Кам’янський заповідник

Десять років тому росія напала та окупувала частину території нашої держави і вже третій рік йде повномасштабна російсько-українська війна. За цей час Кам’янська земля втратила 68 своїх земляків. Кожен з них залишив свою сім’ю, щоб стримати ворога, й, на жаль, більше ніколи не повернеться додому. Життя триває, але вже без них. Життя триває навіть у тих, хто втратив найрідніших, але воно вже не таке, воно сповнене болю та пустки. Ось і сім’я Покулів вже рік живе без тата, чоловіка, сина… 23 липня 2023 року за межу вічності пішов Покуль Антон Ігоревич – солдат, стрілець десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону 95 ОДШБ.

Народився Антон 15 липня 1989 року с нашому місті. Бажана, довгоочікувана, єдина дитина в сім’ї Ігоря Григоровича та Наталії Володимирівни Покулів. Малюк був дуже красивим, тому часто незнайомі люди приймали його за дівчинку. Мама ж в дитинстві називала синочка «моя ж ти квіточка». Хлопчик любив тварин: і домашніх і диких. З 1996 по 2006 рік навчався в Кам’янській загальноосвітній школі №2. «Антон Покуль прийшов до 1 класу 1 вересня 1996 року. У колектив влився спокійно, безболісно. Їхній клас був дуже сильним. Я називала його «Хлопчик-усмішка», бо він постійно усміхався, – згадує перша вчителька Марія Денисівна Саранча. – Ніколи навіть Антоном не називала, а тільки Антошенькою. Адже хлопчик був вихований, дуже старанний, ніколи не сердився, за будь-яку роботу брався залюбки. Батьки дуже любили свою єдину дитину й багато уваги приділяли вихованню та навчанню Антошеньки. Були, ніби дві ластівки біля нього. У результаті їхніх старань та наполегливості самого хлопчика, навчався він добре, був хорошистом. До школи завжди приходив із радістю. Охайний, скромний, врівноважений, дружив з усіма дітьми в класі. Однокласники його поважали й цінували. Антошенька завжди брав активну участь в усіх заходах класу, був добре розвинений фізично, тож особливо любив різні спортивні змагання. Він з дитинства був порядним і відповідальним, таким залишився на все життя».

Спогади про учня продовжує класний керівник Антона Світлана Геннадіївна Гончарова: « Кожна звістка про загибель моїх учнів викликає в мене нестерпний біль, тугу в серці. В липні минає роковина з дня загибелі Антона Покуля . Я була класним керівником в класі, де навчався Антон, з 5 по 11 клас. Світлий, врівноважений, позитивний. Таким він запам’ятався мені. Антон вирізнявся серед багатьох інших дітей тим, що завжди був спокійним та вмів контролювати свої емоції. Не можу пригадати жодного випадку, щоб його поведінка була незадовільною, щоб він образив мене чи когось з однокласників. Сумно від того, що в небеса відлітають найкращі, цвіт української нації. Вони заслуговують, щоб про них пам’ятали. І скільки б часу не минуло, пам’ять про Антона вічно житиме в моєму серці, в серцях його однокласників». Шкільні друзі розповідають про Антона, як про серйозного, надійного, безконфліктного, спокійного, чуйного товариша і друга.

Після закінчення школи юнак вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства. Влітку цього ж року отримав дуже сильну травму ноги, травмував п’яту. Цілих шість місяців нога перебувала в гіпсі, тож про стаціонарне навчання хлопцеві довелося забути, потрібно було лікуватися і спасати ногу. Антон дослухався до пропозиції членів приймальної комісії навчального закладу і перевівся на заочну форму, але навчання не кинув. Юнак зосередився на лікуванні та прикладав великих фізичних зусиль, щоб повністю відновитися фізично.

Після того, як лікарі зняли гіпс він влаштувався на роботу вантажником до супермаркета «Грант Маркет» в місті Черкасах. Хоча було дуже важко, постійно допікала біль в нозі, але хлопець не здавався, продовжував працювати. У вільний від роботи час ходив до спортзалу і сам собі проводив реабілітацію травмованої ноги. Проживав він у гуртожитку, де познайомився з хлопцями, які відвідували храм Білий Лотос та навчалися в школі бойових мистецтв. Храм Білого Лотоса – найбільший буддійський храм в Європі. Єдиний в Україні буддистський храм, який включає також школу бойових мистецтв. Тут усі охочі можуть вивчати тайський бокс, основи самооборони, кунг-фу техніки лаоської школи Ша-Фут-Фань, йогу, східні танці, практику правильного дихання, основи зцілення і опановувати таємниці чайної церемонії. Антона зацікавила розповідь хлопців, а після відвідин храму він вирішив теж навчитися техніки кунг-фу і тайського боксу. Був спочатку учнем, а потім здавши екзамени та отримавши Сертифікат категорії Г про те , що він є інструктором Європейської Федерації Дао-Тай та має право викладати кунг-фу і таїландський бокс почав сам навчати хлопчаків та дівчаток бойових мистецтв, спершу в місті Черкаси, а потім в місті Кам’янці.

В місті над Дніпром молодий чоловік зустрів чарівну черкащанку Вікторію, закохався. В 2013 році молоді люди одружилися. «Мій чоловік займався тайським боксом та кунг-фу. Був тренером для дітей, навчав їх єдиноборству, виховував і показував своїм учням, які повинні бути чоловіки, прививав силу волі і хоробрість. Він дуже любив займатися з дітьми. Незалежно від роботи кожного дня проводив тренування. Діти теж його сильно любили та поважали», – розповідає дружина Вікторія. Молода сім’я трохи пожила в рідному місті дружини, а потім Антон, Вікторія та маленька донечка Кіра переїхали жити до Кам’янки. Чоловік влаштовується робітником до газового господарства міста, де пропрацював близько 10 років. Спочатку молода сім’я жила з батьками Антона, пізніше, отримавши в спадок від дідуся житло, Антон разом з Вікторією при допомозі батьків починають ремонт у власній оселі. Чоловік багато працює, шукає роботу з більшим заробітком, адже потрібні кошти для ремонту і відбудови власного житла, переходить на роботу в заготзерно, а пізніше на заправну станцію, де заробітна плата вища.

Весь вільний від роботи час Антон присвячував сім’ї. «Мій чоловік свою сім’ю любив понад усе. Ніколи не забував про родину попри тренування і роботу. Завжди приділяв час і дружині і доньці. Ми разом любили ходити на природу, просто кататися на велосипедах. Антон самий найкращий: люблячий, мужній, відважний, найкращий батько для своєї дитини. Його поважали колеги. Коли чоловіку вручили повістку, він працював на газовій заправці. Він навіть не думав десь ховатися, тікати, вирішив йти захищати свою родину і Батьківщину. Я ним завжди пишалася і пишаюся», – продовжує Вікторія.

Мобілізували Покуля Антона Ігоревича 14 травня 2023 року. І почались в родині Покулів тривожні дні і ночі. Спочатку військові навчання Антон проходив у місті Житомирі. Потім був направлений разом з побратимами на вишкіл до Великобританії . «Коли Антон зібрався йти до військкомату, то сказав, щоб ми були готові до всього – це війна. А потім подивився на засмучених мене, батька, доньку Кірочку і Вікторію та додав: «Все буде добре», – ділиться спогадами про сина мама Наталя Григорівна. – « Багато про свою службу нічого не розповідав. Часто з служби не телефонував. З навчань їх підрозділ повернувся на Житомирщину в липні 2023 року. Антон нас всіх заспокоював, запевняючи, що в нього все добре. Самі ми телефонувати сину не могли, він заборонив з питання безпеки, тому всі постійно ходили з телефонами і чекали дзвінка від нього. 15 липня Антону виповнилося 34 роки. В цей день чекали дзвінка з особливим нетерпінням. Він зателефонував і ми всі його прилітали з днем народження, а він повідомив, що їх перекидають на схід країни. Куди точно сказав, що не знає». Пізніше чоловік зателефонував Вікторії та сповістив: « Їдуть на Луганщину». Антон розповідав рідним, що коли він разом з побратимами дісталися до місця призначення, бійці, які їх зустріли, сказали: «Хлопці, ми вас вітаємо, ви на нулі». До позицій, які постійно прострілювалися ворожими снайперами,, потрібно було йти пішки близько 4 км.

Остання розмова Антона з рідними була 20 липня. « Перед самим бойовим завданням він набрав нас, – продовжує Вікторія. – Це був останній день, коли я чула його рідний голос. А потім настало 24 липня, найстрашніший день в моєму житті. В цей день мені принесли сповіщення та повідомили, що мій чоловік загинув захищаючи Батьківщину. Події цього дня в нашій родині ніколи не зітруться з пам’яті». В таке справді дуже важко вірити. Не віриться батькам, дружині, доньці, рідним. Але…

Пізніше до Вікторії зателефонує побратим її чоловіка і розповість, що позиції, які вони тримали були за 50-100 кроків від ворога, що обстрілювались 24 на 7, що Антон був молодець, мав хорошу підготовку по медицині, вміло накладав турнікети, що на вишкілі в Великобританії успішно здав всі заліки і тести , що він був витривалим, ніколи не падав духом, що вичислив і знищив двох ворожих снайперів, а третього поранив. Вороги в відомсту відслідкували Антона і захисник отримав тяжке поранення в голову. Побратими винесли його з позиції, та як не поспішали, доставити живим до госпіталя, не встигли. Поки несли він стік кров’ю і серце Героя зупинилося. 25 липня Покуль Антон Ігорович повернувся до рідного міста, до своєї родини, друзів, знайомих «на щиті», назавжди доєднавшись до Небесного війська ЗСУ. «Він став нашим Янголом. Він завжди з нами поруч. Він Герой назавжди. Любимо та пам’ятаємо» – написала в спогадах про чоловіка Вікторія. Донечка Кіра, яка обожнювала тата, постійно заспокоює бабусю, але сама ніяк не може змиритися з втратою, в листі до Святого Миколая пообіцяла ще більше слухатися, і натомість попросила виконати лише одне єдине її бажання: « повернути тата до неї, до мами , до бабусі, до дідуся, бо всі його дуже люблять і чекають».

Війна забрала життя батька, чоловіка, сина, друга, забрала захисника та Героя. І пустка в душах тих, хто втратив найріднішу людину залишиться назавжди. Несправедлива жорстока та страшна війна калічить долі. Дякуючи таким людям, як Антон, є всі ми, ті хто живуть мирним життям, на мирних територіях країни. Пам’ятаймо про це щоденно!
Доземний уклін захисникам та захисницям! Усім, хто стояв і стоїть на захисті наших земель і України, величезна дяка за їх подвиг!! Вічна пам’ять загиблим Героям!

Тамара Гордієнко,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника