Кам’янський заповідник

Кам’янський край завжди славився своїми видатними талантами в різних мистецьких, робітничих, організаційно-структурних сферах. Всі вони на відповідних історичних етапах розвитку міста й громади в цілому сприяли їхньому становленню та прогресу. І якщо про видатних уродженців міста чи діячів у Кам’янці, завдяки різним краєзнавчим розвідкам і конференціям, останнім часом стає відомо все більше, то представникам сільської місцевості уваги приділяється значно менше. Це звісно несправедливо, оскільки саме класичне українське село кінця XVIII – XIX ст. сформувало основу нації, її свідомість та світосприйняття, що визначає і сьогодні міжнародною спільнотою бачення українського світу. Задля усунення цієї прогалини і представлене дане дослідження, предметом розгляду якого є висвітлення життєвого шляху бібліотекаря, педагога, культорганізатора, активного громадського діяча і патріота із с.Радиванівки Антіна Григоровича Коротича.

Наш герой народився 10 квітня 1926 р. у с.Радиванівці Кам’янського району (нині входить до складу Кам’янської ТГ у Черкаській області). Антін став третьою із п’яти (ще були 3 сестри – Тетяна, Ніна і Ганна – та брат Іван) дитиною у сім’ї. Їхні батьки представляли вищий прошарок сільської інтелігенції. Тато – Григорій Мусійович – став першим у Радиванівці бібліотекарем, тривалий час очолюючи сільську хату-читальню. Окрім цього, Григорій Коротич був ще й завідувачем сільського клубу, завгоспом у школі та чудовим майстром-столяром. Це був такий “універсальний солдат”, який скрізь приносив користь. Забігаючи наперед скажемо, що таку багатогранність у різних сферах діяльності Антін Григорович успадкував, продовжуючи розвиватись та досягати нових вершин на гуманітарно-прикладному поприщі. Мати – Ганна Йосипівна – була великою трудівницею та працювала засідателем у суді, що в той час для жінки було рідкістю. Отже, можна констатувати, що подружжя представляло сільську еліту, що, звичайно, відобразилось і на вихованні їхніх дітей.

Антін народився нормальною, повноцінною дитиною, але коли йому було лише 8 місяців, сталася трагічна в його біографії подія, яка дуже вплинула на подальший життєвий уклад. Як згадують його сучасники, під час жнив, на які малого взяли батьки, хлопчик дуже застудився та захворів. Лихоманка прогресувала та дала ускладнення на ноги. Як наслідок, сталась патологія, що унеможливила природний ріст та функціонування його ніг. Щоб виправити ситуацію та вилікувати дитину, батьки їздили до Харкова, де робили кілька операцій, але, на жаль, нічого не допомогло. Відтоді й до кінця своїх днів Антін Коротич пересувався лише за допомогою милиць, отримавши пожиттєво І групу інвалідності. Вже трішки згодом, у зрілому віці, йому до правої кінцівки вставили спеціальний протез. Це зробили для того, щоб чоловік під час пересування на милицях мав точку опори. Саме за таких складних обставин і довелося жити.

Незважаючи на різного роду скруту та отриману інвалідність, Антін не здався. Він був справжнім борцем, впродовж життя демонструючи свої бійцівські якості. Більше того, фізична обмеженість стимулювала до саморозвитку, викликала тягу до знань та бажання знайти себе у тих сферах діяльності, де він зможе реалізуватись сповна. Звісно, що осягнення нового, та ще й в такому стані, давалось йому непросто, але поставлену ціль А.Коротич завжди намагався доводити до переможного кінця.

Невідомо за яких обставин родині вдалось пережити трагічні події Голодомору 1932 – 1933 рр., що чорним вихором прокотився всіма населеними пунктами Кам’янщини. Очевидно, батько, який був і гарним майстром, і господарським керівником, своїми великими зусиллями врятував сім’ю, не допустивши смерті жодного зі своїх дітей. На жаль, іншим радиванівським мешканцям (статистика подає цифру у 161 особу) вижити не вдалось.

Природно, що шлях до стаціонарного навчання для хлопця був закритим, тому здобуття початкової й середньої освіти, в основному, проходило вдома. Спочатку допомагали батьки, трішки згодом – старша сестра Тетяна, яка вивчилась та працювала вчителем у сусідньому с.Телепине. За домовленістю із його рідною Радиванівською СШ, Антін після закінчення кожного навчального року здавав екстерном іспити, по суті, навчаючись, сучасною мовою, за індивідуальною програмою. Але такий налагоджений механізм здобуття знань у 1941 р. перервала німецько-радянська війна.
Звичайно, про мобілізацію та участь у воєнних діях не могло бути і мови. Він залишився у рідному селі й провів тут всі роки нацистської окупації. Після війни Антін Коротич закінчив перерване навчання в школі та отримав атестат про здобуття середньої освіти. Але юнаку цього виявилось замало і він захотів навчатись вже у вищій школі. На це були свої причини.

На той час у Антіна сформувалось свідоме бачення навколишньої дійсності. Він багато читав, аналізував суспільні настрої, розумів суть подій і явищ. Юнак виростав розвиненим інтелектуалом, для якого сільське середовище було затісним задля власної самореалізації. Крім цього, здобуття освіти мало і практичний сенс. Батько Григорій Мусійович, зважаючи на фізичні обмеження сина і його захоплення літературою, готував для нього місце (замість себе) завідувача Радиваніської бібліотеки. Для А.Коротича це була оптимальна вакансія. Батько й раніше залучав його допомогати в бібліотеці, з часом зрозумівши, що це його природна стихія. Однак, щоб легітимізуватись та устаткуватись на цій посаді, потрібна була відповідна освіта, що в часи радянської влади скрупульозно перевірялось.

Проте, на заваді подальшого навчання, звісно, стали фізичні вади хлопця. Супроводжувати його та доглядати ні в кого не було ні сил, ні можливостей. Та й сам Антін хотів бути самодостатнім і незалежним. Такі обставини зумовили появу амбітного завдання – придбати власний транспорт. А свої задуми, як вже було сказано раніше, він намагався всіма силами реалізовувати.
Через різні контакти і знайомства Антін Коротич дізнався про те, що під Донецьком виготовляють спеціальні мотовізки з ручним управлінням для інвалідів. Він відразу ж вирішив придбати цей транспорт, щоб спростити своє повсякденне життя і побут. Як наслідок, наш герой сам потягом, потім різним перекладним транспортом поїхав на Донеччину, придбав там мотовізка і звідти на ньому сам приїхав у рідну Радиванівку. Зазначимо, що в той час – кінець 50-х рр. ХХ ст. – на Кам’янщині та і в багатьох куточках України, механічний транспорт із двигунами внутрішнього згорання мала невелика кількість людей. Тому приїзд А.Коротича на мотовізку викликав у місцевих жителів почуття істинного здивування.

На новому транспорті Антін їздив у своїх численних поточних справах, що значно спростило його життя, а також часто катав усіх охочих хлопчаків, підвозив по дорозі селян, що характеризувало його як чуйну й добру людину.

Мотовізок став першим, але далеко не останнім, транспортним засобом Антіна Коротича. Розуміючи, що в час негоди, в зимовий період на візку далеко не заїдеш, чоловік поставив собі за мету придбати автомобіль. І це в подальшому так і сталось.

Підкреслимо, що кошти як на мотовізок, так і на автівку Антін заробив власними силами. Так, в нього була невеличка пенсія по інвалідності, а далі він отримував зарплату ще й як бібліотекар, але все одно цього було замало. Відповідно А.Г.Коротич почав збирати кошти від інших промислів.

Зокрема, заробляв на фотографуванні. Він ще з юнацтва захопився фотографією, придбав собі апарат і вже невдовзі почав фотографувати односельчан, отримуючи за це грошову винагороду. У себе вдома облаштував окреме приміщення, де проявляв плівки та виготовляв світлини. Зазначимо, що з роками, вже після війни, його брат і сестри пороз’їжджались, поодружувались і в батьківській хаті залишився лише Антін з матір’ю і татом. Тут для сина вони виділили окремі 2 кімнати, де він займався своїми захопленнями, працював та самовдосконалювався.

Окрім фотографування, Антін Григорович також чудово шив одяг. У нього була машинка “Зінгер”, на якій він виготовляв свої численні замовлення: штани, сорочки, костюми тощо. Також від батька він перейняв хист до обробки дерева, виготовляючи різні предмети побуту, кухонні вироби, меблі та ін. Відповідно, на все село й околиці А.Коротича знали як чудового шевця, кравця та столяра, що в свою чергу призвело до численних замовлень та накопичення певної суми коштів.

Внаслідок цього, після років насиченої праці в різних галузях, А.Г.Коротич на поч. 1960-х рр. придбав свій перший автомобіль марки “Москвич-403”. Приблизно через 10 років він купив (на заміну старій) нову автівку – “Москвич-408Б”. Ще пізніше в нього був і “Запорожець”. До кінця своїх днів – допоки дозволяло здоров’я – машини стали невід’ємним атрибутом повсякдення чоловіка, що сприяло можливості освітнього, культурного та загального розвитку в цілому.

Саме завдяки наявності власного транспорту Антін Коротич зумів здобути повну вищу освіту. Спочатку він закінчив Олександрійське училище за спеціальністю “Бібліотекар і бібліографія”, потім 2 роки навчався у Черкаському педагогічному інституті (нині – ЧНУ ім.Б.Хмельницького), звідти наш герой перевівся у Київський університет ім. Т.Шевченка, який також успішно закінчив. Але і це ще не все. Останнім навчальним закладом А.Коротича став Харківський інститут культури, де отримав спеціальність “Вчений бібліограф масових бібліотек”.

Звичайно, скрізь він навчався на заочній формі, жив у гуртожитку або на квартирі у родичів, все це було дуже непросто та витратно, але Антін цілеспрямовано йшов до своєї мрії. Жага до знань, освоєння нового і незвіданого, прагнення до всебічного самовдосконалення – все це штовхало чоловіка до підкорення все нових вершин, якими б складними вони не були.

Хоч інвалідів у ті часи через війну було достатньо, але не кожен із них наважувався навчатись, та ще й робити це за допомогою власного транспорту. Автівок у той час взагалі було обмаль. Так от, коли А.Коротич приїжджав на сесію в Київ, то біля вишу стояли в ці дні лише 2 машини – його особиста та ректора університету. Це ще раз яскраво підтверджує велике бажання чоловіка до здобуття освіти та демонструє складність матеріальних умов, за яких тоді можна було претендувати, особливо в його стані, на вищу школу.

Окрім різновидів транспортних засобів, які були конче необхідними для його повсякдення, Антін Коротич умів діставати і рідкісну побутову техніку. Так, у кінці 1960-х рр. він захотів купити кольоровий телевізор. І це в той час, коли в переважної більшості населення України не було навіть чорно-білих. Звісно, що таких телевізорів по всьому СРСР було обмаль, але Антін Григорович обійшов всі інстанції, написав листи вищому і найвищому парткерівництву і таки домігся свого – у 1969 р. в нього вдома вже був кольоровий телевізор. Як говорив сам наш герой своїм друзям, дозвіл на придбання цієї техніки особисто підписав сам голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін. Ще раніше, але все ж одному з перших, А.Коротичу провели і дротовий телефон. Все це свідчить про надзвичайні дипломатичні здібності, хист, харизму чоловіка, який шляхом неймовірних зусиль і наполегливості долав перешкоди. Підкреслимо, що техніку та різні речі наш герой діставав не для того, щоб виокремитись серед загалу та показати свою вищість, а заради своїх практичних потреб, які відрізнялись від загалу через трагедію інвалідності.

Робота на бібліотечній ниві, яку він розпочав ще у 1950-х рр., маючи таке високе відповідне освітнє підґрунтя, була для Антіна Григоровича великою радістю. Він постійно оновлював свої фонди, перечитував нові надходження, систематизував усі наявні матеріали, як справжній фахівець своєї справі. Також А.Коротич регулярно відвідував регіональні й республіканські бібліотечні семінари, на яких вносив свої актуальні пропозиції. На одних таких зборах радиванівський бібліотекар поставив питання щодо обов’язкової передплати для всіх українських читалень журналу “Україна”. Пропозиція від земляка надійшла у зв’язку з тим, що різні російські журнали виписувалися для закладів за замовчуванням, натомість такий важливий національний часопис ігнорувався. Антін Коротич з цією проблемою неодноразово звертався у найвищі інстанції УРСР. Невідомо, чи саме він так пришвидшив цей процес, чи це збіг, чи подіяли інші подібні звернення, але невдовзі після його активних клопотань ініціатива була реалізована й усі бібліотеки України почали передплачувати даний журнал.

Антін Коротич мав за честь спілкуватись із відомими письменниками його епохи – Миколою Негодою, Василем Симоненком та ін. З ними наш герой листувався, обмінювався цікавими думками та різною інформацією. Його далеким родичем є відомий радянський та український письменник, який, на жаль, зараз відстоює проросійські погляди на ситуацію в Україні, Віталій Коротич. Про нього часто розповідав своїм племінникам Антін Григорович, ставлячи в приклад як об’єкт гордості для нащадків. Звичайно, якби чоловік знав, ким стане цей персонаж і з яким брудом в наші дні асоціюється це гідне прізвище, він би про нього ніколи не згадував.

Бібліотечна справа стала лише однією з багатьох, де проявив себе А.Коротич. Зокрема, односельчанам він запам’ятався і як чудовий музикант. Чоловік самотужки, без жодної години професійного навчання, оволодів грою на акордеоні, гітарі та барабані. Більше того, впродовж 11 років Коротич очолював у Радиванівці сільський хор, для якого він створював і розписував нотні партії та вміло керував колективом. Крім цього, Антін Коротич володів чудовим голосом. Сучасники підкреслюють, що на цьому поприщі його часто порівнювали із самим Ф.Шаляпіним. У репертуарі нашого героя були лише українські пісні, серед яких вирізнялись і музичні твори, написані на його власні вірші, які він виконував під час проведення святкових та урочистих дійств. Однією з найулюбленіших пісень А.Коротича була “Чом, чом, чом, земле моя…”, яку він неймовірно гарно співав.

Маючи такі мистецькі таланти, життєвий шлях Антіна Григоровича був приречений на виступи в сільському клубі. Тут тривалий час працював його батько, і син зміг замінити його на такому важливому культурному посту. На сільських посиденьках А.Коротич був чи не головною дійовою особою. Всі чекали на його виступ з акордеоном, оскільки цей музичний інструмент найкраще створював неповторну концертну атмосферу.

Охоче навчав Антін Григорович музики та майстерності оволодіння різними інструментами сільську молодь. Не все, звісно, проходило ідеально, але пам’ять про ці події в учнів зберігається й нині. Зокрема, племінник А.Коротича – Микола Андрійович Іщук – ще досі емоційно згадує, як він вчився грі на акордеоні у дядька та, зокрема, виконував музичну композицію “Ой, я рак, неборак”, яку йому вдалось вивчити у ті далекі роки дитинства.

Маючи вищу педагогічну освіту, Антін Григорович вчителював у школі, викладав музику, співи й образотворче мистецтво. За потреби заміняв учителів і з інших предметів – фізики, трудового навчання, української літератури та ін. Все це підтверджує велику цінність праці, яку обрав собі Антін Коротич. Просто вражає сила волі й духу цього чоловіка, який всупереч тяжким життєвим обставинам зумів знайти та реалізувати свої численні творчі здібності.

Знаючи, що батьки не вічні й істинно бажаючи мати супутницю життя, друга, порадницю та й помічницю, А.Коротич шукав тривалий час для себе надійну людину. Звичайно, його інвалідність ставала на заваді багатьом “залицянням”, але чоловік все одно не здавався.

Восени 1973 р. у сусіднє до Радиванівки село Олянине прибула працювати бібліотекарем 18-річна кам’янчанка Людмила Саранча. Так сталось, що вона не пройшла по конкурсу в Київський інститут культури ім. О.Корнійчука за спеціальністю “Бібліотечна справа” і попросилась на якесь вакантне місце у Кам’янський відділ культури, щоб уже з робочим стажем знову “штурмувати” виш. У той час якраз кілька років пустувало місце бібліотекаря у далекому (майже 30 км від Кам’янки) с.Олянине, куди і направили Людмилу.

Антін Григорович досить швидко дізнався про появу нової колеги по цеху, познайомився з нею і відразу вподобав. Незважаючи на велику різницю у віці – майже 30 років – чоловік став активно проявляти інтерес до молодої дівчини. Часто він відвозив її своєю автівкою додому в Кам’янку, або ж навпаки – забирав з міста до її далекого місця роботи. Періодично, коли Антін Коротич відвозив Людмилу в Олянине, з нею їхали і її подруги. Дівчата знайомились із місцем і умовами праці Людмили, мандрували до незвіданих раніше куточків Кам’янщини та цікаво проводили своє дозвілля.

