Найнезабутніше з облич,
Таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч, його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз,
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його немає ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.
Дивно й гірко читати ці строфи з вірша Ліни Костенко, розуміючи, що вони тепер надруковані на банері з фото твого тата, якого вже майже рік немає. Наша сім’я й досі не змирилась з думкою про це, хоч і мали можливість попрощатись і гідно провести в останню путь нашого Янгола.
Мій тато, Валентин Веремієнко, народився 29 серпня 1971 року в селі Телепине Черкаської області в простій селянській сім’ї Миколи й Любові Веремієнків, зростаючи з двома братами й сестрою, був другим сином. Обоє його батьків ввесь вік пропрацювали в колгоспі, тож четверо дітей змалечку знали, що таке робота біля господарства, вдома й на землі, тому ніколи її не цуралися. Могли й їсти приготувати, одне за одним приглядіти й уроки зробити. Тато все казав, що в дитинстві вони встигали все на світі: і битися, й миритися, про шкоду теж не забували. Тим паче, їхні друзі й ровесники жили неподалік, тому вся весела й галаслива компанія успішно кочувала з хати в хату, встигаючи роботу, загадану батьками, виконати й пригоди знайти для себе.
Можливо, той, хто прочитає, впізнає себе в цих рядках, всміхнеться й згадає ті дитячі, безтурботні роки, коли сонце здавалось теплішим, всі рідні були поруч, живі й здорові, а все довкола здавалось таким великим і неосяжними.
Час минав, діти ставали все дорослішими. Ось і парта випускника. Валентин, який з дитинства мав світлу, тямущу голову й руки з плечей, недовго вагався з професією, вибравши для себе спеціальність газоелектрозварювальника. Тато не раз розказував про навчання й про практику. Я чомусь завжди порівнювала умови того часу зі своїм сьогоденням як студента. Ну, маю сказати, що різниця поколінь відчувалась в усьому.
Ще до студентської лави тато познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Валентиною, моєю мамою. «Є у Вербівці подвір’я, де живуть дві Валі», – так казали про них. Згодом, у шлюбі в них народяться двоє дітей – Альона, авторка цих рядків, і мій молодший брат Микола, Коля. Ну, як видно, батьки не дуже були оригінальними у підборі імен. Хоч мене це оминуло (це жарт, якщо що).
Потім була служба в армії. За нормами того часу, по розподілу Валентин потрапив до міста М, в далеких, тепер і назавжди проклятих Богом й людьми землях. Муштра тривала два роки. Тато казав, що вона дала йому безцінний досвід. Описував, як він і товариші по службі мали змогу потратити на концерт Патрісії Каас. Повна зала людей і її чарівний голос, який підіймався аж під купол концертного залу. Звісно, одиниці розуміли слова, але суть її пісень змогли пробитись в глибину сердець. Виконавиця дуже відрізнялась від її колег тодішньої державної сцени.
Роки минули швидко, й Валентин повернувся додому. Потім було одруження, робота в колгоспі, народження дітей. Колесо життя невпинно набирало обертів, з кожним роком все швидше. Діти підростали, країна змінювалась, і люди теж зазнавали змін, а постійна сільська робота, яка відрізнялась хіба сезонністю, була беззмінною, з року в рік.
Тато мав велике серце, яке з роками не зачерствіло, в ньому знаходилось місце для всіх і всього. Пригадався один випадок. В нас жили двоє хом’ячків. Ці милі маленькі тваринки періодично потребували заміни підстилки у їхній кліточці. І тато чемно тримав їх в своїх великих, натруджених руках, поки я робила всі маніпуляції. Навіть і не бридився їх, хоча не був великим фанатом всього хвостатого й мишоподібного. Я з теплотою згадую ці моменти.
Мій тато був майстром на всі руки, мав море всяких інструментів і кожному цвяшку чи коробці, чи пасочку він завжди знаходив застосування. Та не було жодної такої речі, яку він не міг полагодити, будь то велосипед чи фен для волосся. Був великим фанатом українського боксу, особливо братів Кличків. Чи не кожна неділя починалась дуже рано з перегляду нічних поєдинків і щирих вболівань за українців. Звісно, були і поразки, але татовий аналіз раундів показував абсолютну перевагу Кличків. В музичних вподобаннях абсолютним фаворитом був фронтмен гурту Океан Ельзи Святослав Вакарчук, пригадую, радіо на вулиці біля літної кухні аж підстрибувало від звуків голосу цього виконавця. Є багато різних моментів, при їх згадці на душі стає тепліше. Не скажу, що ми жили шикарно, але й не були дуже обділеними. Батьки змогли прищепити своїм дітям поняття сім’ї, єдності, розуміння своєї ідентичності й приналежності до України.
На жаль, в мірне коло життя українців чорною смугою вплелась війна. Наша сім’я, як і більшість інших, відчули її ще до повномасштабного вторгнення, у 2014 році. Мій тато завжди був відповідальним, чесним і тому, отримавши повістку, пішов до військкомату, пройшов всі потрібні обстеження, став на захист Батьківщини.
– В мене діти, дасть Бог, і внуків діждем. Як я їм в очі дивитимусь, якщо сидітиму вдома, а інші воюватимуть і виганятимуть нечисть з нашої землі, – так він сказав, як запечатав. Перед від’їздом з рідного дому провідав батьків, тестя й тещу, ніби щось відчував.
Потім було навчання в Україні й за кордоном. Нелегко йому було, бо й вік вже поважний, 52 роки, й робота в селі теж не додала здоров’я. Але тримався, не пасував перед ровесниками й молодшими. Навіть при проходженні служби його кмітливий розум і золоті руки себе проявили. Коли необхідно було придбати обладнання, цю відповідальну місію керівництво доручило Валентину. Він вибрав бензопилу відомої марки «STIHL», її обслуговування й експлуатація завжди була на ньому. Тому побратими й прозвали його Штілем, на честь цієї марки.
Тато небагато розповідав про військові будні, все шкодував нас. Але голос видавав його. І новини з того напрямку не завжди переконували в тому, що все добре. За час служби тато мав коротеньку відпустку й примчав додому, до рідних. На жаль, ми не змогли побачитись. Можливо, тому мені й досі не віриться, що тато помер.
Зустрілись ми вже після його смерті, у листопаді 2023 року. Його велике, любляче серце зупинилось. І наш Янгол приїхав додому на щиті. 16 листопада буде рік з дня, як душа Валентина Веремієнка покинула землю, а його тіло рідні й близькі могли з гідністю провести в останню путь. Спи спокійно, наш Янголе.
Якщо Янголом станеш за моїми плечима,
Я дивитимусь далі твоїми очима:
Для любові немає кордонів і меж.
Доки житиму я, ти ніколи не помреш.
Альона ВЕРЕМІЄНКО
