Кам’янський заповідник

У травні 2022 року завершилася героїчна оборона Маріуполя. Опір було припинено за наказом українського командування. Гарнізон вийшов у полон заради збереження життів поранених побратимів. Захисники «Азовсталі» покинули територію заводу. А до того незламні воїни 86 днів захищали Маріуполь. Це були бійці окремого загону спецпризначення Азов, 12-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії України, сили 36-ї окремої бригади морської піхоти, представники інших підрозділів ЗСУ, а також прикордонники, поліцейські, співробітники СБУ та ГУР, бійці тероборони тощо. Серед моряків, які боронили Маріуполь, був наш земляк, командир малого броньованого артилерійського катера «Лубни», капітан-лейтенант Владислав Геріх.

Він народився 19 серпня 1997 року в селі Ревівці Кам’янського району на Черкащині. З дитинства ріс веселим, добрим і кмітливим хлопчиком. Дуже любив свою велику родину, адже мама мала двох братів і двох сестер, у яких були свої діти. Отож Владик зростав у сімейному колі й особливо близьким був з двоюрідними братами Ярославом і Дмитром, а також із двоюрідними сестрами.
З малечку дуже любив річку, рано навчився плавати, добре пірнав, міг надовго затримувати під водою дихання, до того ж, обожнював риболовлю. З радістю хлопчик пішов до першого класу Ревівської школи. Навчався добре, був надзвичайно активним, не вмів сидіти на місці. Тож перший клас Владислав Геріх закінчив у Ревівці, а затим родина переїхала до Березняків Смілянського району. До другого класу пішов у школу №10, м. Сміла. Проте, в Ревівці залишалися родичі й хлопець із родиною часто їх навідував.

З нетерпінням Владик очікував народження брата, мріяв, що будуть разом грати у футбол, а коли його сподівання не справдилися, бо народилася сестричка Оленка, навіть плакав. Та вже згодом залюбки проводив час із малечею, няньчив її, розповідав різні вигадані історії, допомагав, підтримував, коли було потрібно. Пізніше завжди просив сестру приготувати йому каву, яку звик пити щодня.

Він завжди любив школу, дорожив однокласниками, серед яких мав багато друзів, був душею компанії. Мама Віра Борисівна Янченко та сестра Олена згадують, що клас, в якому навчався Владислав, був надзвичайно дружним. У шкільні роки хлопець відвідував туристичний гурток, любив природу, подорожі, займався спортом, зокрема греблею на байдарках, був дуже активним. Тож і не дивно, що улюбленим уроком Владислава була фізкультура.

Неймовірно любив тварин. У дитинстві мав власного кота Васька, якого привчив до солодощів, бо й сам полюбляв солодке.

Кілька років хлопець навчався в музичній школі по класу гітари, оволодів грою на інструменті, виконував пісні під власний акомпанемент. На шкільний випускний вечір підготував і заспівав сольно пісню «Вона» гурту «Плач Єремії», а разом з друзями – пісню «Вчителька» гурту «Т.І.К.».

З дитинства Владик любив фільми про війну і найбільше мріяв – стати військовим. Після закінчення школи прагнув втілити свою мрію. Документи подав до Львова й до Одеси і, як стверджує мама, спочатку схилявся до Львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Проте, коли отримав виклик з Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія», вирішив їхати до моря і взяв квитки. А виклик зі Львова, який надійшов пізніше, вже не змінив його планів.

Як би важко не було в навчанні, юнак ішов до своєї мети, намагався долати всі труднощі. І навіть коли йому пропонували, аби покинув навчання, він не здавався. Рідні характеризують Владислава, як неймовірно наполегливу людину, з міцним стержнем, бо якщо він чогось хотів – обов’язково добивався, коли прагнув десь побувати, то все робив для того, щоб поїхати в омріяне місце.
На канікули майбутніх військових відпускали ненадовго – на тиждень взимку і на два тижні влітку, тож можливість бачитися з рідними була обмеженою, однак, хлопець не скаржився, а ті миттєвості, коли міг побути з сім’єю, завжди цінував.

Дружина Наталя згадує першу зустріч із майбутнім чоловіком. У березні 2016 року дівчина познайомилася зі студентом морської академії, з котрим згодом зустрілася, та юнак прийшов на побачення не сам, а привів свого одногрупника – Владислава. Так вони познайомилися, розговорилися, зустрілися утрьох вдруге і знову Наталія із Владиславом розмовляли лише удвох, а на третій раз побачилися вже без свідків і з того часу почали зустрічатися. У вересні юнак зробив своїй дівчині пропозицію і вона відповіла: «Так». Це була доля.

