Кам’янський заповідник

20 липня минає рік із того трагічного дня, як на Донеччині, в районі села Старомайорське Волноваського району загинув наш земляк Сергій Євгенович Волков – солдат Другого стрілецького батальйону Першої окремої танкової Сіверської бригади. Воїн із позивним ВОЛК.

Народився Сергій 24 липня 1979 року в селі Ревівці. Батьки, Людмила Олексіївна та Євгеній Олексійович Волкови, виховували своїх трьох дітей в любові й праці. Сім’я мала велике господарство, тому роботи вистачало усім: і батькам, і старшій доньці Оксані, і синочкам Сергійкові та Жені. Мама розповідає, що її син з дитинства був дуже трудолюбивим. «У мене вдався», – наголошує вона. Допомагаючи батькам по господарству, він встигав і з сусідськими дітлахами побавитися. У нього завжди було багато друзів, бо щира й доброзичлива вдача притягувала однолітків.
Перша вчителька Сергія, Поліна Юхимівна Пляченко, згадує свого колишнього учня як дуже хорошу, спокійну і добру дитину: «Він учився посередньо, зірок із неба не хапав, але був відкритим і людяним. Слухняний, відповідальний, на нього можна було покластися». Поліна Юхимівна розповідає, що Сергійко умів ладнати з усіма однокласниками, ні з ким не мав конфліктів, до товаришів ставився з повагою і був для них авторитетом. Його любили усі: і вчителі, і діти, а він дуже любив школу. Найбільше йому подобалося займатися творчістю, він із задоволенням виготовляв різноманітні саморобки.

Трошки підрісши, хлопець захопився технікою. Євгеній Олексійович працював трактористом, і син завжди і в усьому допомагав батькові. А ще він дуже любив тварин. Коли був у восьмому класі, умовив маму з татом, щоб купили йому коня. Сергій обожнював свого Міража і доглядав його з величезною любов’ю і відповідальністю. Маючи увесь потрібний реманент, виробляв городи усім сусідським бабусям, за що ті були безмежно вдячні.

Після закінчення 9 класів Ревівської школи Сергій навчався у Смілі, здобував професію шофера. Потім була армія, служив у Кіровограді (нині місто Кропивницький) в МНС, водієм-пожежником. До сьогоднішніх днів у родині зберігаються Сергійові армійські світлини, де він знятий біля своєї великої пожежної машини.

Коли демобілізувався, одружився з дівчиною, яка чекала його з війська. Каті було 16 років, йому – 20. Жили у Ревівці, Сергій працював на Кам’янському цукровому заводі. У 2002 році у подружжя народився первісток – синочок Владислав, через чотири роки, у 2006-му, – молодший Максим. Сімейне життя з Катериною не склалося: проживши майже 9 років, подружжя розійшлося, але Сергій був хорошим батьком, постійно спілкувався з дітьми.

Залишивши роботу на цукровому заводі, Сергій Євгенович влаштувався на залізницю. Упродовж 20 років працював лісорубом шляхової частини лісових насаджень Шевченківської дільниці Одеської залізниці. Колеги згадують його як скромну і трудолюбиву людину.

У 2007-му доля звела Сергія з Іриною, через деякий час пара створила нову сім’ю. Для кожного з них це був другий шлюб. Ще як тільки почали зустрічатися, Сергій часто жартома просив кохану: «Купи мені Наталку! Купи Наталку!» Іра розповідає, що чоловік так хотів доньку, так чекав її. У 2016 році його мрія здійснилася: народилася донечка, ім’я для якої підібрали вже давно. Ірина ділиться спогадами: «Вона наскільки була з ним зв’язана. Вона маленька, а мені треба щось робити, то Сергій дозволяв їй усе, що можна і що не можна». Татко лагодить бензопилу чи кущоріз – мала сидить біля нього. Він іде щось робити – доня за ним. «Він тільки на роботу її не брав і в командировку», – додає Іра.

У 2021 році в родині з’явився молодший Артемчик. Та почути від синочка слово «тато» вдалося лише раз у житті: коли малому було 5 місяців, почалася велика війна, а через пів року, 17 вересня 2022-го, Сергій Євгенович Волков став на захист своєї Батьківщини. Як колишній МНСник, пройшов вишкіл у Чернігові, навчаючись на медика. Потім вирушив на передову, на Донеччину, там змінив спеціальність і служив навідником кулеметного взводу.

Сергій спілкувався з рідними по телефону й відеозв’язку. Не дуже часто – коли випадала нагода. Іра знімала на відео дітей, хату, подвір’я, показувала, як вони з донькою працюють на городі, а малий бавиться біля них. Сергій дуже скучав за своєю сім’єю, за домом, хоч таким чином хотів їх бачити якнайчастіше.

Розмовляючи з матір’ю, він журився про повністю розтрощені села, про безхазяйну скотину, що блукала спустошеними безлюдними вулицями, полями й лісами. Як же йому це боліло! Розповідав, що в якомусь селі зірвалася бомба, то після вибуху утворилася така величезна вирва, що туди й хата могла провалитися…

У березні 2023 року Сергій приїжджав у відпустку. 5 днів побув з рідними і повернувся на фронт. 19 липня дружина зібралася відправити йому посилку, щоб отримав до свого дня народження. Тоді ж вона спілкувалася з чоловіком востаннє. Наступного дня донька постійно допитувалася, чи тато не телефонував, весь час повторювала, що у неї на душі тривожно. А 24-го, в день народження Сергія Євгеновича, рідні отримали сповіщення про його загибель…

Мужній захисник України загинув 20 липня 2023 року на Донеччині, чотири дні не доживши до свого сорок четвертого дня народження. Поховали Сергія Євгеновича Волкова 27 липня 2023 року в рідному селі Ревівці. У пам’яті рідних і усіх, хто знав полеглого воїна, він назавжди залишиться світлою, доброю людиною, завжди готовою прийти на допомогу.

Розповідаючи про захоплення свого коханого чоловіка, Ірина Волкова згадує техніку, полювання, зброю. І додає: «Найбільше він любив життя і дітей». І так боляче слухати її розповідь про маленького Артемчика, для якого тато – це телефон, за допомогою якого спілкувалися, коли Сергій був на передовій. Бо тільки там хлопчик міг побачити батька, почути його голос. А квіти, за уявленням малого, можна нести тільки до татка на могилу чи до фотографії на стелі пам’яті… А донька Наталочка ніяк не може змиритися із втратою батька й досі розмовляє з його світлиною, ділячись із нею усіма своїми новинами, планами і переживаннями. Говорить із татом, як із живим. Усі саморобки, які виготовляють у школі, – синьо-жовті сердечка, бантики й інші дрібнички – несе до фотографії, де зберігає його прапор і шеврони. Там у неї свій пантеон…

Ця родина втратила свого батька, коханого чоловіка, сина, брата, щоб тисячі інших родин мали змогу жити разом, в любові й відносному спокої. Тож усі ми маємо щосекунди пам’ятати про це. Віддати шану Сергієві Волкову і кожному полеглому захисникові. А головне – робити все можливе, щоб наблизити нашу Перемогу, щоб жодна дитина ніколи більше не ховала свого татка, загиблого на війні…

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
співробітник історичного музею
Кам’янського ДІКЗ