Кам’янський заповідник

«Україно, ти моя молитва» – під такою назвою в Кам’янському державному історико-культурному заповіднику відкрилася виставка з фондів наукової бібліотеки, яку підготувала науковий співробітник бібліотеки Тетяна Бичок.

Поезія високого патріотичного звучання лунає сьогодні на передовій, в окопах, відлунює в кожному українському серці. Як писав Тарас Шевченко:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..

Кожен із нас переживає тривожний час по-своєму. Потрясіння від великого вторгнення російських окупантів в Україну по-різному відобразилось і на житті й творчості письменників, які від природи є людьми надмірно вразливими. Хтось із них зовсім перестав творити, а хтось віднайшов у собі внутрішній резерв і в найтрагічніший для України час не лише фіксує воєнні події, а й наближає перемогу власною творчістю.

Серед митців Шевченкового краю виділяються потужні поетичні голоси Валентини Коваленко, Людмили Тараненко, Ганни Клименко-Синьоок, Катерини Вербівської, Марини Павленко та інших авторів, які чітко висловлюють патріотичну громадянську позицію і не лише переосмислюють через власне світосприймання тематику війни, а й формують духовний світогляд українців.

Збірка поезії війни української письменниці Валентини Коваленко «Вишіптування мокшанської бешихи» народилася в 2023 році. Вона відразу звернула на себе увагу несподіваною кольоровою гамою – чорно-білими сторінками. Як розповідає сама поетеса: «На чорних сторінках постає наш спільний біль; на білих – наше українське буття, історія душі і духу українського – все те, що відвойовуємо зараз…».

Назву для книги Валентина Коваленко вибрала невипадково. Адже бешиха відома як рожа, червона шкіра, небезпечне інфекційне захворювання.
Бешишнице, беших,о
Мокшанське лихо
Наслане, навіяне
По Вкраїні насіяне,-
Тут тобі зроду, та й не буде сходу!
Тут тобі не стояти,-
Вкраїнської кості не ламати,
Нашої землі не топтати!..

Як зізнається авторка, схожі замовляння, які звучать нині у поезії, колись промовляла її бабуся-знахарка.
У вступному слові до «Вишіптування мокшанської бешихи» зазначено, що в цій збірці поетеса орудує «потужною енергією слова проти сучасної російської навали, викриваючи сутність віковічної загарбницької політики імперської росії проти України».
Лукаве кодло брехунів і вбивць,
Грабіжників нікчемна недонаціє,
Твої, віками плекані, раби
Зрашіли ув імперській резервації…

У поезіях війни Валентина Коваленко нерідко звертається до пращурів свого роду, усвідомлюючи себе невід’ємною частиною Русі-України:
Дай, мій праРОДе, сили помічні:
Скличмо стихії погуком правим –
Русь-Україну зцілити в січі
Й згубу вчинити мокшам-варавам…

Безкомпромісно й повносило через усю книгу звучить мотив незламності українців, непохитної віри в перемогу добра й правди:
А нашу славу вже не зупинити,
А нашу правду вільно світ вдиха…
Були і є з батьків ми родовиті,
А з тебе, кате, – небудь-потрюха!

Попри відчай і біль, якими наповнені поезії Валентини Коваленко, авторка закликає вищі сили, аби напророкувати Україні переможне прийдешнє:
…Бий, Перуне, бий,
Москалів розбий!
Нам у цій борні –
Бути на коні!
Бо за нами – Право,
Україні – слава!

Вірш «Читаю Шевченка» є завершальним у збірці «Вишіптування мокшанської бешихи», адже українці завжди радше «йшли» до Тараса, зверталися до його творчості та мудрості, коли над країною нависала смертельна небезпека:
…І знов блок-постами
ТаРАсове слова ви́ща –
Садок щоб вишневий,
І хата, і мати, й син –
Мужніший од батька.
Щоб з пРАщура Орій-Русич,
І слава, і воля,
І пращурки пісня віща…
Читаю… А в груди пугукнув північний сич –
І степ чорноземно
На подих терпкий поближчав…
І клином зійшлися світи на ВкРАїні.
На Рать.
І згуком чернечим гуртує до зброї ГоРА.

Кобзар завжди «на порі», з його словом борімося й поборемо – переконана поетеса зі своїм особливим святобливим ставленням до Шевченка, бо у прямому сенсі є близькою до пам’яті Кобзаря, до його останнього пристановища – Тарасової гори. Адже Валентина Коваленко в ці буремні роки очолює Шевченківський Національний заповідник у Каневі.

У 2023 році побачила світ також поетична збірка Ганни Синьоок «Голоси й сенси». Це книга карантинного і воєнного, та найбільший розділ присвячений російсько-українській війні, війні у віршах очима поетеси, яка у передмові засвідчила, що ранок 24 лютого 2022 року став для неї «точкою старту для нової поезії – поезії війни».
…Вірші воєнні не люблять прологів.
Стрімко лягають спонтанним блогом.
Шкіру зривають, здирають м’ясо,
Не вимагаючи тропів, пояснень…

У кожного українця досвід проживання війни є як осібним, так і спільним. Особисте горе множиться і стає колективним тоді, коли ракетні обстріли нівечать і відбирають людські життя, домівки, світло й тепло:
світло сьогодні має глибинний сенс
коли його відбирають – мізерніє все
коли його вимикають – вмикається лють
на тих, що складають ораву чортів і падлюк
на тих, що плюють Миколаю у спину й лице
за мить до Різдва стрічають пекельним кільцем
Божого Сина що має з’явитись ось-ось
хоч би родитись у світлі Йому вдалось…

Збірка «Голоси й сенси» закарбовує в пам’яті особливості життя України та українців під час вторгнення на наші землі підступного ворога. «Поезія війни не є лірикою «чистого» кшталту, вона з домішками щоденникового й мемуарного письма… Вона – молитва «своїм» і прокляття ворожій орді…»

Немало поезій Ганни Синьоок – це літопис війни, спрямований на конкретні трагічні події, які вся країна переживає не два роки, а вже 10. Проте людська пам’ять має один недолік – важко перехворівши навіть трагічною ситуацією, ми згодом нерідко забуваємо про неї. Перечитуємо поезії зі збірки «Голоси й сенси» – й обов’язково пригадається ракетний удар по Вінниці 14 липня 2022 року, внаслідок чого загинуло 27 осіб, поранено 202, а 8 – зникло безвісти. Серед жертв – 4-річна сонячна дитина Ліза.
…Хто вам сказав, що Ісусові Христу було 33?
Погляньте, які коротенькі білі штанці,
Маленькі сандалики
Й ніжна шкіра на долонях…
І лавандові очі, що тримають сонце над Дівою Марією.

Під час атаки російських дронів по Києву 17 жовтня 2022 року загинуло четверо киян. З-під завалів ураженого житлового будинку, куди влучив дрон, дістали тіла молодого подружжя. Дружина була на шостому місяці вагітності.

Цей випадок ліг в основу поезії «знаєте, Ісусові таки пощастило»:
… коли шахед руйнував їхні береги,
вони навіть не встигли вийти зі штилю
напередодні ввечері обирали ймення течії
з шести варіантів
з шести літер
хлопчика
чи дівчинки
на шостому місяці зародження…

У ніч на 23 листопада 2022 року російські окупанти обстріляли лікарню у Вільнянську Запорізької області. Ракета зруйнувала двоповерховий корпус поліклінічного пологового відділення. Внаслідок удару по пологовому загинуло немовля, якому було лише 2 дні:
…Боже, Ти вчив нас вірити у дива
нащо в порожній метриці ставиш два?
Поетична збірка Катерини Вербівської «Озолоти», видана в 2022 році, вміщає немало воєнної поезії:
В смертях безвинних викупана воля,
В сльозах дітей, у смутку матерів.
В душі й долоні меч натер мозолі,
Щоб смерч орди до попелу згорів.

Катерина Вербівська – поетеса, яка має неймовірну здатність надтонко відчувати природу, підмічати у ній дивовижні деталі, проживати їх і змушувати читачів завмирати від захвату, перечитуючи пейзажну лірику авторки. Та коли в Україні війна, навіть природа у творах поетеси, з її особливими звуками, покликами й відлунням у людській душі, не дає забути гірку дійсність:
Розвеснилось!.. Притиш лунку ходу…
Синиця по бруньках, немов по ступцях,
Гра на сопілці. Журавель-туркун
Комусь у небі забавлянку стука.
Та знов сирена… Пропади, мара.
О, Господи, накрий нас омофором.
Нехай війна ця пропадом згора
І разом з нею незагойне горе…

У творчості письменниці щемливою, молитовною нотою озивається материнська тривога за долі дітей, життя яких обпалила війна, адже їм довелося швидко подорослішати. А біль від каліцтва чи втрати дитини, загубленої дитячої душі не порівняти ні з чим.
На сріблених долонечках кульбаб
Вкраїнські дітки в небо піднялися.
І промінцями шульпотять: «Ма-ба,
не плач! Нас Бозя бавить у колисці»…

У 2023 році Черкаською обласною письменницькою організацією НСПУ було видано антологію поезій про російсько-українську війну «Україна вся на блокпостах», до якої увійшли твори двадцяти шести поетів Шевченкового краю.

Багато почуттів і відчуттів вкладено митцями в поетичні рядки. Як написав у передмові до збірки голова Черкаської спілки НСПУ Володимир Поліщук, це: «Невідривне вглядання і вслухання в різнозмістові – героїчні, драматичні, трагічні – події фронту і тилу, в трагедію Бучі і стійкість «Азову», в громадянський опір Півдня й підступні «ножі в спину» від «блакитноокої сестри», в колони біженців і звуки сирен тривоги, нарешті – усвідомлене розуміння того, хто насправді є щирий друг, а хто – підлий і жорстокий ворог».

У поезії Людмили Тараненко, вміщеній у збірці «Україна вся на блокпостах», звучать мотиви пекучого материнського потерпання за життя кожного українського воїна. Син поетеси служить в ЗСУ і зараз перебуває на передовій, тож звернення до нього та його побратимів лежать в основі поезії «Синочки, живіть!»:
Синку, ти зараз там,
Де клекоче пекло,
Де зірвані брами
І зло печерне
Драконячі зуби сіє,
І є йому назва –
росія.
Синку, це лихо
Іще повзтиме,
Лишаючи слід
Кривавий
По чорних
Страшних
Попелищах,
Все ближче і ближче.
А потім все далі
І далі, аж поки
Не зірветься в прірву,
Ним наготовану
Світу
І щезне в геєні
Божого суду,
І все іще, синку, буде…
…Синочки, живіть!
І будьте здорові!
Я кличу на захист
Промені світла,
І замовляю
На многая літа –
Синочки, живіть!..
У найважчій годині
Ви найдорожчі
І наші єдині –
Кожному рід його
Силу потроїв,
Ви піднялися
На зміну героям
Тим, що уже
Полягли за свободу,
Ви, усі разом,
Обличчя народу.

На сторінках часопису Черкаської обласної письменницької організації НСПУ «Холодний Яр» письменники Шевченкового краю розкривають перед читачами як окремо взяті епізоди війни, так і власні почуття та рефлексії. Яскраво представлена громадянська позиція авторів вражає щирістю, відвертістю, емоційною напругою кожного слова. Зокрема в поезії Марини Павленко «Христос Воскрес!» зойком розпачу озивається в рядках біль за кожне втрачене українське життя, яке відібрали загарбники:
Христос Воскрес!..
А їм про це сказали?
Тій дівчині з Маріуполя,
Яка напередодні війни
Відправила посилку
(Посилка дійшла аж тепер),
Але яка відтоді ні разу не заходила в чат,
У жодні соцмережі?..
Тому пораненому хлопчику в сховищі,
Який все питав, чому йому так боляче,
Адже він гарно поводився?..
…Тому юному воїнові, який писав вірші
Про маму і про дім
І який загинув ще в перший день?..
Тим всім іншим Українським Воїнам,
Про яких уже кажуть: «Герої не вмирають»?..
(О, дуже
Дуже
Дуже
Багато Воїнів,
І за кожним із них – Мама і Тато!..)
…А російським солдатам,
Які прийшли на чужу землю
Вбивати, ґвалтувати, мародерити…
…Їм хто-небудь повідомив,
Що Христос Воскрес?..

Під час війни вага слова стала більшою, тож письменники віднаходять нову мову, якою прагнуть ословити свою лють, страх, ненависть, правду, віру й надію. Адже поезія – це, перш за все, емоція, а в даному контексті, про те, що відбувається вже зараз, у цей момент, швидка реакція на події. Таке емоційне документування станів, переживань фіксує, передає, пояснює, допомагає боротися, а зовнішній аудиторії, поза Україною, усвідомити ситуацію й наслідки війни, обставини, в яких опинилися українці, спонукає співпереживати й допомагати.

Любов до Батьківщини – непорушна духовна цінність народу. На долю творчих людей випало не лише закарбовувати у словах, звуках чи мазках правдиву історію сьогодення, а й формувати духовні цінності. У цім контексті поетична творчість авторів Шевченкового краю пронизана духом патріотизму, любові до рідної землі. І ця любов – по-шевченківськи природня, без фальшу, без театральності й гучних вигуків.

На книжковій виставці з фондів наукової бібліотеки Кам’янського державного історико-культурного заповідника представлена лише малесенька частинка тих, хто в часи російсько-української війни гострить своє Слово, як зброю. Згадані літератори Шевченкового краю чітко розставляють акценти, оголюючи бездуховність, жорстокість та осатанілість агресора, що несе смерть і руйнування, молитовно і щемливо, через нестерпний біль і віру в наших воїнів, які тримають над Україною світло, стверджують, що, попри страшну трагедію, життя триває. Тож саме загальнолюдськими цінностями, надсучасною українською енергетикою пронизана кожна «воєнна» поезія тих, хто є переконливими свідками російсько-української війни – однієї з найтрагічніших сторінок в історії України.

Таміла Чупак,
заступниця директора Кам’янського державного історико-культурного заповідника з наукової роботи,
письменниця НСПУ