Владислав і Наталія Геріхи – однолітки, народилися у серпні з різницею в 6 днів. Мали схожі темпераменти, свої особливі, лише їм зрозумілі, жарти, плани на майбутнє. Були дуже щасливі разом. Поки чоловік навчався, жили в Одесі у батьків дружини. А коли була можливість провести разом вихідні чи відпустку, їхали в Березняки, Ревівку, Смілу і такий відпочинок любили чи не найбільше.
Владислав нерідко влаштовував салюти, феєрверки, привозив різні піротехнічні вироби, тож в селі під час його приїздів завжди було гучно. До того ж, юнак любив ганяти на мотоциклі, який йому дістався у спадок від вітчима. Швидкість надихала його. Любив катати сестру, а згодом – дружину, й земляки безпомилково вгадували, хто пронісся вуличками села.

Після закінчення навчання Владислава Геріха призначили командиром малого броньованого артилерійського катера «Лубни», який спочатку базувався у Бердянську, хоча офіцер міг залишитися служити й на фрегаті «Гетьман Сагайдачний», флагмані ВМС України. Проте, як стверджують рідні військового моряка, він ніколи не шукав легких шляхів, цінував свободу та самостійність, завжди міг постояти за себе й за побратимів. Служба була його життям, це свідомий вибір і що б не відбувалося, Владислав любив справу свого життя. Справедливий і мудрий командир, людина слова й діла, опікувався командою, як згадує дружина, наче «своїми дітьми». Наталія пригадує бердянський період, як найщасливіший у їхньому житті.

У 2020 році у молодого подружжя народився син, якого назвали Марком. Владислав не спинився ні перед чим, покинув усі службові справи, аби в такий важливий момент бути поруч із дружиною. Молодий татусь перший прийняв на руки сина після його народження і був невимовно щасливий. Професія військового моряка не сприяла, аби багато часу проводити з родиною. Проте, молодий батько, де б він не знаходився, завжди піклувався про дружину й сина, був турботливим і чуйним. Маленькому синові любив розповідати свої особливі, вигадані історії.

Віра Борисівна згадує один епізод, який стався під час приїзду сина додому й добре характеризує його, як справжнього чоловіка зі стійким характером. Владислав рубав дрова і пошкодив ногу, але нічого не сказав про це рідним, намагався вберегти їх, аби нічим не засмучувати. Лише пізніше, коли рана зажила, зізнався про отриману травму мамі.

В одному з інтерв’ю для пресслужби Операції об’єднаних сил Владислав Геріх розповідав про свою роботу в Азовському морі в 2020–2021 роках: «На катері ми маємо спеціальне обладнання, яке дозволяє спостерігати за обстановкою в морі. Практично завжди тут виявляємо військові катери рф. На перший погляд здається, що наш катер один у відкритому морі. Однак ми знаємо, що це не так. Виконуємо патрулювання у тісній взаємодії з підрозділами інших компонентів Об’єднаних сил».

На жаль, більшість військових, з якими після повномасштабного вторгнення служив Владислав Геріх, або загинули, або перебувають у полоні. Про те, яким був їхній командир, розповів один із його побратимів Юрій, з яким служили разом на катері “Лубни” у Бердянську, в 2020 році, коли Владислав тільки-но став на чолі команди: «Він був чудовим керівником. Знав свою справу та старався до всіх ставитися з розумінням: допомагав і підтримував. Таких командирів дуже мало, якщо взагалі залишилися».

За участь в АТО Владислав Геріх отримав нагороду від Командувача Обʼєднаних Сил ВСУ «Козацький хрест» ІІІ ступеня, а згодом – Орден за «За мужність» ІІІ ступеня.

Пізніше катер «Лубни» з командою відправили до Маріуполя, де він і перебував до початку повномасштабного вторгнення. Напередодні великої війни Наталія із сином приїхали до чоловіка. Це була остання зустріч, коли вони утрьох недовго змогли побути разом. Через постійні виходи в море Владислав попросив дружину, аби вона із сином виїхала з міста, адже можливостей бачитися не було, як і сенсу залишатися в Маріуполі. Напевно чоловік передчував або навіть знав, що почнеться повномасштабна війна, бо зателефонував мамі та попросив прийняти у себе невістку з онуком. Віра Борисівна відповіла, що завжди їм рада, а син міг би й не запитувати дозволу. Так Наталія з Марком приїхали на батьківщину чоловіка й залишилися тут.

Владислав зателефонував о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року і перший повідомив про повномасштабну війну. Відтоді рідні жили звістками від нього. Перечитували новини та чекали на повідомлення, аби дізнатися, що з Владиславом усе гаразд. Однак про те, що відбувалось у Маріуполі, військовий розповідав мало. Наталія пригадує, що він переважно виходив на зв’язок, аби тільки повідомити, що з ним все добре, більше цікавився рідними, ніж говорив про себе, ніяких подробиць не розголошував. Не хотів, щоб рідні хвилювалися. Проте, з кожним днем все рідше вдавалося зв’язуватися. Коли чоловік довго не озивався, дружина через знайомих намагалася отримати про нього звістку.

Пізніше Наталія скооперувалась з іншими дружинами моряків, аби підтримувати одна одну та допомагати дізнаватися інформацію про Маріуполь. Так і тримали зв’язок. Згодом разом виходили на мітинги, звертались до різних органів за допомогою, але вже з іншої причини – полон.

Екіпаж катера «Лубни», а також катера «Кременчук» та корабля «Донбас» брали активну участь у боях за Маріуполь. Саме в той період Владислав Геріх прийняв і реалізував важливе рішення – замінувати підхідні канали Західної та Хлібної гавані Маріупольського морського торговельного порту. У квітні 2022 року дійшов з екіпажем на комбінат «Азовсталь» і там продовжував боротьбу. Після того, як борт отримав пробоїну й затонув, екіпаж приєднався до інших захисників міста й відійшов із ними на «Азовсталь». Саме тоді Владислав повідомив дружині, що катера більше немає. А пізніше, коли надійшла команда здатися в полон, 17 травня, написав рідним, що з ним все добре, хоча й отримав поранення в ногу.

Наталія Геріх більше не спілкувалась із чоловіком. Про те, що з ним все нормально, дізнавалася через знайомих. А Владислав сподівався повернутися додому, бо знав, що на нього там чекають. «Ще коли він був на “Азовсталі”, то писав мені: «Дуже хочу додому. У нас були плани на майбутнє, але на жаль…», – згадує Наталія. Всі плани перекреслила Оленівка.

Після теракту, який росіяни вчинили у ніч з 28 на 29 липня 2022 року, дружина довго шукала чоловіка й намагалась із ним зв’язатися, однак все було марно. Вона виходила на мітинги на підтримку полонених, телефонувала на гарячі лінії, писала в ООН та зверталась до “Червоного Хреста”, але відповідей не отримувала. У цей непростий час найбільшою опорою та підтримкою для Наталії стала віра в те, що її Владислав живий і він повернеться.

Про те, що росіяни вбили чоловіка, рідні дізналась у травні 2023 року. Відповідь прийшла з Донецької області. До останнього жевріла надія, що це неправда, однак страшну звістку підтвердив тест ДНК.

Мама Владислава Віра Янченко пригадує, що останнього разу всією родиною вони збиралися 5 січня 2022 року в Черкасах. Саме син зібрав усіх разом на квартирі у двоюрідної сестри, ніби відчував, що зустрічаються вони востаннє. Владислав завжди казав: «Служу українському народу до кінця». Своєї присяги дотримався.

Поховали офіцерав Березняках 23 серпня 2023 року. Напередодні, 22 серпня, відбулося прощання з п’ятьма загиблими героями, які служили в Дивізіоні надводних кораблів Флотилії Військово-Морських Сил Збройних Сил України, в Одеському будинку офіцерів. Білу домовину з тілом чоловіка супроводжувала його дружина. Вона також передала для нього білу парадну форму, адже білий колір завжди був для Владислава найулюбленішим.

Герой знайшов спокій у мальовничій місцині в Березняках, де знаходиться цвинтар, на високому пагорбі, з якого відкривається чудова панорама. За життя він дуже любив спокійні, затишні природні місця і після відставки мріяв оселитися в такій місцевості. Загибель Владислава Геріха стала великою несправедливістю, адже понад усе він хотів жити, виховувати сина, служити Україні.
Наталія Геріх разом із маленьким Марком доглядають черепашку Черю, яку Владислав привіз із Миколаєва, де проходив практику в 2019 році, й подарував дружині. А ще родина героя береже парадний офіцерський мундир та інші дорогі речі, як пам’ять про найдорожчого чоловіка, батька, сина й брата.

Людська пам’ять неодмінно має зберегти у віках подвиг Владислава Геріха, нашого воїна-земляка та всіх українських витязів, які поклали життя за свою землю, свої родини, свої переконання, адже ми, живі, перед нашими героями у вічному боргу.

Таміла ЧУПАК,
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи