Кам’янський заповідник

«Припадають пилом улюблені книги, стрічка новин переповнена непрочитаними оновленнями. Недописане слово у свіжому випуску кросворду під назвою «Життя». Та незагоєна рана розуміння того, що це слово він більше не допише. Заставенко Олексій Вікторович (Самсон) – солдат 58 мотострілкової бригади ім. гетьмана Івана Виговського, життя якого героїчно закінчилося в бою під Бахмутом 3 листопада 2022 року», – так розпочинають свої спогади про батька доньки Інна і Марина.

А яким же воно було – його життя? 21 грудня 1970 року в селі Тіньки Чигиринського району в сім’ї простих робітників, Віктора Даниловича та Катерини Василівни, з’явився найменший, третій син Олексій. Батьки працювали, а вихованням маленького Льоні займалася бабуся Марія, яка дуже любила найменшого онука. В п’ятирічному віці вона навчила онука читати і рахувати. І, відвідуючи садочок, він уже сам вільно читав книжечки своїм друзям.

Односельці згадують, що Льоня – саме так називали його рідні та однокласники – ріс товариським, неконфліктним, доброзичливим хлопчиком. Всі в сім’ї (і тато, і старша сестра Галина) любили читати, то і Льоня цікавився літературою і історією. В школі навчався добре, а ще, вирісши на крутих схилах Дніпра, з раннього дитинства любив купатися і рибалити. Мріяв стати машиністом, тож після закінчення у 1987 році загальноосвітньої школи, Олексій вступив до Знам’янського професійного технічного училища № 12. Здобувши професію помічника машиніста електровоза, працював на Одеській залізниці. Строкову службу проходив у 1989-1991 роках у Степанакерті. Товаришем по службі був кам’янчанин, Токаренко Юрій Степанович, брат майбутньої дружини Валентини Степанівни.

Кермо першого потягу, як згадують доньки, в кар’єрі Олексія привело його до зустрічі з чарівною кам’янчанкою, в теплих обіймах якої він і провів значний відрізок свого життя тут, у Кам’янці. Від великого кохання на світ з’явилися дві «Олексіївни» – напрочуд схожі на Батька доньки Інна та Марина. У Кам’янці Олексій Вікторович працював на машинобудівному заводі в будівельній бригаді, згодом трудився на різних будовах України. Деякий час, вдруге одружившись з Ліною Петрівною, проживав в Черкасах, але його мрією було мати власний будинок, бути ближче до землі. І згодом родина придбала будинок в с.Худяки Лесківської громади, виховували прийомного сина. Олексій мав золоті руки, як згадує дружина, тому ніколи не сидів без роботи. Все облаштування в садибі зроблено його руками, часто навідувався в Кам’янку помогти донькам, а коли з’явилися онучата, на першому плані стали Артемко і Єва. Будувались плани на майбутнє. Але все змінила війна…

З початком повномасштабного вторгнення окупантів в Україну Олексій став у перших рядах захисників рідної землі. Питання йти на фронт чи ні для нього навіть не стояло. Олексій Вікторович був переповнений любов’ю до України, був справжнім патріотом, і вже 25 лютого він був у Черкаському військкоматі, записався добровольцем і мужньо став на захист Батьківщини і своєї родини, ставши кращим стрілком в роті. Був начитаним, цікавим співрозмовником, послідовним у своїх висновках, завжди у доброму гуморі, веселою оптимістичною людиною, завжди готовий прийти на допомогу. Дуже вірив у Перемогу. Остання книга, яку він читав, з розповідей Ліни Петрівни, – це Біблія, знайдена в руїнах.

За спогадами доньок, тато був найдобрішим у світі. Вони досі згадують усі свята «зі справжнім святим Миколаєм», цінні сімейні прогулянки та подорожі до Черкас чи Києва, батьківські дні з розвагами. З самого дитинства тато прививав донькам любов до Батьківщини, якою повнилося його серце. Коли його меншу донечку та її однокласників на уроці перед випускним запитали, чи бажають вони переїхати до іншої країни в майбутньому, вона єдина із усіх, хто навіть не розглядав таку можливість. Адже Олексій Вікторович вважав сам та навчав своїх дівчаток, що майбутнє тільки в Україні. Саме тому Олексій Вікторович був учасником революції Гідності.

Про справжній патріотизм згадують і його друзі дитинства та колеги. Вони зовсім не здивовані, що в перший день війни без вагань чи сумнівів один з усієї бригади будівельників, де на момент вторгнення працював Олексій, став у чергу на запис добровольцем. Склав присягу на вірність Батьківщині в складі Збройних Сил України. Певний час був на навчаннях в Черкасах, потім – під Сумами, в місті Конотопі.

Зі спогадів доньок: «Коли Тато сказав, що скоро їх відправлятимуть на передову і йому потрібен позивний , ми завзято взялися його вигадувати. Були і жартівливі, і серйозні варіанти. Та все-таки шляхом загального голосування затвердили позивний «Самсон» – так називали його друзі-односельці з дитинства».

На початку літа 2022 року Олексія з іншими бійцями перекинули в зону активних бойових дій – в Донецьку область, місто Бахмут. Зі слів доньок: «Ми просили затриматися в Сумах, ще трохи повчитися (дуже переживали, щоб не їхав в те пекло). Але однозначно прозвучало: «А хто, як не я? Якщо кожен буде так, хто захищатиме нашу землю?..» Виїжджали вони на «нуль» під обстрілами. З великим жалем він розказував, скільки молодих хлопців воює і гине, як снаряд прилетів в сусідній окоп, і нікого в живих не залишилося… А з розпачем – скільки дезертирів… Як трясуться руки від бажання вистрелити в окупанта, якого беруть в полон, знаючи, що в полоні ворога українців катують і вбивають, а наші дотримуються гуманних правил, утримують та обмінюють їх».

Олексій казав рідним, що воює заради них, заради майбутнього країни, в якій будуть жити його діти та онуки. Бо це його обов’язок – дбати про майбутнє родини. Він заспокоювався, знаючи, що вони у відносній безпеці завдяки йому.

«Ніколи не забуду того нестерпного болю, коли одного ранку мені подзвонила мама і сказала, що Тата більше немає… Він загинув на нулі… Ледь витягли тіло, – згадує молодша Марина. – 3 листопада 2022 року… Дата, яка завжди бринітиме питаннями без відповіді: «Як? Чому? Як пережити це?» Потім побратими розповіли про доброту і самовідданість «Самсона», про постійну підтримку молодих хлопців, про прагнення всім допомагати, про те, що коли їх переводили на нову позицію, він не був у першому списку. Але визвався замість молодого побратима бути серед перших, чим урятував тому хлопцю життя».

Доньки Олексія Вікторовича кажуть: «Ми посміхаємося, згадуючи Його в житті. Є тільки кілька сльозинок суму, які нагадують, що виклику від абонента «Тато» ми більше не отримаємо. Солдат кулеметного взводу стрілецької роти стрілецького батальйону, тато, чоловік, брат, дідусь Заставенко Олексій Вікторович для нас – Герой. Вічна пам’ять та вічний Тобі спокій!»

Похований Олексій Вікторович Заставенко на батьківщині, у селі Тіньки на Чигиринщині. Добрий, товариський, мужній, чесний, чуйний – саме таким його згадують жителі села. Дуже жаль, коли з життя йдуть люди, для яких Батьківщина – понад усе.

Тетяна БИЧОК,
науковий співробітник Кам’янського
державного історико-культурного заповідника