Кам’янський заповідник

У наших предків літні календарні свята, так само, як і весняні, були сповнені хліборобськими турботами. Тому головним завданням усіх літніх звичаїв та обрядів було уласкавити добрі сили, щоб вони були прихильними до людини і дарували їй добробут. У цей час заклинали майбутній врожай та добрий приплід худоби, поклонялися сонцю, від якого залежить урожай, молилися про дощ, вшановували померлих.

З-поміж усіх літніх свят найважливішими для давніх українців були Зелені свята, якими закінчувався весняний і починався літній календарний цикл. За церковним календарем, це свято, що припадає на 50-й день після Великодня, відзначається на честь Святої Трійці і має ще одну назву – П’ятидесятниця.
Народні Зелені свята дуже давні. Своїм корінням вони сягають дохристиянської епохи, коли люди вірили в добрих і злих духів, поклонялися багатьом богам, могутнім і грізним. Зелені свята були землеробським святом, що мало сприяти родючості землі. Відзначалося воно по-язичницьки бурхливо: з іграми, піснями, танцями, молінням про дощ і врожай. Зелені свята тривали від 3 до 10 днів, центральним днем святкувань була неділя – «Зелена неділя».

Підготовка до Зелених свят відбувалася заздалегідь. Ще у четвер дівчата ішли у поля, на левади або в ліс і там завивали вінки «на всі святки». Вінки плели з незабудок, васильків, чебрецю. Вплітали й полин – як засіб від русалок (бо вірили, що саме в цей час русалки виходять з води і ховаються в густій зелені). У деяких селах довго зберігався звичай «завивати берізку»: не відриваючи гілля від дерева, його завивали «на врожай», «на себе» і «на всіх рідних». По вінках, сплетених напередодні Зеленої неділі, намагалися дізнатися про долю кожного. Для цього у неділю, в день Трійці, вінки «розвивали» та оглядали: чи ще свіжий, чи зів’яв. По цьому судили про щастя чи нещастя.

Вдома селяни білили й святково прибирали хату, подвір’я, господарські будови; все прикрашали (клечали) зеленню: травами, квітами, зіллям, гілками з дерев. Все це робили в суботу, тому субота перед Зеленою неділею називається «клечальною».

Клечання, за народними уявленнями, мало магічні якості. З одного боку, воно мало сприяти родючості, з іншого – бути оберегом, тобто оберігати, відлякувати нечисту силу. У сучасному селі клечанням оселю оздоблюють для краси, адже хата, прибрана до Трійці, дуже гарна. На підлогу стелили очерет, берегову траву, сіно, різне зілля (м’яту, чебрець, любисток, деревій). Клечання клали на підвіконня, навішували над вікнами, затикали за образи, за лавку, чіпляли на тин. Стіни також прикрашали гілками дерев (не фруктових), найчастіше для цього обирали березу.

Особливе значення на Зелені свята мала осика. Уявлення про це дерево дуже суперечливі: з одного боку, за нею закріпилася слава «нечистого», «проклятого» дерева (за легендою, на ній повісився Іуда, після того, як зрадив Ісуса Христа). З іншого боку, це дерево нібито має неабияку силу проти відьом, упирів і всякої нечисті. Тому осикове гілля або й ціле молоде деревце широко використовувалося в цьому святі. Особливе значення мала осика для клечання повітки і хліва, де містилася худоба. Люди вірили, що осикове гілля убереже домашніх тварин від відьом та іншої нечистої сили.

У деяких регіонах України напередодні свята селяни вирубували в лісі молоде деревце і ставили його в хаті, прикрашаючи його стрічками й паперовими квітами.
Обряд прикрашання дерев – це відгомін давнини, коли наші пращури вклонялися деревам, молилися їм. Так вони ніби просили природу допомогти їм у хліборобській праці. Колись існувало повір’я, що і душі людські після смерті оселяються в зеленому гіллі дерев. Саме тому Зелені свята – це ще, окрім усього іншого, ще й народне свято вшанування померлих родичів. За стародавніми уявленнями, предки постійно охороняють свій рід, є його покровителями. Вони здатні впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїх нащадків. Суботу напередодні зеленої неділі, коли поминали предків, іноді ще називають «поминальною».

Зелені свята, перш за все, – це свято відродження природи, її буяння. Тому всі звичаї й обряди, пісні й ігри особливо поетичні.

Наприклад, на Полтавщині, Київщині й у нас, на Черкащині, ще в ХІХ ст. існував обряд «водіння тополі». Дівчата збиралися на другий день Трійці (в Духів день) обирали з-поміж себе одну, яка зображувала «тополю». «Тополю» прикрашали намистом, стрічками, хустками так, що голови дівчини не було видно з-під прикрас. Груди і стан також прикрашали різнокольоровими плахтами. Прибравши «тополю», дівчата водили її по селу від хати до хати, і в кожному дворі господарі мали почастувати дівчат. Обійшовши усі хати, дівчата ходили полями.

Часто замість вбраної в тополю дівчини використовували саме деревце. Подекуди, наприклад, був звичай квітчати молоду осичку кольоровим папером і червоним рушником. Її ставили на галявині біля села або й в самому селі, і під нею увечері збиралася молодь для розваг. На Поліссі, у краї лісів та боліт, цей обряд називається «водіння куста».

В деяких районах України ще у ХІХ ст. існував обряд «проводів русалок». Мешканці села збиралися, прикрашали голови вінками із пахучих трав і йшли до лісу, щоб іграми, піснями і танцями проводжати із рік і озер русалок. Цей день називався «русалчині проводи» і припадав він на перший після Зелених свят понеділок.

Четвер русального тижня звався русалчиним Великоднем або сухим четвергом. В цей день люди намагалися найкраще захистити себе від русалок і мавок, для чого використовували часник і полин.
Русалки – один із найяскравіших образів української усної народної творчості. Їх уявляли як молодих вродливих дівчат, що живуть на дні річок і озер в чудових кришталевих палацах. Вночі, коли сходить місяць, русалки виходять на берег, розчісують своє довге зелене волосся і водять хороводи. На голові у кожної русалки вінок з осоки, а у головної русалки-царівни – з водяних лілій. Очі в русалок палкі й сині, як морська глибочінь. Прекрасним співом вони заманюють юнаків та дівчат, затягують їх у воду й залоскочують.

За народними уявленнями, русалками ставали молоді дівчата, котрі втопилися, або маленькі діти, що померли до хрещення. Русалки могли жити також у полях та лісах, де полюбляли гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мали різні назви (мавки, нявки, лісні, повітрулі). Оберегом від русалок і мавок були часник, цибуля, полин, хрест.

Як і в багатьох європейських народів, в українців весняно-літня обрядовість мала карнавальний характер. Так і русальні свята проходили з численними іграми, розвагами, танцями, жартами. У багатьох селах робили гойдалки, заквітчували їх зеленню, квітами, стрічками і гойдалися на них, грали м’ячем і всіляко розважалися.

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного музею КДІКЗ