Кам’янський заповідник

Вересень 1917 р. Кам’янка. Розпал подій Української революції 1917 – 1921 рр. В колишній російській імперії активно тривають дезінтеграційні процеси, що у недалекому майбутньому призведе і до утворення української державності. Серед суспільних мас активно поширюються різні соціалістичні прокламації, які набули популярності ще на поч. ХХ ст. У них закликають до поділу поміщицьких земель, відбирання їхнього майна та встановлення влади трудового люду. Означені тенденції яскраво проявились і на прикладі Кам’янського маєтку.

Поміщики Давидови, попри певну лояльність до місцевого населення, перебували у загальноімперському ідеологічному дискурсі. Підвладна селянська маса обслуговувала їхні численні потреби, що обумовлювалось статусом російського дворянина та належністю їм обширних земель. Якісь думки щодо прав селян, української ідентичності, автономії краю, звісно були відсутні. Якщо спростити, то Давидови бути типовими представниками “білого”руху, головним принципом якого був девіз “єдина і неподільна расея”.

Однак стрімкий революційний рух 1917 р. дуже швидко змінив реалії. Селяни бунтували, вимагали більшої плати за роботу на поміщиків, а окремі радикальні версти – прямо говорили про конфіскацію земель у панів. До соціальних вимог додались і різні національні, зумовлені розгортанням діяльності Центральної Ради та посталих волосних комітетів.

З великими зусиллями у Кам’янському маєтку вдалось пройти жнива, хоча перспективи, на фоні розвитку революційних подій, відкривались зовсім не райдужні. З різних куточків навколо доносились новини про втечу поміщиків та захоплення їхнього майна селянами. Зокрема, у вересні 1917 р. власники сусіднього до Кам’янки маєтку у Тимошівці – Шимановські – уже майже звершили свій переїзд до Єлизаветграду через бунт селян.

Давидови розуміли, що так чи інакше до них черга також дійде і почали готуватись до від’їзду. Але певні важливі речі та відносний спокій, який панував у Кам’янці, їх все таки стримував. Зокрема, дуже турбувала доля цукрового заводу, що приносив великі прибутки. Саме події, пов’язані з цією сферою і визначать подальшу долю кам’янських поміщиків.

Зважаючи на розвиток революційного руху, Давидови більшість часу проводили у своєму будинку. Через різного роду небезпеку, ставні на вікнах на ніч надійно начиняли, також закривали двері та різні входи. Від велелюдної маси це б звісно не врятувало, але певне внутрішнє почуття безпеки створювало.

Одного такого вересневого вечора 1917 р. до Давидових прибігла їхня служниця Юхимія, яка повідомила про те, що якісь невідомі витягують мішками цукор зі складу і було чутно постріл. Лев Олексійович Давидов – останній власник Кам’янського маєтку – миттєво зіскочив з місця і наказав своїм лакеям та конюху з факелами йти до місця злочину. Згадує дружина Л.Давидова – Маріанна: “…Невдовзі заяскравіло факельне світло біля складу. Чутно гучні голоси. Хтось когось спішував і відганяв. Потім ми спустились маленьким садом до тину, за яким виднілись темні постаті, котрі зникли в мороці ночі. По дорозі валялись мішки з цукром, які покидали злодії, втікаючи від переслідувачів. Таких мішків знайшли лише кілька, а скільки їх насправді поцупили – невідомо”.
Наступного дня поліція почала обшуки і перевірки. Як виявилось, акцизна воскова печатка на дверях складу була підробленою. Тобто, злодії легко зайшли сюди й через вікно передавали мішки з цукром. Звідси їх перекидали через тин на підводу, яка вже заздалегідь чекала. Один з дворових селян помітив цю “процесію” й у його бік вистрелили (невлучно). Через це і зчинився ґвалт, що унеможливив повну крадіжку.

Однак, винних знайти так і не вдалося. Тим паче, що докази було ліквідовано. Через кілька днів поліція запримітила біля одного з колодязів Кам’янки юрбу охочих, які ласо споживали воду. Рідина тут мала особливий смак – нагадувала сироп. Очевидно, що злочинці, побоюючись розправи, викинули вкрадені мішки з цукром у колодязь, перетворивши воду на сироп. Особливо до душі такий напій припав місцевим хлопчакам, які у чергах стояли до солодкого колодязя.

Цей випадок наскільки вразив Давидових, що вже наступного дня вони остаточно вирішили залишити Кам’янку. Вже невдовзі подружжя виїхало до Києва. Але революційні події їх тут довго не затримали. Як наслідок, з Києва сім’я переїхала до Одеси, а вже звідти – до Франції. У 1949 р. Маріанна з донькою (чоловік уже помер) емігрувала до США.

У 2011 р. правнуки Маріанни Давидової – Річард Вайс і Роксана Вагнер – відвідали Кам’янку, щоб побачити край, де жили їхні предки. Серед різних цікавих експонатів, які вони дали Кам’янському заповіднику виокремлюється щоденник Маріанни Давидової. Саме по цих спогадах ми дізнались про різні події у Кам’янці поч. ХХ ст., зокрема і про описані вище перипетії “революційних солодощів”.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник