинув Микола Сергійович Топчій як герой, ні на крок не відступивши із займаної позиції. Він виконав свій синівський і військовий обов’язок до кінця. Захищав Батьківщині і свою родину ціною власного життя.
Похований у Києві на столичному цвинтарі, у мікрорайоні Бортничі.

Якби були живими його батьки, то гордилися б своїм сином-Героєм, як гордиться ним рідна Кам’янщина й уся Україна.

Світлина синьоокого,усміхненого чоловіка поміщена на Дошці пам’яті у вестибюлі Кам’янського ліцею №1, випускником якого він був, щоб нащадки пам’ятали, кому вони зобов’язані своїм життям і можливістю здобувати знання. Біля світлин полеглих випускників нашого навчального закладу постійно стоять живі квіти і горить лампада, як символ щирої вдячності і поваги за їх ратний подвиг. За те, що вони ціною власного життя подарували нам можливість щоранку зустрічати схід сонця, радіти подиху вітру і весняному буянню садів, знаючи, що вони вже цього ніколи не побачать і не відчують.Навіть природа сумує разом з людьми коли ллють дощі свої сльози на згорьовану українську землю ,яка втрачає найкращих своїх синів і дочок. Таким Топчій Микола Сергійович запам’ятається своїм рідним, однокласникам і кам’янчанам.

Ти жив яскраво, з усмішкою на вустах,
Загинув, мужньо захищаючи країну.
І подвиг твій не зітреться у віках,
Бо захищав ти незалежність України.
Лілія ШРАМКО,
учитель історії і правознавства
Комунального закладу
«Кам’янський ліцей №1» Кам’янської
міської ради Черкаської області