Для свого об’єкту захоплення А.Коротич складав та втілював у реальність цілі культурні програми. Взагалі, як вже згадувалось вище, чоловік був всебічно розвинутий та інтелектуально підкований. На своїй автівці він відвідав усі великі культурні центри України: Київ, Одесу, Львів, Харків, Полтаву та інші, де побував на балетах, театральних виставах, виступах симфонічних оркестрів, кінострічках тощо. З Л.Саранчою, яку наш герой по-аристократичному називав “Людмилія”, вони часто вирушали до Черкас, де заїжджали у різні бібліотеки, відвідували драмтеатр, філармонію, кінотеатри тощо. Однозначно, такі моменти першого знайомства з вищими надбаннями культурного розвитку запам’ятались дівчині на все подальше життя.

Вже через рік роботи в Оляниному, у 1974-му, Людмила Саранча знову проходила конкурс на вступ до столичного інституту культури ім. О.Корнійчука. Цього разу спроба виявилась вдалою і дівчину зарахували на заочну форму навчання за спеціальністю “Бібліотечна справа”. Антін Григорович так чи інакше – порадами та практично – допомагав дівчині, що, напевно, і втілилось у такий позитивний результат.

Батьки Людмили, чесно кажучи, трішки з пересторогою спостерігали за таким тісним спілкуванням своєї доньки з літнім чоловіком та ще й інвалідом, не розуміючи до кінця, чим це може закінчитися. Очевидно, що Антін Григорович мав цілком серйозні наміри щодо Людмили. Дівчина ж розглядала ці стосунки, як велику цікаву пригоду, корисну та насичену, яка їй дуже запам’яталась у житті. Це, в принципі, і сталося. У 1975 році з армії в Олянине повернувся молодий парубок Василь Пилявський. Він швидко вподобав молоду бібліотекарку, і вони вже невдовзі одружились. Через рік у них народився син Віталій, а вже згодом вони переїхали до м.Сміла. Незважаючи на всі ці обставини, наш герой залишив про дівчину лише позитивні спогади у своєму серці.

Через певний час свою супутницю життя Антін Григорович Коротич все ж таки знайшов. У 1982 році він одружився з Галиною Лисенко з Радиванівки. У неї була донька, але зі своїм першим чоловіком у неї якось не склалось і вона прийняла пропозицію А.Коротича. Жінка переїхала до його будинку, де вони разом прожили 21 рік. Не все у стосунках пари було ідеально та гармонійно, виникали різні сварки і непорозуміння, оскільки світогляд та мислення в них дуже різнились. Але жінка все ж взяла на себе відповідальність по догляду за чоловіком, унеможливила його самотність, допомагала та розраджувала. У вічність вона відійшла 7 вересня 2003 р. Через півроку після смерті Антін Григорович до дня пам’яті про неї написав такі рядки: “…7 лютого 2004 року виповнилось півроку кончини Галини Коротич, і тлінні останки небіжчиці знайшли своє місце в домовині, а безсмертні – пішли у вічність. Хто ж була ця людина? Дочка, матуся, бабуся, а мені була законна дружина. Неординарна, контраверсійна, важка… Але це була моя дружина, від Всевишнього, єдина, і іншої в мене не було. Приємно мені було чути, коли її називали “Галя Антонова” або “Галя Коротичка”, бо була вона господинею в хаті, господі, городі. Ми жили не розкішно, але з достатками. У нас все було. Це була людина, яка любила українську Україну, раділа символам, а прапори на воротах нашої фортеці – її справа. Вона завжди розуміла і підтримувала мене у всіх політичних починаннях… Всі ми будемо жити після смерті, допоки нас пам’ятатимуть. Мир душі твоїй, моя Ганно!”
Будучи інтелектуально розвинутим, начитаним та культурно освіченим, Антін Григорович активно долучився до українського національного руху. Звичайно, не все сталось відразу, адже потужна більшовицька пропаганда розвіювала межі між міфом та реальністю. Але коли Антін Коротич розібрався, все стало на свої місця, гармонійно відобразивши його внутрішнє єство. У музичному репертуарі чоловіка були виключно українські пісні, він принципово говорив і писав скрізь своє ім’я саме “Антін”, а не “Антон”, у листуванні використовував вишукану українську літературну мову без різного суржику й русизмів. По суті, він став націоналістом по духу і практичних справах. Його родичі ще й досі підкреслюють, що своєю “українськістю”, виходом із пазурів радянщини та “руського світу” вони завдячують саме дядьку Антіну.

Наш герой шукав однодумців на цьому досить небезпечному за радянської доби політичному поприщі, щоб разом активізувати національно-демократичні процеси. Так він активно контактував із грушківським бібліотекарем Іваном Литвином, який також підтримував проукраїнські сили. Вони разом якимось чином зуміли дістати заборонену в комуністичну добу книгу Ю.Горліс-Горського “Холодний Яр”. Цей роман перевернув свідомість Антіна Коротича – те, про що раніше він лише здогадувався, виявилося дійсністю. Все це утвердило його націоналістичний ухил та показало правильність обраного шляху.

Долучився Антін Григорович і до суспільно-політичного руху в контексті виборювання Незалежності України на терені Кам’янського краю наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. Ще наприкінці 1970-х рр. він познайомився з майбутнім очільником Кам’янського осередку Народного Руху – Олександром Нестерчуком. Коли останній почав з 1990 р. організовувати мітинги у Кам’янці, то завжди запрошував на них і А.Коротича. Той радо приймав запрошення, приїжджав машиною у місто та виступав на різні історичні, політичні чи культурологічні теми.

У середині 1991 р. наш герой вступив до лав Української республіканської партії та продовжив участь у політичних процесах на Кам’янщині. В анкеті про вступ до партії у рядку про сферу зацікавлень Антін Григорович написав: “Мистецтво, відродження національних традицій та засад державності України”.

У грудні 1991 року, уже після проголошення Акту про Незалежність України та проведення референдуму, на якому українці підтвердили своїм вибором самостійність, до А.Коротича в гості завітав його племінник М.А.Іщук. Він спитав дядька, як він оцінює останні події в країні, на що Антін Григорович гордо відповів: “Нарешті Україна матиме свою державність”. Його бажання, як і мрії мільйонів людей, стали дійсністю.

Період так званої політичної кар’єри припав для Антіна Коротича на 1990-ті рр. Можливо, у тій чи іншій формі цей часовий проміжок і розтягнувся б, але цьому завадило значне погіршення здоров’я. На поч. 2000-х рр. чоловік повністю осліп, що в контексті ще й інвалідності стало його особистою катастрофою. Ще важче стало після смерті дружини у 2003 р. Його доглядали сусіди, періодично – родичі, але постійного піклування, якого потребував чоловік, звичайно, бракувало. Життя невідворотно рухалося до зворотного відліку.

Останні роки Антін Коротич був прикутий до свого будинку й двору. В своїй кімнаті він облаштував зручний для себе інтер’єр: великий стіл із різними необхідними речами, книгами та записами, незмінний помічник-порадник дротовий телефон, ліжко, над яким майорів синьо-жовтий стяг. Його українськість проявлялась повсюдно.

Знаючи, що час смерті наближається, Антін Григорович зателефонував друзям, знайомим, родичам, заздалегідь запросивши їх на поховання. Свій пам’ятник чоловік замовив і побачив ще за життя. За власним бажанням хрест біля надгробної плити пофарбували у червоно-чорний колір – цим він віддавав шану борцям Організації українських націоналістів та іншим борцям за Незалежність України.
Помер Антін Григорович Коротич 7 серпня 2004 р. У окремій заповітній записці він детально розписав усі свої побажання щодо власного погребіння. Його племінник, який займався похованням дядька – М.А.Іщук – безвідмовно виконав вказівки покійного. Той же у записці написав наступне: “І. Зателефонувати: 1) Київ, Ліда Коваленко; 2) Черкаси, Лисенко Ніна… ІІІ. Поминальна служба: 1) із Пастирського привезти священика Київського Патріархату;… 3) Духовий оркестр запросити із Кам’янки під керівництвом Грабового Миколи Дмитровича V. А труну хотів би, щоб несли на руках, тут недалеко… Кришку труни покрить національним державним прапором. Хреста щоб ніс хтось із друзів чи соратників, щоб завдавав повільним ритм ходи. Прапор потрібно нести схиленим, перев’язаним чорною стрічкою одним із друзів…” Все це свідчило про його глибоку шану національних традицій, розуміння історичних реалій, повагу до надбань минулих поколінь, великий патріотизм та силу духу чоловіка. Такі риси Антін Григорович демонстрував у повсякденні, аналогічний уклад він захотів побачити і на своєму смертному одрі.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський державний історико-культурний заповідник